Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович (е книги .TXT) 📗
— Не розумію.
Михайло Дмитрович нахилився до неї:
— Погоджуйтесь.
Аля недовірливо зиркнула на нього.
— Ви ще не сказали, нащо він вам.
Олександр Миколайович хотів щось мовити, але полковник легенько штурхнув його під лікоть, показуючи поглядом на Михайла Дмитровича: нехай, мовляв, говорить він.
— Нам треба дізнатися про його наміри і втлумачити йому, в чому полягає безпека людини.
Полковник залишився задоволений формулюванням Михайла Дмитровича.
Жінка знайшла інше рішення:
— Коли він повернеться, я сама поговорю з ним про це.
Кремезний оперативний з повагою подивився на неї.
— Але до того його можуть поранити, — проклинаючи себе, сказав Михайло Дмитрович.
— Міліція не порушуватиме закону.
— Закони стосуються людей, — нагадав полковник.
Аля зрозуміла безпорадність свого становища. Вона сказала з одчаєм:
— Я ж навіть не уявляю, де він може бути.
Михайло Дмитрович одразу повірив їй, проте полковник Тарнов вирішив уточнити:
— Можливо, ви знаєте хоч би місто. Хіба він ніколи не згадував, звідки приїздить до вас?
— Ніколи.
Раптом вона зробилася наче вищою на зріст.
— Ви не посмієте стріляти в нього!
— Звичайно… якщо він залишить нам інший вихід…
— Дайте йому час більше пізнати людей.
“Навіть устами жінок іноді глаголить істина, — подумав Михайло Дмитрович. — Та марні її зусилля. Вони не підуть на це. Побояться. А я? Я ризикнув би? Скільки людських життів може залежати від будь-якого його кроку, доки він на волі…”
В розмову вступив Ельбор Георгійович. Його обличчя з правильними жорсткими рисами зненацька стало навдивовиж м’яким і трохи сумний, наче з-під гриму проглянуло його справжнє обличчя. Він сказав про те, чого не наважився висловити ніхто з присутніх:
— Ви так кохаєте його, що навіть заздрісно, — усмішка, ледь з’явившись, одразу згасла, зітерлася суворими зморшками біля очей та густими бровами. — Але не можна забувати, що в нього в руках небезпечні “іграшки”.
— Він їх не застосує на шкоду людям.
— Це тільки слова. А з другого боку — мільйони життів.
Уперше Аля пізнала, що то таке, коли з туги хочеться вовком завити. Вперше їй так було. Стиснуті пальці побіліли.
— Чим же я можу вам допомогти?
— А це ми зараз усі разом спробуємо з’ясувати, — сказав Ельбор Георгійович. — Для початку розкажіть нам якнайдокладніше про його звички, про найдрібніші деталі його поведінки…
У місті спалахнула епідемія. Скрізь пахло дезавактом і карболкою; навіть на бульварі Пушкіна, де було дуже багато квіткових клумб, до духмяних пахощів квітів примішувався ядучий і пронизливий запах. Перехожі кривилися і затискували носи, а люди з чутливими нюхом закладали ніздрі спеціальними тампонами, придбаними в аптеках. Вода теж пахла дезавактом, а також хліб, фаянсовий посуд. Тільки пластмасові тарілочки і склянки та їжа, котра продавалась у кафе-автоматах, нічим не відгонила. Втім, знавці, без яких не обходиться жодна подія в світі, стверджували, що й ті пахнуть, але запах так приглушений, що споживач його не розрізняє.
Вулиці здавалися зловісними. Вони були виповнені миготінням білих кіл з червоними хрестами — це мчали із увімкнутими сиренами машини “швидкої допомоги”.
Особливо загрозливих розмірів набула епідемія в трьох районах міста. Хвороба, схожа на черевний тиф, протікала в гострій формі. Температура сягала сорока і навіть сорок одного градуса. Ліки не могли знищити або хоча б на якийсь час притлумити розмноження збудника і лише трохи гальмували розвиток захворювання. Троє хворих померло. Па місце епідемії одна за одною приїздили медичні та урядові комісії. Пройшло вже чимало часу від дня реєстрації першого випадку захворювання, а ефективних методів лікування ще не знайшли.
Олександр Миколайович та Михайло Дмитрович кілька днів перебували в інституті експериментальної генетики. Регулярно сюди наїздив полковник Тарнов. У лабораторіях інституту терміново готували антибіотики проти тих культур мікробів, які зникли в горезвісний день. Однак антибіотики, які одразу ж вражали ці культури мікробів, виявилися безсилими протії збудників, які викликали епідемію.
Директор інституту привів полковника до великого, на півстіни термостата, відчинив дверцята. На полицях, розташованих одна над одною, громадилися пласкі круглі чашки Петрі. Директор вийняв декілька чашок, зняв з однієї щільно припасовану кришку. На шматочку забарвленого желе вирізнялися світлі вкраплення.
— Ми виконали декілька десятків пересівів, — сказав директор, — і розділили бактерії по типах, забарвлюючи кожну культуру за Граммом. У цих чашках розвиваються культури збудника епідемії. Вони дають чітку клінічну картину захворювання на експериментальних тваринах. Ось вам дві чашки. В одній — культури збудника, в другій — ідентичні тим, котрі в пробірці викрали з нашої лабораторії. Бачите, які схожі колонії, навіть коли дивитися простим оком; обриси колоній, візерунок, величина зумовлені інтенсивністю розмноження мікробів. А ось ті самі культури, — він відкрив інші чашки, — але з додатком у живильне середовище ністовелеміцину. Як бачите, в цій чашці колонія повністю загинула, чого і слід було чекати. Тепер подивіться в оцю чашку, де міститься збудник епідемії. Для цієї культури ністовелеміцин виявився не страшний. її наш антибіотик не вбиває, бо він стріляє в одну мішень — у певний фермент, а, як показали хімічні аналізи, збудник засвоює азот за допомогою іншого ферменту.
— Ви хочете довести нам, що збудник епідемії тільки схожий на ті культури, які викрадено у вас?
— Так, так, дуже схожий, але ністовелеміцин на нього не діє.
Директор кинув на полковника важкий погляд спідлоба: що то думає Тарнов? Чи не звинувачує вчених у спробах уникнути відповідальності? Йому здалося, що він знає навіть слова, які подумки промовляє полковник. Прагнучи випередити їх, директор каже:
— А втім, це можуть бути ті ж самі штами, але видозмінені. Саме про це говорять результати експериментів. — Директор подав полковнику паперову стрічку з формулами та їх розшифровкою. — Ось судіть самі…
Тарнов прочитав, хвилину постояв мовчки, напівзаплющивши очі і згорбивши плечі. Затим випростався, знову підніс до очей стрічку і почав її вивчати. Він думав: “Вони шукають, хто допоміг би їм розв’язати задачу, якої вони самі розв’язати не можуть, хоча і є спеціалістами. Ні, не так. Не розв’язати, а поставити останню крапку. Тому що за кожною крапкою з’являються нові і перетворюють її на багато крапок. Той, хто зараз допоможе їм, візьме на себе все — і їхні похибки, і правоту…”
Тим часом Олександр Миколайович упівголоса запитав свого заступника:
— Вже точно встановлено, що збудник не має нічого спільного з культурами, котрі були в пробірках?
— Я цього не стверджую, — розгубився Михайло Дмитрович.
— Не стверджуєте чи не знаєте?
І те, і друге… А ви хочете, щоб я узнав те, чого поки що не знають самі мікроби? Так би мовити, подивитися з дерева на пустелю…
— Тільки без цих афоризмів, — попросив Олександр Миколайович. — Отже, ви не стверджуєте і не знаєте. Але говорите.
— Ми забули про одну істотну деталь, — сказав полковник, перериваючи їхню розмову. — Дійсно, результати аналізів, з якими я щойно познайомився, підтверджують — штами різні. Проте один з них міг же стати вихідним матеріалом для другого. І зовсім не в лабораторії природи. Є ще одна ланка, котра виступає посереднім доказом…
На ньому зразу зосередилася загальна напружена увага.
— Треба з’ясувати, де перебуває той, кого ми шукаємо. І якщо він все-таки переховується в цьому місті, то ми віддамо перевагу другій гіпотезі.
“Він має рацію, — подумав Олександр Миколайович. — Супермозок захоче сам стежити за перебігом досліду. На цьому можна впіймати”.
Полковник по телефону віддав додаткові розпорядження. Разом з Олександром Миколайовичем та Михайлом Дмитровичем він поспішив до управління.
У пошуки по місту включилися всі пости, опергрупи, дружинники. Минула безсонна ніч. Уранці полковникові доповіли, що чоловіка, чиї прикмети збігаються із словесним портретом, помічено добровольцями на розі бульвару Пушкіна та Чекінської вулиці біля каналізаційного люка. Він зсунув кришку і опускав у люк на тонкому тросі якийсь предмет. Помітивши добровольців, зумів зникнути.
