Привид іде по землі - Бердник Олесь Павлович (читать книги бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
На шахті — тривога. Велетенський обвал. Під землею залишилися сотні людей. Вони загинуть, якщо не прийде допомога. Але як допомогти? Незабаром у них вичерпається повітря, і тоді — задуха! Кілька людей проходять спеціальну процедуру. І ось вони поринають у землю. Земля вже не чинить їм опору. Вони легко проникають до засипаної штольні, зустрічаються з шахтарями. Потерпілі здивовані. Звідки з’явилися тут люди? Хто вони такі? Але говорити ніколи. Рятівники дають шахтарям спеціальний препарат… А нагорі — тривога. І ось… з-під землі, ніби привиди, з’являються шахтарі й їхні рятівники… Новий винахід майже виключає загибель людей у таких випадках.
Але я бачу ще важливіше застосування винаходу. Наприклад, так.
До польоту в космос готується міжпланетний корабель. Космонавти спокійно займають свої місця. Невже вони не хвилюються? Хіба вони не знають того, що на них завжди чигає небезпека зустрічі з метеорами, з астероїдами, просто з космічним пилом, який весь час буде бомбардувати обшивку корабля і роз’їдати її? Невже вони не бояться посадки на незнайомі планети? Адже найменша помилка в розрахунках може коштувати життя!
Так, вони не бояться цього. їхній космоліт всепроникливий. Метеори вільно проникають крізь корабель, прилади, крізь живі тіла. Космічні туманності не чинять абсолютно ніякого опору ракеті. Вона може летіти з будь-якою швидкістю, аж до швидкості променя… Я мрію про такий препарат, який дав би можливість ізолюватися не тільки від часток речовини, а й вільно проходити крізь будь-яку структуру матерії… Я мрію про повну проникливість!
Потр смачно позіхнув, скрутився в клубок.
— Ну, а тепер спати, — сказав він. — Поговоримо завтра, чи то пак, вже сьогодні.
Проте Лосс заснути не міг. Сміливі гіпотези, мрії француза викликали безліч заперечень. Як дихати під землею, як взаємодіяти з іншими речовинами, як харчуватися — на всі ці питання він не дав відповіді. Та й чи думав Потр так серйозно, як говорив, про дивовижний препарат? Очевидно, це в нього просто манія. Не варто про неї думати. Але втеча! Як її думає організувати Потр? На що він надіється? Дав адресу. Значить, є якась вірогідність успіху! Швидше б день. Швидше б дізнатися, що надумав його новий товариш… Катрен! Де ти? Що з тобою? Чи засуджуєш мене? Чи не забула? Якби тільки вийти на волю — я все зроблю, щоб ти була щасливою.
Думки кружляли хуртовиною, виснажували мозок. Повіки поволі склеплялися. Алессандро вже не бачив ні ворожого ока наглядача, який часто заглядав у вічко дверей, ні напівпрозорих хмаринок, що пропливали за ґратами, золотилися в перших променях ранкового сонця. Всемогутній сон зійшов на змученого в’язня.
Моріс зникає
Минали тяжкі дні ув’язнення. Здавалося, ніби то не дні проходять, а котяться по тілу, по кістках в’язня велетенські кам’яні жорна, й перемелюють, невблаганно чавлять мозок, серце, душу. Хвилина за хвилиною, день за днем, тиждень за тижнем невблаганний час сіяв на психіку Алессандро зерна відчаю, зневіри, розпачу.
Режим у в’язниці був суворий і жорстокий. Жодної хвилини прогулянки, фунт черствого хліба й миска якогось пійла. За найменше порушення правил наглядачі кидали в’язня до карцера або одягали на нього “льолю”. “Льолею” каторжани називали спеціальну сорочку, яку тюремники всіх країн здавна використовували для приборкання буйних.
Алессандро поволі видужував. Рани присохли, струпились. їжа, хоч і погана, повертала сили. Тільки впевненість, віра в майбутнє не поверталася.
Спочатку Моріс розважав Лосса, намагався підтримати його дух. Але як тільки Алессандро починав розпитувати Потра про його плани, француз замовкав, навіть вимагав, щоб Лосс не зачіпав цієї теми. Всьому свій час, говорив він.
Та незабаром Моріс занервував. Він уже не розповідав веселих історій, не сміявся, не звертав уваги на Лосса. Алессандро цілими годинами міряв сіру кам’яну підлогу з кутка в куток, а француз непорушно лежав на своєму ганчір’ї, наморщивши лоба і втупившись очима в стелю. Тільки тоді, коли на нічному небі спалахували зорі, Потр підходив до ґрат, хапався за них сильними руками й припадав щокою до холодного каменю. Вечірня зоря відбивалася мерехтливим вогником у його очах, і тоді француз здавався Лоссу вовком, що готується вистрибнути з клітки на волю.
Щосереди Моріс тинявся біля вічка тюремних дверей. У цей день чергував найзліший наглядач. Він повідомляв про себе надривним кашлем і жахливою лайкою. В цім ділі “сеньйор Крокодил”, як його називали в’язні, був віртуозом. Навіть Алессандро, який болісно переживав свою невдачу, не міг стримати посмішки, коли в коридорі лунала кучерява, барвиста лайка.
Лоссу здавалося, що француз чекає на цього сеньйора Крокодила. “Що в них спільного?” — ламав голову Алессандро, спостерігаючи, як Моріс весь напружувавсь у тривожному чеканні, коли наглядач підходив до дверей їхньої камери.
Брязкало вічко, в ньому з’являлося банькате око Крокодила, і в камеру вливався потік гидких слів.
— До біса! — ревів він. — Чого стовбичите, мавпячі ваші пики?
Моріс одразу опускав плечі і втомлено лягав на своє ганчір’я. Ще деякий час наглядач полоскав в’язнів у бурхливім потоці лихослів’я, але француз не звертав на нього ніякої уваги.
Минав тиждень за тижнем. Кожна середа приносила нове розчарування Потру, а разом з тим і Лоссу.
Одного разу Лосса викликав начальник тюрми. Він зачитав йому офіційне повідомлення спеціальної колегії, яка ухвалила тримати його в каторжній тюрмі до кінця ув’язнення. Алессандро чекав цього. Проте повідомлення ще більше пригнітило в’язня.
Він облишив розмови з французом, перестав докучати йому запитаннями. Так лежали вони цілими днями непорушно, розглядаючи засиджену мухами стелю, покриті цвіллю сірі стіни. Вставали тільки до обіду або щоб винести цебер до вбиральні. Інколи Алессандро не витримував, схоплювався з кам’яної підлоги й метався по камері, ніби тигр у клітці. Думи про волю і про Катрен розпирали мозок. Щоб позбутися їх, він починав рахувати кроки й кожну тисячу відмічав на стіні. Бували дні, коли він робив двадцять, а то й тридцять тисяч кроків.
Утомившись, Лосс зупинявся біля вікна, підтягався до ґрат і дивився, що твориться у дворі тюрми. Інколи його зганяли вартові з веж, погрожуючи карабінами, а бувало, що охоронники дрімали, й тоді Лосс із тугою спостерігав гірські вершини, які ховалися в туманній далині.
У тюремному дворі подій було небагато. Тільки зрідка привозили нових в’язнів та через кожні чотири години мінялися вартові на вежах. Алессандро чекав, чи пощастить йому побачити звільнення якого-небудь в’язня, але цього не траплялося. Зате дуже часто, майже кожного дня, за ворота вивозили мертвих.
Лосс не міг дивитися на процедуру вивозу. Відчинялися ворота, зупинявся віз, і наглядач, захопивши з собою гострого лома, виходив із вартівні. Він вилазив на воза й, розмахнувшись, простромлював ломом груди покійнику. Така була інструкція — тюремники не довіряли своєму лікареві і власним очам.
Поглянувши на таке видовище, Лосс кидався в куток, падав на холодну підлогу й тремтів від жаху. Він уявляв себе на місці покійника. І тоді Алессандро тіпала пропасниця.
Боже! Не дай йому загинути в проклятій ямі! Не дай, щоб катюги знущалися над непорушним тілом! Вийти, будь-якою ціною вийти звідси! Ще подихати чистим і вільним повітрям, обійняти Катрен… і, може… може… знайти можливість мстити… мстити жорстоко, страшно.
Та Алессандро намагався вгамувати мстиві думки. Йому здавалося, що доля підслухає їх і не пошле рятунку. Містичний жах заповзав у душу. Лосс відчував, що божеволіє. Ще трохи — і тоді все… Розум не витримає тортур, свідомість відмовиться працювати… Залишиться лише покалічене тіло того, хто звався колись Алессандро Лоссом…
Негадано в житті в’язнів відбулася зміна. Вона була раптовою. Це сталося в середу, якраз у той день, коли Моріс ждав приходу Крокодила. Алессандро вже не цікавився нічим і дрімав у своєму кутку. Він не чув, як по коридору з лайкою проходив сеньйор Крокодил, як він мовчки зупинився біля їхніх дверей, не бачив, як спалахнули очі Моріса.
