Бот - Кидрук Максим Иванович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗

— Продовжуй.

— Я почав розказувати, коротко і, певна річ, без прив’язок до імен про те, що у нас діється. Розмову записували, я знаю. А потім той мудак спитав, чи я розумію, що розмовляю нешифрованим каналом зв’язку і чим це мені загрожує. Я, звісно, відповів, що так. Я ж не мав іншої можливості додзвонитися! Потому ще секунд двадцять намагався втовкмачити йому, що без втручання спецвійськ ми тут довго не протягнемо, коли той гівнюк, певно, отримавши інструкцію від когось, хто стоїть вище, перебив мене і сказав, щоб я більше не дзвонив, — Алан ковтнув чаю і плямкнув. — Я спробував, але жоден з номерів тепер не відповідає.

— І що? — спитав Тимур.

— Штати умивають руки. Не просто відмовляються допомогти, а відхрещуються від нас. Ми тепер самі по собі.

Тимур нахмурився, дивуючись, якого дідька Ґрінлон витягнув їх з ліжок. Наче було щось дивне у тому, як вчинив Пентагон.

— Я не розумію, а ти очікував, що досить тільки свиснути і сюди примчить кавалерія, як у ваших старих довбаних вестернах?

— Я нічого не очікував, — образився інженер. — Усе зайшло надто далеко, проблема не вирішиться сама собою. Ми не зможемо впоратися самі.

— Ну, в нас немає вибору… — Хлопець підвівся. — Я йду спати.

«Теж мені, — думав Тимур, крокуючи до спального крила, — знайшов проблему. Нас похерили. І що? Бідолашка Ґрінлон зневірився в американському уряді? Яке нещастя! Ще б сльозу пустив… — Хлопець скреготнув зубами, знаючи, що пересидів сонливість і навряд чи скоро засне. — Всі уряди однакові, Алане. Пожив би ти в Україні. У нас там силовики всю країну «факають» по три рази на день. Ото прозрів би…»

Тимур помилявся. Він недооцінив Сполучені Штати. «Кавалерія» таки готувалась до виступу. Щоправда, у трохи іншому амплуа.

Двоє військових у темно-синій уніформі крокували тьмяними коридорами. Такої пори в будівлі Пентагону працювало лиш чергове освітлення. Їхні обличчя виглядали стурбованими і дещо розгубленими. Обом перевалило за п’ятдесят, обоє мали прекрасні лискучі залисини на головах. Очі одного з них були червоними й підпухлими через завчасно перерваний сон. Другий, схоже, взагалі не лягав. Чоловіки поспішали до зали нарад.

— Я тобі казав, що ця трахана задумка до добра не доведе, — пророкотів той, що із заспаними очима. — Казала мені мама: ніколи не зв’язуйся з япошками!

— Перестань! — огризнувся другий.

— Ти хоч уявляєш, що буде, коли хто-небудь із них уціліє і розбовкає про все пресі?

— Але ми не можемо просто так прибрати їх усіх!

— Можемо.

— Ні, не можемо! Навіть якщо Президент і міністр Ґарнетт дадуть хід операції, як ти пропонуєш це зробити? Закинути морських піхотинців? Мушу тебе розчарувати, підвести авіаносець водотоннажністю сто тисяч тонн до берега Чилі так, щоб цього ніхто не помітив, неможливо. У нас немає авіаносців-невидимок!

— Плювати! Хай краще дзявкають про недружні дії і вторгнення, аніж подробиці проекту «NGF» стануть відомі на весь світ.

— Не забувай, дослідницький центр знаходиться більш ніж за дві сотні кілометрів від узбережжя. Як висаджувати спецназ? Ти ж не думаєш, що у чилійців немає засобів ППО [91].

— Нерозв’язних проблем не буває, Кевіне, бувають неприємні рішення.

Так перемовлялись між собою Джеймс Форрестол, заступник міністра оборони США з амуніції, технологій та логістики [92], та генерал ВПС [93] Кевін Чілтон, що очолював стратегічне командування (USSTRATCOM). Форрестол захищав силовий варіант вирішення проблеми.

Діставшись потрібного кабінету, Джеймс без стуку відчинив двері:

— Пане міністре, генерали, доброї ночі!

Присутні невпопад відповіли на привітання.

— Ми не спізнилися?

— Ні. Я саме готувався почати. Сідайте.

У величезному кабінеті без вікон зібралось майже два десятки вищих офіцерів США. Вздовж довгого, трохи старомодного стола на високих шкіряних кріслах сиділи начальник Південного командування (USSOUTHCOM) генерал ВПС Дуглас Фрейзер, командувач спеціальних операцій (USSOCOM) адмірал ВМС Ерик Олсон, начальник військово-морських операцій адмірал Гаррі Роуґхед, командувач Тихоокеанського флоту США (USPACFLT) адмірал Патрік Уолш, замначальника штабу ВПС генерал Каррол Чандлер, командир бойового авіаційного командування генерал Вільям Фрейзер, командувач ВПС Тихоокеанського району генерал Гаррі Норт та інші. Окремою групою з правого боку стола розташувалися представники Глобального ударного командування [94] ВПС на чолі з діючим командиром генерал-лейтенантом Френком Клотцом.

На чільному місці в голові стола вмостився Леон Ґарнетт, міністр оборони США.

Пробігшись очима по тих, кого посеред ночі висмикнули на нараду, Чілтон занепав духом. Це кінець. Кінець усьому. Проблему не вирішуватимуть, проблему будуть усувати. Патрік Уолш, Дуглас Фрейзер, Гаррі Норт не були задіяні в проекті. До сьогоднішньої ночі вони не знали про його існування. Ніхто їх не викликав би, якби «NGF Lab» не збиралися зрівняти із землею.

— Ви ознайомилися з повідомленням Ґрінлона? — зиркнув спідлоба міністр.

— Так, — підтвердив Форрестол.

— Я щойно наказав анулювати його паспорт, банківські рахунки та номер соціального страхування. Віднині його просто не існує.

— А решта?

— Половина колективу, наскільки я зрозумів, уже мертва. Серед них і містер Кейтаро Рока. Ми мусимо «подбати» про тих, що залишились. — Міністр обвів усіх присутніх важким поглядом і доказав: — Президент схвалив операцію.

Форрестол видихнув з полегшенням.

— Іншими словами, він дав добро на застосування військової сили на території Чилі? — уточнив адмірал Уолш.

— Так. Ви все правильно зрозуміли, адмірале.

— Чи не буде ліпше, якщо спершу спробуємо допомогти япошкам, сер? — несміливо озвався Кевін Чілтон. — Не хочеться так просто ставити хрест на такому проекті.

— Це виключено, генерале. За десять років Міністерство оборони вгатило в «NGF» сорок мільярдів. Це більше, ніж ми потратили на розробку «Рапторів». І це занадто.

— Ви ж були в Атакамі під час тестового показу, — спробував опиратися Чілтон. — Хтось іще там був?

Двоє чи троє тихо промовили «так». Дехто просто кивнув.

— Чудовий експеримент! Не сперечаюся, — іронічно відзначив міністр. — От тільки я щось не пригадую: нас тоді попереджали, що боти стануть неконтрольованими і втечуть?.. Ті дупоголові місяць не можуть їх переловити! — несподівано загорлав Ґарнетт.

— Знову гроші на вітер, — долинуло тихе зітхання з протилежного кінця стола.

— Що поробиш? — опанував себе міністр. — Половина промисловості тримається на шмарклях, фінансовий ринок теж на ладан дихає. Ніхто не виділить нам ще півмільярда, щоб урятувати проект. Ми не можемо в такий час витягнути п’ятсот мільйонів з бюджету, нічого не пояснюючи платникам податків. Ми мусимо закрити програму.

— Але, сер, ми не можемо закрити проект, — стиснув кулаки Кевін Чілтон. — Це не автомобільний завод, який можна просто зупинити… Там надзвичайна ситуація… Є жертви.

— Скільки?

— За попередніми оцінками 200—300 чоловік. Переважно чилійські селяни.

Леон Ґарнетт поправив окуляри. Його обличчя було блідим, брови насуплені, але в очах палахкотіли безжальні вогні:

— Повторюю для дерев’яних і для тих, хто просто не зрозумів: містер Кейтаро Рока та його підлеглі протягом останніх десяти років проводили експерименти на дітях, пробуючи виростити бійців нового покоління. Нині ситуація вийшла з-під контролю і не схоже, що коли-небудь нормалізується. Оскільки дослідження здійснювались за фінансової підтримки США, я не повинен вам пояснювати, що станеться, якщо інформація про цей проект і… кгм… про те, що саме за досліди проходили в Атакамі, просочиться в пресу. «Уотерґейт» здаватиметься нам нікчемною інтрижкою. А тому лабораторії, а також усі, хто мав будь-яке відношення до проекту «NGF» і зараз не сидить у цій залі, мають бути ліквідовані. Причому ліквідовані без галасу й свідків, — Ґарнетт відкинувся на кріслі. — А тепер я хочу почути від вас, панове, як ми це зробимо.