Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович (е книги .TXT) 📗
Вже тоді я зрозумів, що син не житиме з нею.
Незабаром вони розлучилися. На Ірину розлучення не справило ніякого враження, ніби для неї це було звичною справою. Гліб провів її до таксі. Того дня він був майже веселим. Але потім спохмурнів, погано спав ночами.
Сяк-так Гліб закінчив електромеханічний, кілька місяців тинявся без роботи, і я попросив Бориса взяти його в наш екіпаж стажером. Спочатку син зрадів і формі астропілота, і тому, що літатиме з прославленим Корніловим. Та згодом його почала обтяжувати моя опіка.
— Батьку, істини також старіють, — сказав мені, витягуючи губи трубочкою. — Те, що було добре для твого часу, не підходить для мого. Крім того, не вимірюй моє життя своїми мірками.
Я мовчав. Якщо його образить моя відповідь, він перейде до іншого екіпажу.
Якось Гліб підбіг до мене, тримаючи в руці зіжмаканий папірець — догану із занесенням від начальника управління.
— На, читай…
Він не знаходив слів, щоб висловити своє обурення.
— А я тебе попереджав — не порушуй правил техніки безпеки.
— Отже, ти знав, що готується наказ? Знав і мовчав?.. — Йому в рот потрапила волосинка. Він намагався її виплюнути, та занадто хвилювався. Його рухи були хаотичними.
— Поговоримо, коли заспокоїшся.
— Ні, зараз! Негайно! — Він все ще не міг справитися з волосинкою і від цього злився ще дужче.
— Що ж, будь ласка. Правила техніки безпеки однакові для всіх. Їх встановлювали, щоб виконувати.
— Казенні фрази!
— Одначе вони точні, сину.
— А ти… Ти підтримуєш цей… цю підлість? Найменша провина — і наказ. А ти ж говорив мені й інші так звані прописні істини. Наприклад, з кожного правила бувають винятки.
“Було таке, — подумалось. — Я робив це для тебе, синку, То була батьківська слабкість, точніше, сліпота. Не думав про наслідки… Я пробачав тобі те, чого інші не прощають…”
— Скажу тобі відверто, тату, — суть не в правилах. Ти боїшся стати за правду. Як же — проти начальства! А ви ж, батьки, такі сміливі… Синові зрадити легше…
Його губи тремтіли, щоки палали. Все-таки Гліб залишався хлопчиськом. Раптом він схопив аркуш, де був надрукований наказ, накрутив його на палець, зробив свиставку. І коли я сказав: “Зрозумієш, сину, тільки пізніше”, швидко підніс той пищик до губ і у відповідь глузливо свиснув.
Заклавши руки за спину, щоб ліва утримувала праву, я мовчки стояв перед ним. Не тому, що відчував свою провину. Якщо продовжити суперечку, Гліб піде з екіпажу. А що потім? Він же зовсім зелений, недозрілий, рано йому відлучатися від батька. “Рано, — думав я, стискаючи пальці, — рано”.
А в його очах уже блищали докір, гнів, майже ненависть. Цієї хвилини він був дуже схожий на Ольгу!
…І знову мені здається, що марево змінює обриси. Це тому, що світило зависло у розплавленому олов’яному небі. Звиваються й тремтять язики синього полум’я. Пече скафандр, страшенно болить голова. І шолом, і шапочка, і волосся ніби й не існують. Все якесь чуже. У свідомості борсаються лише уривки спогадів. Десь тонко й пронизливо щось свище, скиглить — якби тут був вітер, я подумав би: “вітер”; якби пісок був — подумав би: “пісок”. Але на цій планеті немає нічого звичного, крім базальтової і гранітної тверді, крім пекельної спекоти і… марева. Ось воно покидає скелю і наближається до мене, залишаючи за собою на камінні якісь частинки, що світяться…
Воно все ближче й ближче. Ураз зникають корабель, скелі. Ні, вони не зникають, а віддаляються. Я бачу їх через зеленаву імлу. Потроху вщухає біль у голові, ногах… Натомість по тілу розливається приємна млість… Я відчув ноги…
Якесь шосте чуття підказує: той, хто врятував мене, — поруч. Не бачу його, але сподіваюся, що він зрозуміє мене, і я промовляю:
— Дякую за порятунок. Хто ти?
Звичайно, не надіюся почути відповідь. Але тільки-но я сказав це, десь поблизу, а може, в мені пролунало…
4
Я вже давно помітив його. Маленька скарлючена фігурка біля “Омеги”. Шкода корабля. Дев’ять систем зв’язку, чудове покриття, стійка, надійна конструкція. Вкладено стільки розуму й праці. І ось усього за шість і вісім десятих секунди — гора металевого і пластмасового брухту! Деякі блоки ще можна використати. Навіть у такому вигляді корабель має переваги перед людьми. їх загинуло троє. Ніякої корисної роботи вони вже не зроблять. І останній, четвертий з екіпажу, теж гине. Навіть якщо доповзе до скелі, то відстрочить свою смерть лише на одну-дві години.
Він теж бачить мене. Пробує з’ясувати, хто я такий.
Спостерігаю за ним чотири секунди. Достатньо. Час братися до роботи. Візьму пробу грунту.
Запускаю випромінювач на половину потужності. Водночас аналізую проби. Фіолетове світіння крупинок свідчить про наявність у них титану. А він якраз мені потрібен для створення сплаву. Успіх!
Людина намагається привернути мою увагу. Я перестав би її помічати, але якісь уривки спогадів, що збереглися в блоках моєї пам’яті, збуджують асоціативні ділянки, порушують плавний потік думок. Треба переглянути блоки пам’яті, стерти все зайве, що відвертає увагу. Доведеться ще раз перебудувати механізм спомину.
У грунті планети виявилися титанова і цинкова руди. Отже, в мене буде сплав, з якого можна одержати кристали-нагромаджувачі. Скільки ж їх потрібно?..
Людина маніпулює прожектором, посилає світлові сигнали. Вона думає, що я її не помітив, і хоче, щоб я усвідомив — вона розумна істота. Що ж, це правда, хоча вона розумна настільки, скільки розуму в неї встигли й змогли вкласти: предки — в генах, вчителі — за допомогою словникового й цифрового кодів.
Можливості самопрограмування в людини невеликі — значно менші, ніж у мене.
Мої приймачі добре настроєні. Блоком ЗВ сприймаю її психічний стан. Вона читає свою пам’ять. Чи є там і для мене щось цікаве? Вона згадує маленьку людину — свою копію. У них це називається “син”. Затим згадує істоту іншої статі, необхідну для продовження роду. Але ні син, ні дружина не зможуть допомогти йому вижити. Вони йому зараз непотрібні так само, як і він мені.
Звичайно, в пам’яті слід зберігати безліч різних даних, бо важко передбачити, які з них знадобляться в безмежності ситуацій, що виникають час від часу. Але видобувати треба лише ті, які потрібні для даної ситуації. Механізм добування їх має бути добре налагоджений. Я переробляв і вдосконалював його сто шістнадцять разів, починаючи з проходження нуль-простору. Інакше не зміг би навіть підійти до Горловини. Капсула енергетичної оболонки, яку я створив довкола себе з нейтральних частинок, виявилась не зовсім вдалого. Довелося робити другий шар із частинок високої енергії. І все ж у Горловині капсула деформувалася, поля переміщалися, вгиналися всередину і починали розчиняти саме “ядерце”. А цим “ядерцем” був я, моя особистість, мій розум, який намагається розгадати секрети Всесвіту, таємниці життя й смерті, скласти єдине рівняння розвитку матерії.
“У критичній ситуації, — наставляв мій творець і вчитель, — орієнтуйся на головний параметр твоїх пошуків. Він зберігатиметься під шифром “А”. Якщо потрібно, зосередь всю увагу на ньому”.
І я робив це. На межах буття і небуття складав ланки рівняння, зводив їх в одне ціле. Все те ретельно перевіряв, відкидав непотрібне. Важко осягнути складність і всю вагу моєї праці. Порівняно з тим, що зроблено, залишилося не так уже й багато. Але для того щоб нарешті скласти повне рівняння, необхідно насамперед знайти одну загублену ланку. На початку моїх мандрів я включав її в рівняння. Про це свідчать прогалини в пам’яті, в символах, якими кодую закінчення ланок. Вона зникла, забулася десь на пізніших етапах. Можливо, якимось чином я стер її з пам’яті, коли переробляв себе перед входом у Горловину…
Щось заважає мені спокійно аналізувати.
Виявляється, я вже поза волею спостерігаю за людиною, яка прагне врятуватися від випромінювання. Мене все більше захоплюють її спогади. Але що в них особливого? Вона вгадує сина, тепер — дружину і дуже тривожиться, бо кохає її… КОХАЄ…
