День на роздуми - Зима Александр Викторович (полные книги txt) 📗
— Обійдемося кавою.
— Той, хто готував цю кімнату, знав, що ви любите натуральну каву. — Мері ввімкнула кавомолку. — Були люди, які хотіли викрасти вас і скалічити або примусити працювати на велику Америку. Я розмовляла з Президентом. Ви тепер під його особистою охороною.
— Ви це серйозно?
— Цілком. І прошу поздоровити мене з посадою радника Президента з питань науки.
— А Джім Френк?
— Він тепер займатиметься своїм бізнесом.
— Гадаю, я до цього не причетний?
— Ви — ні, але його повне фіаско пов’язане з тим, що провалилася акція, яку готували «Білі апостоли».
— Це хто?
— Патріоти… Вони ладні вмерти, але завжди готові йти на подвиг в ім’я своєї країни. Їх обробляє Хілда Брайнт.
— Для чого ви все це розповідаєте?
— Щоб ви знали, хто ваш друг, а хто ворог.
— Я був потрібен для престижу?
— Ви помиляєтеся. Ви майже закінчили роботу по використанню нової, досі небаченої енергії. Америка хоче тримати у величезній таємниці ідею використання енергії гравіталу як зброї. Страхітливої зброї, від якої нема захисту.
— Невже ви, американка і довірена особа Президента, можете говорити мені такі речі, місіс?
— Повинна, бо наш Президент теж стоїть за мир, але країною, як вам відомо, правлять ті, хто народжує армію «Білих апостолів».
— Нехай так. Для чого ж тоді ви просите повідомити вам шифр пульсуючих прискорювачів, здатних збурити грізну хвилю гравіталу? Щоб гинули на полігонах послідовники Малькольна?
— Це моє особисте прохання, Павел. Я маю на нього право: я була тоді лаборанткою, коли цей код одночасно з вами відкрив і Макларен. Тільки його відкриття залишилося разом з ним. І хвиля… Триклята хвиля… Вона ніколи не поверне мені ні Малькольна, ні озоріння його розуму. Вона надто вірна й ревнива, — крізь тихі схлипування мовила Мері.
— Справді, Мері, це ваше право, але, володіючи таким секретом, ви поставите себе під удар. Чи ви вважаєте, що пощастить тримати все з глибокій таємниці?
— Записи я закодую і сховаю тут, у підземеллі Гленда. Тут буде копія, а оригінал збережеться в моїй пам’яті, у мене чудова пам’ять, Павел.
— Я тільки боюся, щоб ви не опинилися там, де мав сидіти я, — сказав Острожний. — Я не скептик, але мені не віриться, що я міг уже сьогодні сидіти в кайданах, а замість вас тут був би хтось у білому балахоні.
— Це не так смішно, як вам здається, сер. Сучасна хімія й нейрофізика на такому рівні, що вже страшно навіть думати про власні секрети. І через те вас ніхто не тримав би в кайданах. Просто ви були б під тимчасовим домашнім арештом. Якщо не погодилися б одразу стати громадянином США.
— Можливо.
— Але ж це не здогади, а реальність, мій любий друже, — сказала твердо Мері. — Зараз будемо пити каву, а потім я, з вашого дозволу, почитаю вам дещо з індійського епосу. Ви любите «Махабхарату»?
— Я чекаю на епос ацтеків і вірю, що там є чимало наукових істин, до яких нам іти ще не одне століття.
— А інки?
— Інки втратили розум через золото. Воно їх знищило. Ацтеки були мудрими. Вони знали, що нема нічого ціннішого за людський розум і нічого надійнішого за камінь. Тому й знання їхні записані на камені.
— А мене дивують Індія й Австралія. Десь там, у тих країнах, ховається таїна безсмертя. У тих землях треба шукати відповідь на запитання, чому загинула суперцивілізація на Землі і чому ті, хто лишився з тієї цивілізації, досі рятуючись у космосі, не хочуть ніяких контактів?
— Ви вважаєте, що НЛО — космічні кораблі попередньої цивілізації землян?
— Так, то наші далекі пращури, котрі колись теж, на своє лихо, винайшли «брахматірас», як пишуть індійці. То був снаряд, що горів вогнем без грому.
— Міф, Мері…
— Нехай, але катастрофи тих часів досі випечені тавром на нашій планеті. Це теж казка? — запитала Мері, повертаючись до столу з гарячою запашною кавою. — Вам, як завжди, чорну й міцну?
— Саме чорну й міцну. Я мушу сьогодні зробити все, що обіцяв собі.
— Ви ніби прощаєтесь зі мною, Павел…
— Я звик робити сьогодні те, що можна встигнути, аби завтра не було пізно. До речі, одне запитання…
— Воно стосується мене?
— Я розмовляв з Х’ю Вундстоном, але він конкретно відповісти не зміг. Я хотів би мати повні гарантії, що добуті мною важкі рубіни на Ранчо Доута будуть поділені між. трьома державами, бо вони виготовлені на території Сполучених Штатів ученими Японії і Радянського Союзу. Моя доля прибутку належить моїй державі. І тільки державі, а не мені особисто, як пропонує містер Х’ю, чи членам моєї родини, котрі перебувають на Батьківщині або ж за її межами.
— Для цього досить вашої заяви, Павел. Але мені не подобається ваш песимізм. Якщо ви скажете, що ми сьогодні востаннє сидимо разом, то я нікуди вас завтра не пущу. Або разом з вами і Кукудзі ввійду в штрек підземного полігона. Майте на увазі, любий Павел, я приїхала не лише з приводу гравіталу, а ще й запросити вас і чарівну місіс Кет відпочити на нашій дачі. Джім купив чудову дачу. І дуже дешево. Це, напевне, зумовлено тим, що вона на одному з островів у районі Бермудів. Дехто вже почав боятися аномалій природи в тій зоні. Особисто я і Джім не віримо в ті брехні.
— Ви давно живете у цих апартаментах? — запитав Павло, і це захопило Мері зненацька.
— Одразу ж, як тільки дізналася, для кого приготували сучасну печеру, я чатувала, щоб прийти вам на поміч. А потім навіть звикла й ховалася тут від Френка. Ми іноді сиділи з Хілдою Брайнт, і вона демонструвала слайди з дослідами над її суперпсихами. Я переконана, що Хілда Брайнт — взірець неофашистки. Хілду треба просто знищити. Доки не пізно. Разом з її шедеврами, за які їй заплачено сотнями мільйонів. Наші генерали завжди щедрі, коли мають справу з такими, як Хілда Брайнт. — Мері розкрила свій фоліант. — Я вам хотіла дещо прочитати, як обіцяла. Про той снаряд, що розірвався над головами нещасних: «Усі сторони світу вкрила темрява. Здійнялися урагани, що несли зло. Хмари з ревищем здійнялися в небо. Здавалося, навіть сонце починає ходити по колу. Світ, охоплений полум’ям цієї зброї, був, здавалося, в лихоманці. Слони, обпечені полум’ям зброї, були охоплені жахом».
Далі Мері заговорила, ніби читала завчений текст:
— Тисячі людей, слонів, колісниць спопелила ця зброя, вода кипіла в річці, і на мілині потім знаходили обвуглену рибу. Ті, хто ще був живий, кидалися до річки, щоб змити з себе порохи, підняті з землі шаленим вибухом. Усі бігли до води, бо сподівалися вижити після цілющої купелі. Ця зброя, Павел, убивала плід у жінок, і жодна з них, якщо й залишалася живою, не могла вже народити дитину. У тієї цивілізації вже була зброя «пошупаті». Послухайте, Павел, і скажіть, чи не про нас це написано ще чотири тисячоліття тому? «…Здригнулася земля під ногами, разом з деревами захиталася. Збурились ріки, навіть велетенські моря захвилювалися, затріщали гори, сполохались вітриська. Померк вогонь, затьмарилось променисте сонце… При зловживанні цією зброєю може статися велике нещастя!» Це, Павел, слова далекого літописця, котрий застерігає нас: «Там, де користувалися цією зброєю, дванадцять літ не йде дощ».
Павло був приголомшений: «А можливо, то була енергія гравіталу?»
— Як по-вашому, Павел, то була зброя жителів нашої планети чи варвари з інших світів випробовували зброю, обравши полігоном нашу планету?
— Нам поки доводиться лише вірити в те, що написано… Ви готуєте мене до зустрічі з Хілдою Брайнт? Але прошу більше не розповідати про ваші жахи. Вигадані й реальні.
— Гаразд, — погодилася Мері. — Проте ви не можете залишитися байдужим, знаючи про тотальну зброю Хілди Брайнт. Нехай поки на рівні лабораторних дослідів.
— Знаєте, Мері, я набагато щасливішим був там, на Ранчо Доута, в тих несходимих пісках, де так хочеться посидіти на березі річки в тіні звичайнісінької верби. Там нас лякає тільки Том Уоррен… До речі, Гленду відомо, чим займається його квартирантка Хілда Брайнт?
— На його думку, ви і Вундстон робите те, що свого часу призвело до атомної бомби. Тільки ви працюєте над чимось жахливішим, що обов’язково закінчиться трагедією, таїну якої не розкриють ті, хто прийде на цю землю через кілька тисячоліть. Звичайно, їм, як і нам, легше буде зіпхнути все на зміну магнітних полюсів або на комету чи на парад планет, і ніхто не відважиться, як і ми сьогодні, стверджувати, що мамонти загинули миттєво, навіть з жмутками трави в зубах, бо неподалік вибухнула бомба «пошупаті». І, напевне, не одна. Мені здається, Павел, наша планета не раз тьмарилася на найвищій точці цивілізованого апогею, щоб усе забути й знову навчитися убивати цілі народи. Нашу планету треба назвати Антитезою: тут усе живе за рахунок чужої смерті. О, ви не слухаєте мене. Я хотіла, щоб ви збагнули причину мого страху.
