Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗
— Цілком зрозуміло, якщо згадати про те, де перебуває це плем’я, — зазначив Іван Семенович. — Але які то були причини?..
— Не знаю. Так от, греків вони більш не бачили, а грецькі раби в племені залишилися. Довгий час греки-полонені жили серед скіфів. Багато з них поріднилися з скіфами. Греки перебрали в скіфів деякі звичаї, а замість них передали скіфам дещо з свого побуту. Історичний взаємовплив, так би мовити, — усміхнувся Дмитро Борисович. — Проте нащадки полонених греків зберегли в якійсь мірі свою мову й деякі ознаки в одязі. Взаємини між скіфами й нащадками колись полонених греків залишалися добрими. Так було, доки почав діяти Дорбатай…
— Знов старий шахрай! — вигукнув Артем.
— Так, Дорбатай змінив становище. Він весь час намагався збільшити свій вплив на скіфів. І от, спритно використовуючи релігійні забобони, Дорбатай зумів збудити в скіфів ненависть до греків. Звісно, в цьому Дорбатаєві допомагали не тільки його підручні віщуни, а й знатні старшини, скіфи-багатії, які зацікавлені були в тому, щоб якнайбільше визискувати трудящих. Та й Сколот не мав нічого проти. А скіфська маса, народ — засліплені Дорбатаєм та його помічниками. Хоч, зрозуміло, прості скіфи й не мають від усього цього ніякої користі, але вони бояться богів. А Дорбатай весь час нагадує скіфам, що греки назавжди прокляті богами, і весь час нацьковує скіфів на греків. От яка хитра робота!
— От тобі и симпатичний Сколот! — з серцем вихопилося в Артема. — Зовні симпатичний, а всередині такий самий, як і Дорбатай!..
— А ви що ж, хотіли, щоб він був другом рабів? — посміхнувся Іван Семенович. — Адже він рідний брат Дорбатая… не лише по народженню, а й за іншими ознаками…
— Але як же самі раби миряться з цим? — не міг заспокоїтись Артем. — Та я б на їх місці…
— Вони не миряться, Артеме. Я вже казав вам, що недавно вони повстали. Але… ви ж знаєте, що з того вийшло…
— А чому трудящі скіфи піддаються Дорбатаєві, а не допоможуть рабам? Хіба в них не однакові інтереси — проти Дорбатая, проти Сколота, проти багатіїв? Спитайте ось про це у Варкана! — не вгавав палкий юнак.
Археолог переклав Варканові запитання Артема. Скіф уважно подивився на Артема й нахмурив брови, мов обмірковуючи вислухане. Потім, трохи подумавши, відповів, не зводячи очей з юнака:
— Він каже, що ви, Артеме, багато ще чого взнаєте тут. Колись Варкан охоче відповість вам на ваше запитання. А поки що він просив сказати вам, що він, наприклад, Варкан, має чимало друзів серед греків. Скажімо, той самий Роніс, що зацікавив Івана Семеновича, — один з його кращих приятелів. І з цього він просить вас зробити деякі висновки.
Тепер замислився Артем. Відповідь Варкана, хоч і дуже коротка, була багатозначущою. Очевидно, молодий скіф не вважав за потрібне прямо відповісти Артемові. Проте і того, що він сказав, було досить. Він, Варкан, приятелював з греками… дуже, дуже цікаво і..
Всі мовчали.
Тимчасом Артем вирішив, що вже час зацікавитись їжею. М’ясо пахло дуже приємно, та й скіфський хліб виглядав зовсім непогано. А що в череп’яному глекові було свіже й запашне молоко, в цьому Артем уже встиг пересвідчитися.
І він взявся до їжі. Він їв з таким апетитом, що, спостерігаючи це, не витримали й товариші. Через хвилину почали їсти всі. Варкан дивився на чужинців і посміхався. Сам він не брав участі в вечері, хоч Дмитро Борисович і запросив його.
Аж коли вчені, повечерявши м’ясом і хлібом, взялися запивати молоком, Варкан заговорив знов. Дмитро Борисович уважно слухав.
— От що, товариші, — нарешті, сказав він. — Варкан каже, що до ранку нам, на його думку, не загрожує нічого. Завтра Дорбатай влаштовує велику відправу. Тоді, можливо, він вирішить щось. Але Сколот має намір відкупити нас у нього. Старий віщун жадібний. Варкан сподівається, що він віддасть нас за якісь коштовності.
— Хіба ми крам якийсь, щоб нас купувати? — спалахнула Ліда. — І зрештою, хіба Сколот не такий самий гнобитель, як Дорбатай? Звісно, Дорбатай явно вороже ставиться до нас. Але обидва вони однакові, як ви довели, Дмитре Борисовичу.
— Стійте, Лідо, — зауважив Іван Семенович. — Нам треба свідомо вирішити, що робити. І те, що Варкан сказав про свої зв’язки… з тим Ронісом, — це має своє значення, зокрема для нас. Дещо я починаю тут розуміти.
— І я теж, — додав Артем, переможно глянувши на Ліду.
— То й добре, — погодився геолог. — От чому я думаю, що нам краще триматися й надалі Сколота… власне, не його, а…
Він не закінчив. Проте його погляд у бік Варкана був досить зрозумілий для всіх. Тільки сам Варкан, не розуміючи жодного слова, ждав. Раптом він здригнувся. Очі його недовірливо, боязко дивились на Діану, що підвелася з килима і підійшла до хазяїв, нюхаючи повітря.
— Е, товариші, погано! Самі понаїдалися, а собака? Забули про Діану? — мовив з докором Іван Семенович. Він узяв залишки м’яса і віддав їх собаці. Варкан мовчки дивився на Діану, яка спокійно їла. Потім він звернувся до Дмитра Борисовича, вказуючи на собаку. Археолог засміявся:
— Ні, ні, друже! Це — звичайний собі собака. Хороший собака, відданий, але тільки собака. Нічого надзвичайного в Діані немає. Товариші, — повернувся він до своїх, — от, дивіться! Навіть така розвинена людина, як Варкан, і то не може подолати свого страху перед Діаною. Він запитав мене, чи не з’їсть коли-небудь нас цей дракон? Він думає, що Діана — дракон!
Це, справді, було трохи смішно. Але розмова враз увірвалася, бо за наметом почулися чиїсь кроки. Артем швидко схопився на ноги:
— Тсс!
Голова Варкана зникла під повстю. Діана вороже загарчала.
— Діано, лежати! — суворо наказав Іван Семенович.
Чиясь рука відкинула широку повсть входу. Заблимало світло. До намету увійшов скіф з каганцем. Це була невеличка чаша, в якій горів гніт. Скіф спинився біля входу. За ним поважно увійшов старий віщун у своєму червоному плащі. Він уважно оглянув намет, полонених. Вираз його обличчя був сухий і холодний. Під тремтливим світлом каганця на його плащі виблискували металічні оздоби, безліч нашитих на нього золотих бляшок різної форми, з різними малюнками. Такі ж бляшки були нашиті й на башлику старого віщуна, що ховав під собою довгі пасма сивого волосся.
— Чого йому від нас треба? — тихо спитав Артем.
Віщун стояв у владній, упевненій позі. Але ось він ледве помітно махнув рукою. До намету шмигнула маленька чорнява людинка. Вона низько вклонилася віщунові і стала поруч нього, з цікавістю розглядаючи полонених. Біля входу ще стояли якісь темні фігури.
Не повертаючи голови до чорнявої людинки, мов не помічаючи її зовсім, віщун почав говорити. Його слова злітали з губ кожне окремо, спокійно, рівно, не забарвлені жодним виразом. Мовби він говорив щось таке, що зовсім не стосувалося полонених. Проте як тільки він спинився, чорнявий почав перекладати. Саме для цього він був покликаний, щоб перекладати слова віщуна на грецьку мову. Звідки знав віщун, що один з полонених знає цю мову? Це залишалося загадкою.
Чорнявий говорив, Дмитро Борисович вдруге перекладав його слова товаришам. Ось що казав чорнявий, перекладаючи слова віщуна.
— Він, славетний і улюблений богами Дорбатай, не має злоби проти чужинців. Вони з’явилися з лісу з своїм білим драконом — і Дорбатай тоді ж узнав, що вони послані богами. Бо жодну звичайну істоту не може супроводити дракон, ця зла й підступна потвора.
— Це він так про тебе, Діаночко, — шепнув собаці Артем.
— Славетний Дорбатай, — продовжував чорнявий, — пересвідчився ще раз у тому, коли з рота й носа молодого чудодія йшов дим. Жодна звичайна істота не зможе зробити такого…
— Це вже про мене, Діаночко…
— Артеме, залиште! — сказав Іван Семенович суворо.
— Єсть, залишити! — скорився Артем.
Старий віщун мов не чув нічого. Аж коли чорнявий перекладач скінчив і низько вклонився йому, — він знов почав говорити.
— Славетний Дорбатай не хоче сваритися з чужинцями, не хоче робити їм лиха. Він бажає дати їм достойне заняття, бажає, щоб вони були його друзями. Ніхто не насмілиться торкнути їх. Він, Дорбатай, охоронятиме їх. Вони матимуть усе, що їм захочеться. Матимуть кращу худобу, кращих коней, краще збіжжя, кращий намет, скільки завгодно рабів. Для цього треба тільки виконувати те, що говоритиме їм славетний Дорбатай…
