Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗
— Хм, чого ж він хоче від нас? Послухаємо, — мовив Іван Семенович.
— Якщо чужинці обіцяють славетному Дорбатаєві, що вони виконуватимуть його волю, жоден волос не впаде з їхньої голови. Вони житимуть, як вожді, і Дорбатай дасть їм усе. Бо Дорбатай могутній і всевладний…
У чорнявого перекладача аж очі засяяли — такими принадними здавалися йому обіцянки віщуна.
— Що ж потрібно від нас твоєму Дорбатаю? — спитав Дмитро Борисович.
Вперше за весь час старий віщун виявив, що він щось чує. Як тільки археолог вимовив його ім’я, Дорбатай хутко зиркнув у його бік. Щось подібне до ледве помітної усмішки з’явилось на його обличчі. Але це тривало тільки якусь невловиму мить. Так само спокійно й холодно віщун заговорив знов.
— Умови славетного Дорбатая такі. Чужинці сумлінно виконуватимуть його волю. Вони зобов’язуються не показувати жодного чуда народові без дозволу Дорбатая. І, навпаки, вони будуть допомагати чудесам Дорбатая під час його відправ. Вони будуть його помічниками. Дівчина ж, що мала велику честь сподобатися синові великого вождя Гартаку, одержить ще більше: вона стане четвертою, улюбленою дружиною наступника великого вождя…
— Що?
— Дружиною?
— Четвертою?
— Я?..
Ці чотири вигуки пролунали одночасно. Ліда — четверта дружина Гартака? Вона «одержить» це право?..
— Хтось з нас збожеволів, — запально вигукнув Артем. — Тільки чомусь я певний, що збожеволів саме Дорбатай. Скажіть йому, що в нас спочатку запитують дівчину, чи бажає вона вийти заміж за когось, а вже потім можуть обговорювати такі справи. А дозвіл взагалі нікому не потрібний. Ось що!
— Та хай він провалиться з своїм Гартаком! — гукнула обурена Ліда.
— Правильно, Лідо! — ствердив Артем. — Хай той Гартак зайде сюди, хай не ховається! Я сам особисто покажу йому, де раки зимують! Ти, старий шахраю, давай мені сюди твого Гартака. Я йому все чисто поясню!
Артем готовий був кинутися на Дорбатая. І лише суворе застереження Івана Семеновича стримало його. Проте він все ж таки закінчив:
— Я певний, що він десь тут ховається, твій Гартак. Скажи йому, щоб був обережніший. Бо я людина запальна… Чуєш?.. Е, а це хто?..
Край повстини, що закривала вхід, відхилився. Старий віщун хутко озирнувся. Чиясь постать шугнула в пітьмі. Ліда скоріше вгадала, ніж побачила: це була постать кривобокого Гартака!
— Це Гартак! — гукнула вона. — Він підслухував!
— То й краще, — сказав спокійно Іван Семенович. — Може, він зрозумів, як ми ставимось до пропозицій Дорбатая. Так от що, Дмитре Борисовичу. Скажіть нашим відвідувачам таке: ми не погоджуємось на ці пропозиції й відкидаємо їх. Ми не будемо виконувати волю Дорбатая, бо не хочемо разом з ним обдурювати народ. От і все. Правда, товариші?
— Правильно!
— Вірно!
— Інакше й не може бути!
Дорбатай уважно слухав, що переклав йому з численними поклонами чорнявий. Жоден м’яз не ворухнувся на його обличчі, немовби в цій відповіді не було нічого несподіваного для нього. Але, вислухавши переклад, він заговорив сам — і в його голосі відчувалось незадоволення.
— Старий, здається, сердиться, — поділився Артем своїми враженнями з Лідою. Вона лише нетерпляче знизала плечима.
— Славетний Дорбатай не сказав іще всього до кінця, — така була відповідь старого віщуна, двічі перекладена чорнявим греком і Дмитром Борисовичем. — Славетний Дорбатай додає: якщо чужинці не погодяться на його умови, вони будуть позбавлені життя завтра ж таки ранком. Завтра ранком відбудеться велика відправа з жертвами. Цими жертвами будуть чужинці. Хай вони вибирають: або почесті й багатство разом з славетним Дорбатаєм, або смерть завтра вранці.
— Знов-таки, перекладіть йому, що ми не боїмося загроз, — спокійно відповів Іван Семенович. — Нам немає про що говорити. Подивимося ще, чи пощастить йому завтра!..
Обличчя Дорбатая перекривилось від гніву. Чорнявий перекладач зігнувся вдвоє, побоюючись, що гнів віщуна впаде на нього. Але Дорбатай стримався. Він повернувся й вийшов з намету. Слідом за ним вийшов і скіф з каганцем. Перекладач вийшов останнім, обвівши полонених здивованим поглядом: їм пропонують такі вигоди, а вони відмовляються!..
Знов у наметі стало темно. З хвилину тривало мовчання. Потім Дмитро Борисович спитав трохи розгублено:
— Що ж воно буде далі, товариші?
— Докладно познайомимося з релігійними звичаями скіфів, — відповів Артем. — Це дуже інтересно. З археологічного погляду, я думаю.
— Артеме, я серйозно питаю. Мені здається, що умови для жартів у нас не дуже сприятливі, — з докором сказав археолог.
— Я думаю ось що, — втрутився Іван Семенович. — Ми ще встигнемо поговорити, товариші. А тим часом треба попросити Варкана, чи не зможе він приставити нам сюди до ранку наші сумки, які залишилися в наметі у Сколота.
— Варкан обіцяє це зробити, — відповів археолог, запитавши скіфа. — Сумки будуть тут до світанку.
— Гаразд. Але… зовсім забув. Попросіть ще Варкана, Дмитре Борисовичу, щоб він розказав, кому зможе, про нашу спроможність протистояти віщунові. Можна?
— Безумовно!
— Це все.
За хвилину, коли Варкан тихо вислизнув з намету, піднявши повсть коло землі, Артем звернувся до геолога:
— Ви говорите про те, що ми перебуваємо в велетенській печері, Іване Семеновичу. Я не розумію… звідки ж тут скіфи?.. І потім, які це скіфи, коли вони вже тисячі років не існують взагалі…
Іван Семенович посміхнувся. Він обвів товаришів поглядом; хоч він і не бачив облич, але був певний, що всі дивляться на нього.
— Чи, може, нам все це сниться? — додала Ліда.
— Ні, не сниться, — відповів, нарешті, геолог. — Я думаю, що ми бачимо справжніх стародавніх скіфів, хоча, може… може, трохи законсервованих.
— Як ви сказали? Законсервованих? — запитали разом Ліда й Артем.
Це звучало дуже дивно. Законсервовані люди… коли це не жарт, то, принаймні, досить незрозуміло!
— Бачу, товариші, що ви встигли розучитися сміятись, — вів далі Іван Семенович. — Я думав, що ви хоч посміхнетесь, а ви, бачите, замість того — вражені. Ну, я поясню. Звісно, я не маю на увазі звичайні консерви. Я зовсім не хотів сказати, що хтось узяв і поклав скіфів у бляшанки, щоб зберегти. Ні, не так. Ви самі мали змогу пересвідчитись, що наші нові знайомі далеко не такі мирні… І все ж таки, вони — законсервовані!
— Іване Семеновичу, досить загадок, — озвався Дмитро Борисович.
— Гаразд. Говорю цілком ясно. Ми з вами спустилися під землю принаймні на триста метрів, поки нам перетяв дорогу той завал. Так?
— Не менш.
— Потім трапилось оте з газом. Через другий отвір ми потрапили до чудного лісу, звідки почалися наші пригоди серед скіфів. Вірно?
— Цілком!
— Ну, виходить, що той отвір був, так би мовити, вікном до дивного світу стародавніх скіфів. Де ж міститься цей світ? Очевидно, теж під землею, теж у велетенській печері. Власне, це навіть не можна назвати печерою. Ми маємо тут велетенський підземний простір, відрізаний з давніх-давен від земної поверхні.
— А як же скіфи?
— Був колись, дуже-дуже давно, такий період, коли цей підземний простір сполучався, очевидно, з поверхнею землі. Це моє припущення. Колись, знов-таки дуже давно, якесь плем’я скіфів, рятуючись від якоїсь небезпеки, потрапило до цього простору. І залишилося тут, бо вихід назад цьому племені загородив великий завал. Скіфи залишилися жити під землею. Вони законсервувалися, так би мовити, бо втратили будь-які зв’язки з зовнішнім світом, який впливав би на них. І тепер ми потрапили до цього племені. От все, що я можу сказати, товариші!
— Але, Іване Семенович, жодне плем’я скіфів, на якій би стадії розвитку воно не було, від кочівників до землеробів, ніколи не жило під землею, — зауважив Дмитро Борисович. — Скіфські племена — це були природжені степові мешканці. Історія просто не може уявити собі скіфське плем’я, відірване від його степових звичаїв. Ніколи жодне з скіфських племен не жило не тільки під землею, а навіть і не користалося ніякими печерами. Факт!
