Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович (е книги .TXT) 📗
Нарешті він поклав-таки в рот льодяник, трішки посмоктав його, перш ніж перейти до найнеприємнішої частини розповіді.
— Мозок визрівав, ми його вже почали програмувати, певна річ, залишаючи широкий простір для свободи волевиявлення. Ви розумієте, що, створюючи таку систему і ставлячи перед нею такі завдання, не могло бути мови про жорстке програмування. І ми не помітили… — Він швидко глянув на полковника, — пробачте, слід сказати — я не помітив, що дитя… є… є… як би точніше висловитися… занадто швидко росте… Втім, краще сказати — занадто швидко дорослішає…
— Занадто — це завжди погано, — зауважив полковник, меланхолійно посмоктуючи льодяник. Він здавався цілком спокійним, та його рука мимовільно вмикала і вимикала сигнал виклику на пульті.
— Мозок почав самопрограмуватись і на якомусь етапі навчився застосовувати — як виконавчі — органи роботів, котрі його обслуговували. Тепер ми можемо тільки здогадуватися, яким чином він повністю підкорив їх собі, — бадьоро мовив Олександр Миколайович, уведений в оману зовнішнім спокоєм Тарнова. — Можливо, навіть, що він відкрив якесь невідоме нам поле і за його посередництвом посилав їм сигнали-накази…
Двері полковникового кабінету прочинилися, в них просунулась акуратно зачесана на проділ голова. Певне, той, кому вона належала, добре знав полковника, бо кинув оком — і щез.
— Або використав складну апаратуру, яка живила його…
Голова знову з’явилася в кабінеті.
— Я ж попереджав, щоб нам не заважали! — гаркнув Тарнов.
— Але сигнал… — промимрила голова і сховалась.
Полковник глянув па свою руку і швидко прибрав її подалі від пульта.
— Пробачте, — сказав він зачиненим дверям. Повернувся до вченого: — І ви пробачте. Продовжуйте, будь ласка.
— Один з наших співробітників припустився грубої… можна сказати, фатальної помилки. Він порушив правила техніки безпеки, забув сховати до термошафи і опечатати рештки синтезованого білка. З цього скористався супермозок. Він наказав роботам створити з цього матеріалу організм, який зовні не відрізнити від організму людини. А що він створив саме такий організм, дозволяє припустити наступне: він збирався вивчати людей, жити серед нас. І тепер він діє, а його цілей ми не знаємо…
— Бачу, вас дуже непокоїть ваше дітище. Похвально, — сказав полковник і майже нечутно, майже про себе додав: — От так молодці-вчені!
Щока Олександра Миколайовича спалахнула, наче йому вперіщили ляпаса. Та полковник був невблаганний.
— А дітище-бо в обличчя не пізнати, — промовив він і тільки тепер зглянувся і перейшов на діловий тон: — Мозок знав завдання, заради яких його створювали?
— Частково. Вважалося, що він іще не досить визрів для самостійного функціонування.
— Вважалося?
Олександр Миколайович похилив голову.
— Ми постійно… — хрипко почав він і не пізнав свого голосу: — Ми постійно тримали його під контролем, замірювали всі параметри… — Він зрозумів, що говорить не те, і зумів перебудуватися: — Ми тільки почали по-справжньому програмувати його. Програму безпеки людини задано йому в зачатковому стані. Це має викликати найбільші побоювання.
— Ви припускаєте, що він буде довго знайомитись з навколишнім середовищем?
— Він знав про зовнішній світ дуже мало. Людина для нього — лише один з об’єктів середовища проживання.
Олександр Миколайович нарешті зумів підвести погляд на полковника. Сумніваючись, чи достатньо той збагнув небезпеку, додав:
— Як мурашки, черв’яки, дерева, мікроби…
— А розум людини? Хіба він не зважить на нього?
— Можливо, він уже виділив людину як найбільш цікавий об’єкт. Одначе його мислення істотно відмінне од нашого. І він може рахуватися з нами не більше, ніж ми б рахувалися з людиноподібними мавпами, від яких походимо. Уявляєте, що було б з ними, якби вони існували одночасно з нами? Можна сподіватися будь-яких його дій. Навряд чи він буде ворожий до нас. Скоріше за все, він настільки ж зацікавлений і настільки ж байдужий по відношенню до нас, як ми самі до експериментальних об’єктів.
— Наприклад, до мікробів у пробірці? Але ж він уже чимало знає про нас.
— Ви маєте на увазі його подорожі? Чи то, як він украв пробірки з мікробами?
Полковникові почувся у словах ученого виклик, і він насмішкувато подивився йому у вічі. Переконавшись у своїй помилці, швидко сховав погляд, мовби вклав меч у піхви. Спокійно мовив:
І це теж. Анатомію, фізіологію, психологію безпосереднього спілкування. Та найбільше інформації він міг почерпнути в іншому місці. Узагальненої інформації.
— Бібліотека?
— Він залишався в ній близько трьох годин. Як ви гадаєте, скільки він устиг прочитати і запам’ятати за цей час?
— Не скажу точно, але, мабуть, дуже багато. До того ж ми мало знаємо про його вибірні здатності у відсіюванні інформації, у методах відсіювання.
Інформація бібліотеки призначалася для людей… — задумливо сказав полковник.
Олександр Миколайович ждав, що настане по цих словах, проте Тарнов мовчав.
— Ви хочете сказати, — почав учений, і тоді, немов прокинувшись, полковник швидко промовив:
— Саме так. Ви не помилилися. Коли б знали письменники й учені, що їхні твори потраплять до рук інших істот, вони б писали по-іншому.
— Так, либонь, вони б менше оголювали виразки й пороки, — погодився Олександр Миколайович.
— У всякому разі, це були б інші книги.
Вони замовкли, думаючи про одне й те саме. Олександр Миколайович висловив свої думки вголос:
— Які ж книжки він устиг прочитати, про які епохи, про яких: людей? І яке враження у нього залишилося? Багато я дав би, аби дізнатися про це…
— Ми можемо висловити тисячі припущень, і жодне з них не буде правильним, — полковник вирішив, що час міркувань минув. — І коли вже ви так багато даєте, — в його очах спалахнули лукаві вогники, — то нам зостається єдине…
Олександр Миколайович стрепенувся і з надією глянув на нього. Вони почули, як хтось відчинив зовнішні двері і ввійшов у тамбур. Його зупинив голос: “До полковника зараз не можна”.
Тарнов підвівся, попрямував до сейфа і на ходу закінчив фразу:
— Скоріше б знайти його.
Олександр Миколайович зрозумів, що його трохи розіграли, і визнав за найкраще підтримати жарт:
— Тим паче що в його руках зараз непоганий зоокуточок.
— Мікробокуточок, навіть вірусокуточок, — виправив ученого Тарнов крижаним тоном.
Полковник Тарнов і Олександр Миколайович летіли в Орел. Разом із ними в кабіні літака перебувало ще кілька чоловік: співробітники полковника й заступник Олександра Миколайовича по лабораторії, Михайло Дмитрович, невисокий, чорнявий, з лагідними, трохи сумними очима. Отримане полковником Тарновим повідомлення з Орла про випадок з підлітками та водієм автомашини змусило поспішати. Були вжиті запобіжні заходи: до будинку, де мешкала Аліна Іванівна, стягнули підрозділи міліції, через вулицю, в будинку навпроти, біля вікон чергували снайпери…
Коли надзвуковий літак уже приземлився в Орлі, Михайло Дмитрович, який мовчав усю дорогу, нахилився до Олександра Миколайовича і тихо мовив:
— Щось не подобається мені це полювання.
— Не дивно. Надто вже “звір” незвичайний, — з погано прихованим роздратуванням відповів Олександр Миколайович, згадуючи — вкотре! — що не хто інший, як сам Михайло Дмитрович, був запеклим прихильником найбільшої свободи волі супермозку.
— Полювала лисиця на вовка, а вовк — на ведмедя, — пожувавши губами, відказав Михайло Дмитрович.
— Облиште недоречні зауваження. Це ми з вами випустили його з клітки, — сказав Олександр Миколайович і не стримався: — Отепер-то вже він здобув повну свободу волі. Так що краще не втручатися в дії міліції, коли вони виправляють ваші помилки.
— Найголовніше — при виправленні помилок не наробити нових.
— А я й не знав, що мій заступник — дотепник і філософ.
Михайло Дмитрович нашорошився в кріслі і замовк. Його настрій ставав усе більш похмурим у міру наближення їх до будинку, до мав перебувати супермозок. Михайло Дмитрович бачив людей у формі міліції, в армійській формі, в цивільному, котрі затаїлися за кожним рогом. Десятки металевих бабок висіли в повітрі. їхні тіні повільно пересувалися по землі, по стінах будинків.
