»Головний полудень» - Мірер Олександр (бесплатные книги онлайн без регистрации txt) 📗
Як вона скинула сиву голову! Справді: “Ого!” Вона була хоробра жінка, не гірше нашого Степана. Вона вже встигла добре засмагнути і мала чудовий вигляд: кругле коричневе обличчя, біле волосся, накрохмалений халат і яскраво-сині очі.
— Слухаю вас, — сказала Ганна Єгорівна.
— Дозвольте спершу поставити вам два запитання.
Вона кивнула, не зводячи з нього очей.
— Перше запитання: ви вчений-лікар?
— Я доктор медичних наук. Що ще?
— Коли ви востаннє виходили з дому?
— Вчора о третій після обіду. — її бас зазвучав погрозливо. — Чому я зобов’язана цим допитом?
Сур притиснув руки до серця так схоже на тих, що ми здригнулися. Та це був його звичний жест вдячності.
— Лікарю, Ганно… Єгорівно, зараз ви все-все зрозумієте! Дуже прошу вас, сідайте. Будь ласка, будь ласка. Сьогодні о восьмій ранку…
Сурен Давидович розповідав зовсім не так, як я. Без подробиць. Самі факти: завідуючий поштою, старший телеграфіст, поїздка на таксі, обидві розмови Феді-гітариста з шофером, історія з цукерками, потім капітан Рубченко.
Про постріл він розповів так:
— Цю історію повідомили Павлові Остаповичу не всю до кінця. Він перебив Альошу… Коли, Лесику?
— Коли пень вантажили в таксі, — квапливо підказав я.
— Так, у таксі. Павло Остапович почав розпитувати другого хлопчика…
— Оцього, — сказала Ганна Єгорівна.
— Авжеж, його, Стьопу. Він повідомив, що пень привезли у двір міліції.
— І пошти…
— Еге ж. У цей момент я дозволив собі вигукнути кілька слів, що не стосувалися справи. Павло Остапович мене осадив. Мене це дуже здивувало. Ми з ним дружили майже тридцять років… — Сур закашлявся.
Лікарка дивилася на нього крижаним поглядом.
— Так, тридцять років! Хлопчики про це знають. І Стьопа в цю секунду схопився і заявив, що капітан Рубченко теж хапався за серце, стоячи перед пеньком.
— Он як… — мовила Ганна Єгорівна.
— Павло Остапович не заперечив. Навпаки, він почав гарячково виймати з-під піджака якийсь предмет, підвішений на шнурку під пахвою. Не пістолет, Ганно Єгорівно. Пістолет, почеплений у такий спосіб, стріляє миттєво. Цей же предмет… Я вам його покажу.
Шафа відчинилася, звично мило дзенькнувши. Стьопка пробурмотів: “Чортівня!” Ось він, бластер… Не приснився, значить.
— Цей предмет, лікарю, висів на оцьому шнурку, бачите? Прошу вас поглянути, не торкаючись його.
— Дивна штуковина.
— Атож, лікарю. Вона висіла на петлі-удавці, ніяких антабок не було. Висіла незручно. Йому довелося виймати цей предмет три-чотири секунди.
— Ви так точно замітили час?
— Я кадровий військовий. Це моє коло специфічних навичок.
Вона кивнула дуже несхвально.
— Ви розумієте, Ганно Єгорівно, я стежив за Остаповичем з великим інтересом. Предмет не скидався на зброю, і я подумав, що це якийсь речовий доказ, і він хоче з ним нас познайомити. Але… дивіться сюди. З кінця предмета зірвалося полум’я, пролетіло поряд із моєю головою… Я сидів отак — бачите? Отвір у бетонній стіні він пропалив за частку секунди. А діти? Тут були діти, розумієте?
— Скоріше ніша, аніж отвір, — задумливо мовила лікарка. — Покажіть ваше ліве вухо… Та-ак, опік другого ступеня. Боляче?
— Яка нісенітниця! — вигукнув Сур. — “Боляче!” Ось де біль! — кричав він, показуючи на мертвого.
І знову затнувся.
Помовчали. Тепер Ганна Єгорівна повинна була спитати, чому Сур, розмовляючи з Рубченком, тримав у руках гвинтівку. Або просто: “Чим я можу допомогти, я нічого не бачила”. Вона сказала замість цього:
— Я забинтую ваше вухо. Поверніть трохи голову.
— Ви мені не вірите, — мовив Сур.
— Хіба від цього щось зміниться?
— Лікарю! — сказав Сур. — Якби йшлося про зграю бандитів…
— Та-ак… Про що ж ідеться? — Вона бинтувала йому голову.
— До сьогодні я думав, що подібної зброї на землі немає. На всій землі.
— Ви марите, кадровий військовий, — промовила лікарка. — Лазерних скальпелів не дістанеш — що правда, то правда. Стривайте… Ви серйозно так думаєте?
— Ех, лікарю… — відповів Сур. — Лесику, відчини двері. Дивіться обережно, із-за одвірок. І ви, лікарю, вийдіть. Дивіться з коридора.
Він щільно притиснувся до стіни, штовхнув ногою двері й сказав: “Стріляю…” Ми почули — ш-ших-х! — і стіна над шафою спучилася і бризнула вогневими кульками, як електрозварка. Сурен Давидович, із потемнілим, страшним лицем, у білому шоломі з бинта, вийшов у коридор.
— Заходьте. Цією штуковиною, лікарю, можна за п’ять хвилин спалити наше місто дотла. Можливо, люди з такою зброєю вже захопили пошту, міліцію, телеграф… Ви розумієте, про що я кажу?
Що бачив Стьопка
Тіло Павла Остаповича накрили простирадлом. Нам трьом лікарка дала по заспокійливій таблетці. Ми влаштували військову раду. Першим виступив Стьопка.
Його пригоди почалися біля кондитерського магазину, де водій купував цукерки, а Федя охороняв свій цінний вантаж. Стьопка цілу дорогу сидів у правому передньому кутку кузова. Пень лежав під лівим бортом, на м’яких вірьовках для прив’язування меблів. А тільки-но машина зупинилася біля кондитерської, Федя-гітарист вискочив із кабіни й поліз у кузов.
Стьопка встиг заповзти під лавку — знаєте, такі решітчасті лавки вздовж бортів. Втиснувся, загородився згорненим брезентом і визирав, як ховрах із нори. Федя ж оглянув “посередник” і заходився його гладити. “Чортівня! — розповідав Стьопка. — Я навіть повірив, що чурбак живий. Курка так із яйцем не носиться. Ну, потім шофер приніс цукерки і сказав, що решту дороги — останні два квартали — їхатиме повільно, щоб Федя встиг підготувати хоч би одну-дві дюжини. І вони поїхали поволі”.
Стьопка не наважився зазирнути у віконце, що вони там роблять у кабіні. Він виповз із схованки і, коли машина в’їхала під арку, кинувся до заднього борту й стрибнув. Таксі проїхало у глиб двору — Стьопка йшов за ним — і розвернулося так, що задній борт опинився напроти одного з сараїв. Гітарист швидко перебрався в кузов. А шофер попрямував до водія міліцейської “Волги”, що стояла трохи віддалік. Водії поговорили, підійшли до заднього борту таксі й заглянули всередину. І тут, як висловився Стьопка, “почалася справжнісінька чортівня”.
Сержант із міліцейської машини був кремезним хлопцем, ще міцнішим за таксиста. Він заглянув у кузов, крякнув, схопився за серце й почав падати. Шофер Жолнін не зміг його підтримати, такого здоров’ягу, і він ударився об борт машини, розбив губи до крові. Кисельов із машини схопив його за чуба, струснув. Тоді він пробурмотів: “Це красива місцевість”, на що Жолнін відповів: “Бачу, все гаразд” — і заходився витирати йому обличчя носовою хусточкою. Причому сержант дуже гнівався й спльовував кров’ю. Жолнін щось йому сказав на вухо. Тримаючи хусточку на обличчі, сержант пішов у міліцію, повернувся з ключем від сарая і встромив його у висячий замок. Другий міліціонер — старшина Потапов, ми його знали — спитав, якого дідька він лізе в сарай і що у нього з фізіономією. Сержант відповів: “Меблі з ремонту привезли”. — “Ніяких меблів ми в ремонт не віддавали”, — заперечив Потапов і, звичайно, заглянув у кузов машини. Ну, знову хапання за серце і “красива місцевість”, і вже через півхвилини старшина Потапов разом із Кисельовим витягали з машини цей пень… От чортівня! Вони поставили пень відразу за дверима, і Стьопка зрадів було, що зможе все бачити, та рано зрадів, — вони попоралися в сараї і розчистили від мотлоху невеликий майданчик углибині. Вони працювали як несамовиті, а влаштувавши “посередник”, почали водити до нього різних людей. Стьопка примостився на порожніх ящиках і коробках, навалених біля “чорного” входу в універмаг, і, хоч не міг бачити “посередника”, занотовував усіх людей, що приходили в сарай. Ось список. Продавщиць універмагу — п’ятеро. Першою була, звичайно, Нелла, і привів її Федя-гітарист, а решта приводила одне одного, ланцюжком. З міліції побувало вісім чоловік, із пошти й телеграфу — шестеро. Інших людей, яких Стьопка не знав, двадцять три чоловіки. Ага, ще дві продавщиці газованої води. Вони йшли і йшли, ці люди, поки Степан не збився з рахунку. Ті, хто побував у “посередника”, вже поводилися у дворі як господарі, Стьопку прогнали з ящиків, біля сараю поставили міліціонера. Тоді Стьопка здогадався забігти в сусідній двір і почав шукати дірки в задній стіні. Пощастило! Сарай був щілястий. “Відразу треба було сюди…” Припавши до щілини, Стьопка добре бачив все, що відбувалося біля “посередника”.
