Право жити - Лоцманенко Юрий Викторович (книги без сокращений .TXT) 📗
І легкий кар помчав повз велетенські могутні споруди в двадцяте століття.
Титанічне бетонне поле, наїжачене сріблястими голками ракет, заставлене бубликами-тороїдами космічних станцій, химерними, але доцільними витворами людського розуму багатьох поколінь, проносилося під прозорим каром, а мовчазний відвідувач наче шукав чогось, не затримуючи погляду на жодному експонаті довше однієї-двох секунд. Нарешті він торкнув координатора за плече, якось дивно й хрипко проказав:
— Зупиніться! Тут…
Координатор посадив кар біля гігантського білого олівця і схвально закивав головою:
— Цілком правильно. Двадцяте століття. Третя зоряна. Космоплан «Пролісок», копія. Капітан Віктор Рибалко, штурман Іван Середа, екіпаж тридцять шість чоловік. Гадають, що всі вони загинули. Єдиний член екіпажу, який врятувався на автономній десантній ракеті, не може дати допоміжної інформації, бо втратив пам'ять — наслідок амнезії після клінічної смерті в анабіозному пристрої. Технічні відомості космоплана: маса шістдесят кілотонн, максимальна швидкість на три мільйонних відсотка нижча за «С», релятивістський ефект…
— Я… я знаю, читав, — сказав відвідувач і вийшов із кара. Підбіг до зореплана, поклав долоні на світлий титановий корпус і одразу відсмикнув руки. Потім знову вмостився поряд з координатором, попросив продовжити огляд. Слухав він не дуже уважно, але координатор того не помічав, задоволений, що може, нарешті, грунтовно ознайомити відвідувача з темою екскурсії. Тільки один раз перебив відвідувач свого старанного гіда — коли кар підійшов до невеликої десантної ракети. «Десантна анігіляційна ракета, — не вгавав координатор, — бортовий інвентар космопланів типу «Пролісок», екіпаж — одна людина, радіус дії…»
— Це копія?
— Ні, це оригінал, експонат встановлено зовсім недавно, після повної всебічної реставрації. Можливо, ви пригадуєте, близько року тому саме цю ракету зняли з непідотованої транссистемної орбіти, її автомати подавали сигнали нещастя. Там був космонавт, я вже казав вам про нього — єдиний з «Проліска»… Мертвий. Але наші лікарі повернули йому життя, і тепер він, кажуть, лікується десь у Карпатах…
— Так, я дещо чув про цей випадок. Ви не дозволили б мені оглянути ракету зсередини?
— Будь ласка, будь ласка! А якщо ви хочете докладніше ознайомитися з конструкцією, я негайно викличу сюди фахівця по двадцятому століттю.
— Дякую, я не маю наміру вивчати ракету детально.
Вони зайшли в ракету через відчинений гермоблок.
— Герметизація працює?
— Так, звичайно, я ж казав: ракету повністю реставровано.
Відвідувач, випередивши здивованого гіда, звично забрався в пілотське крісло, увімкнув пульт.
— Обережніше! — зойкнув координатор перелякано. — Це ж вам не копія!
Відвідувач упевнено дивився на прилади, мозок його чітко реєстрував складну їхню поведінку: «Антиводень — нормальний запас, кисень — повні балони, біомаса — років на вісім, регенераційна система — норма…»
— Не бійтеся, — сказав він координаторові. — Я за фахом — космонавт, і нічого не зіпсую.
— Ага-а-а… — заспокоївся координатор.
Відвідувач вимкнув пульт. Вони вийшли з ракети, посідали в екскурсійний кар, і гість попросив відвезти його до виходу з музею.
— То ви не хочете продовжити огляд?.. — розчаровано спитав координатор.
— Велике вам спасибі. Іншим разом, я дуже поспішаю.
Було зовсім темно, але він посадив кар точно біля десантної ракети, заліз через відчинений люк усередину, звично відчинив шафу і за хвилину надів скафандр. «Не забув», — усміхнувся. Потім увімкнув герметизаційну систему, пульт керування. Збігали хвилини, ледь чутно клацав барієвий еталон часу.
— Усе гаразд! — промовив він уголос, і ввімкнений кіберштурман, сприйнявши ці слова, як запитання, чітким голосом відповів:
— Системи десантної ракети «Пролісок-Б» працюють нормально.
— Кругова орбіта, — наказав він кіберові. — Ешелон дві тисячі кілометрів, кут нахилу нуль.
— Прийнято. — Голос кібера був байдужий.
За хвилину-другу блимнула червона стрілка на пульті: потрібні розрахунки навколоземної орбіти виконано.
— Старт!.. — майже крикнув він.
Десантна ракета підстрибнула на кількасот метрів, підкинута антигравітаційною катапультою, і одразу загули планетарні двигуни. Довгий вогненний хвіст проколов темряву й щез за хмарами. Потім загуркотіло небо, і все затихло.
Він не знав, скільки часу заберуть у нього приблизні розрахунки складної інерційної траєкторії, тому одразу почав обчислювати її, не чекаючи, доки почне діяти невагомість. Точність була йому ні до чого: однаково доведеться вносити корективи після виходу з району гравітаційної дії Сонця. Рука (він таки не забув професії!) звично кодувала на інтеграторі вхідні елементи транссистемної траєкторії, які він обчислив ще на Землі, після того дощу, і перш ніж замовкли планетарні двигуни, кіберштурман почав обробку навігаційної інформації.
«Траєкторія складна, кібер мусить поблимати індикаторами годин зо три, — знову всміхнувся він. — А все ж я швидко впорався з кодуванням! Тищенко нізащо не повірив би, а Середа — той тільки з принципу знайшов би мікроскопічну помилку. Авжеж… Чотириста років вони мертві, та промайне ще чотириста, поки летітиме «Пролісок-Б» у спресованому часі… А для мене мине близько чотирьох…»
У нього ні на мить не виникло сумніву: чи знайде він колись «Пролісок», чи потрапить взагалі в той далекий зоряний район Галактики. Він знав — потрапить і знайде, тому що мав загинути разом з товаришами ще чотириста років тому.
І коли, нарешті, завібрував корпус десантника під ударами анігіляційного двигуна, він розплющив втомлені очі і анітрохи не здивувався, побачивши в тісній одномісній кабіні трьох товаришів з «Проліска». Він радісно прийняв могутнє рукостискання капітана, довго не випускав теплої жорсткої долоні Тищенка, а штурман Середа, мовчазний, як завжди, поплескав його по плечу і щиро усміхнувся: «З поверненням, другий пілоте!»
— Ви ще прийдете, хлопці?.. — встиг запитати він космонавтів, перш ніж галюцинація розвіялась.
Двигун ракети гримів.
БРЕХУН
Запах майже невідчутний, якщо дивитися на них уважно. Дванадцять плескатих туб, чіткі кольорові наклейки: кармін, оранж, сієна, охра. Фарби. Та досить відвести погляд і подумати про щось інше… Зимовий ранок. Сонце. Сніг. Лижі. Вітер. Пильнуй, сміливцю, за тим пологим схилом — небезпечне урвище!.. І от потяглася з блискучої коробки тоненька цівка морозного запаху: холодно й кислувато пахне біла емаль. Замети, замети, засніжені схили, терпнуть від морозу щоки й пальці, люта завірюха засліпила очі… Не дивися на фарби!
Кімната. Все, як звичайно: м'яке світло, широкий учнівський стіл, на столі блискуча коробка — дванадцять кольорових туб. І пластиковий аркуш перед нею — недоторканий, чистий. І сухі пензлі.
Чуєте?.. Десь далеко шумить море. Ближче. Пружна вода підхопила засмагле тіло і — раз! — виштовхнула з розгону до неба. Над хвилями схилилися пальми… Терпкий, солоний запах — це блакитна туба. Все міцнішає сонячний, апельсиновий подих — так пахне тільки оранж…
Погляд на фарби — зникло море. Кімната, стіл, за столом — людина. Людині дев'ять років; на неї чекає море, її ждуть пригоди, небезпеки, снігові схили та буйно-зелений праліс. Але зараз час навчання.
— Отже, Федоре Васильовичу, на минулому занятті ми з вами завершили вивчення основ просторової композиції. Стандартна підготовча програма номер 522/4, складена з дев'ятнадцяти тематичних уроків, передбачала визначення індексу здібності до малярства. Гадаю, що вам, Федоре Васильовичу, буде цікаво дізнатися про кількісний вираз свого індексу, а також порівняти його з індексами інших вихованців вашої групи. Програма дає можливість зробити це за бажанням учня сьогодні, на підсумковому двадцятому уроці.
