Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Фантастика и фэнтези » Научная фантастика » »Головний полудень» - Мірер Олександр (бесплатные книги онлайн без регистрации txt) 📗

»Головний полудень» - Мірер Олександр (бесплатные книги онлайн без регистрации txt) 📗

Тут можно читать бесплатно »Головний полудень» - Мірер Олександр (бесплатные книги онлайн без регистрации txt) 📗. Жанр: Научная фантастика. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— Ну, я готова, — сказала Гшна Єгорівна. — Поранений догляду не потребує. — Вона поглянула на Стьопку й пробасила: — Нечиста сила! На вихідному отворі вже з’єднувальна тканина.

Для нас це була китайська грамота. Сур запитав:

— Лікарю, ви не помилилися, коли встановили… гм…

— Смерть? Голубе, це входить у моє коло специфічних навиків. — Вона в’їдливо усміхнулася. — Але припустімо, я помилилася. Буває. А от чого н є буває: за сорок хвилин, що минули від одного огляду до другого, свіжа рана почала гоїтися й має вигляд триденної. Зрозуміло?

— Ні, — відповів Сурен Давидович.

— Правду кажучи, і для мене це незрозуміло. Ага, ось іще, погляньте…

Ми наблизили голови. На шматочку бинта лікарка тримала овальний шматочок такого самого матеріалу, з якого було зроблено бластер. Сірий із зеленим вилиском або зелений із сірим — він увесь час мінився і був схожий на трав’янистого слимака.

— Це було прикріплено до піднебіння пораненого уздовж.

— Як прикріплено? Боже мій… — простогнав Сур.

— На присоску. У вас знайдеться коробочка?

Стьопа пірнув під стіл, вивудив порожню коробочку з-під малокаліберних патронів. “Слимак”, який поклали на дно, відразу прихопився до нього — прилип.

— Гоп-ля! — сказала Ганна Єгорівна. — І в вату класти не треба. Ховай у кишеню, Альошо. Через п’ять хвилин я піджену сюди свою машину.

Я засунув “слимака” в кишеню. Лікарка потиснула руку Суренові Давидовичу:

— Ну, тримайтеся. Врахуйте, через півгодини він може й підвестися. Моє шанування…

— Оце так жінка! — приголомшено сказав Сур. — Гвардійці, ви познайомилися з російською Жанною д’Арк!

Цієї миті на мене найшло. Якщо з вами не траплялося, то ви й не зрозумієте, як накочується страх недоречно і неждано. До п’ятдесяти п’яти хвилин на дванадцяту я не боявся, а тут мені аж млосно стало. Ми із Степаном звикли завжди були вкупі. І раптом — їхати. Я сказав:

— Не поїду нікуди.

— Отакої! — кинув Стьопка.

— Чому я маю їхати? Я залишуся із Суреном Давидовичем!

— Ти краще розповідаєш, ти гостріший на язик, — умовляв Сур.

— Усі гострі на язик! — огризався я. — Не поїду!

— Бойовий наказ, — сказав Сур. — Виконуй без балачок.

Я здригнувся. Біля моєї ноги заговорив дуже тихий, дуже чіткий голосок: “П’ятикутнику двісті! Вернися до “посередника”. Пауза. Потім знову: “П’ятикутнику двісті! Вернися до “посередника”.

Стьопка засичав:

— Рація. Зрозуміло? Федя з галявини доповідав. Зрозуміло? Знову геометрія — п’ятикутники!

Я дістав цю штуковину з кишені. Вона пищала: “П’ятикутнику двісті, відповідай!” І відразу ж на півтону нижче: “Пятикутнику, говорить Кут третій. Я йду до тебе”.

— Кисельов, — тоскно мовив Сур. — Ну гаразд, Кисельов…

Його знічена постать раптом випросталася. Він висмикнув із шафи бойовий пістолет “Макарова”, засунув за пазуху, замкнув шафу, опечатав її, ключі кинув Стьопці, вихопив у мене “слимака” й переклав його у металеву коробочку від печатки, запхав її в мою нагрудну кишеню і гримнув ще нечуваним нами голосом:

— Олексію! Бігом! Перехопи лікарку біля гаража, сюди не повертатися! Степане! Вести спостереження надворі, не встрявати! Марш!

Він, задихаючись, протяг нас по коридору, виштовхнув надвір і зачинив двері. У мене в руках був бластер у чохлі для креслень.

Я “інфекційний хворий”

— Ну, виконуй наказ, — вимовив Стьопка, сильно зморщивши піс і губи. — Виконуй!

— А ти?

Він лайнувся і побіг. Кроків за двадцять оглянувся, крикнув: “Іди!” — і побіг далі. Я зрозумів, куди він біжить, — до порожнього голубника серед двору. Я, здається, заревів. До гаражів прийшов із мокрою фізіономією — це я пам’ятаю. Із третього чи четвертого цегляного гаражика виповзав сірий “Москвич”, мирно фуркаючи мотором. Ганна Єгорівна, як була, в халаті, сиділа за кермом. Вона відчинила праві задні дверцята, і я заліз у машину.

— Утри лице, — сказала лікарка. Я поліз у кишеню по хусточку.

— Стривай, Альошо. Знаєш, не витирай. Так буде краще.

Я не зрозумів її. Тоді вона пояснила:

— Бачиш, я в халаті? Везу тебе в районну лікарню. У тебе дуже болить під ложечкою і отут, запам’ятай. Лягай на заднє сидіння, моє пальто поклади в голови… Чекай! А це сховай під моє сидіння…

Я засунув бластер під сидіння і ліг. Здається, я таки й справді був схожий на хворого — лікарка схвально кивнула.

— Більше нічого не сталося, Лльошо?

— Сталося. Кисельов іде до Рубченка на підмогу.

— Ти бачив його?

— Ні. Маленька штуковина заговорила…

— Зрозуміло, — перебила Ганна Єгорівна. — Тримайся.

Ми поїхали. Від гаражів одразу наліво, пробираючись західною околицею, огинаючи місто. Так було трохи ближче, і дорога нітрохи не гірша за бруківку на вулиці Леніна, і все-таки я знав: ми навмисне об’їжджаємо місто. “Лежи, друже, лежи”, — примовляла Ганна Єгорівна. За останнім будинком вона поїхала навпростець, по ледве підсохлій дорозі, тимчасово прокладеній будівельниками, щоб поминути приміську ділянку шосе. Потім сказала: “Сідай”. Я сів і глянув у заднє віконце. Місто було вже далеко. Вікна будинків зливалися із стінами, тоненькі стрічки диму висіли над червоним кубиком молокозаводу.

— У сумці їжа, — сказала лікарка, не обертаючись. — Підкріпися.

— Дякую, не хочеться.

— Відкуси перший шматок — захочеться.

Я послухав, але дарма. Ледве зжував бутерброд, закрив сумку. І трясло добряче — вона так гнала машину, що вітер стугонів по даху.

— А гараж ви навмисне залишили відчиненим? — запитав я.

— То пусте… Ти дивися, щоб твій властер не бабахнув з-під сидіння.

— Ні, Сур його добре запакував. Маленьку штуковину теж, — у стальну коробочку.

— Щоб не балакала? Догадливий твій Сур… Як його звати по-справжньому?

Я сказав.

— Вірмени — хороший народ… Та що це — нікого не обганяємо, вже кілометрів вісім проїхали!

Я заперечив, що обганяли багатьох. Ганна Єгорівна пояснила, що всі ці вантажні машини йдуть у довколишні села, а в райцентр чи на залізницю ніхто не їде. Звідки вона знає? Око досвідченого водія. Вона понад тридцять років їздить, із війни.

Так ми розмовляли, і раптом вона сказала:

— Лягай і заплющ очі! Дихай ротом, очей не розтуляй. Приїхали, здається…

— А очі навіщо?

— Швидше повірять, що ти хворий.

“З дороги, ей, з дороги…” — вимовляв гудок.

Потім вискнули гальма, і Ганна Єгорівна крикнула:

— Попутних не беру — інфекційний хворий!

Відповів чоловічий голос:

— Проїзд закрито. На дорозі аварія.

— Я об’їду. Дитина в тяжкому стані.

— Проїзд закрито до сімнадцятої години.

Втрутився другий чоловічий голос:

— Вибачайте, лікарю, — служба. Ми б із дорогою душею пропустили, так начальство нас не помилує…

Перший голос:

— Зайві балачки. Вертайтеся! В Тугарині є лікарня. Поки проговорите, хлопчина й помре.

Гаяна Єгорівна:

— Покажіть ваше посвідчення, сержанте. Я мушу знати, на кого скаржитися в області.

Другий голос:

— Будь ласка, будь ласка! Ми б із дорогою душею!

Новий чоловічий голос:

— Лікарю, не прихопите до міста? Вони мене затримали, і моє мотодиво зіпсувалося від злості.

— Не можу, голубе… — флегматично промовила басом Ганна Єгорівна. — У мене хворий. Жиклер продуйте… Сержанте, гарантую вам стягнення.

Хтось відійшов од нашого “Москвича” — посвітлішало. Тоді третій голос зашепотів:

— Лікарю, я знаю об’їзд через Березове… У район треба, до зарізу… Візьміть, я імунний!

— А машину кинете?

— Одружуватись їду, не до машини. А ці відбуксирують, я їм троячку дам! — поспішав голос.

— Змалку на що хворіли? — спитала Ганна Єгорівна.

Я ледве не пирснув.

— На свинку, вітрянку і оцей… коклюш…

— Домовляйтеся про машину, тільки скоріше! — І після паузи: — Альошо, ти лежи. Якщо я чхну, починай стогнати… Мерщій, мерщій!

Передні дверцята ляснули, сонце з моїх ніг перебралося на голову — ми їхали назад.

Перейти на страницу:

Мірер Олександр читать все книги автора по порядку

Мірер Олександр - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


»Головний полудень» отзывы

Отзывы читателей о книге »Головний полудень», автор: Мірер Олександр. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*