Позначена блискавицею - Гайдамака Наталья Лукьяновна (читать полностью бесплатно хорошие книги TXT) 📗
Стемніло. Янині товариші почали розходитися, донька з батьком пішла провести їх, а Ольга усе ще сиділа в задумі й повторювала про себе слова останньої пісні, навіть не намагаючись осягнути їхній зміст, лише прислухаючись до музики, що й досі жила в ній, хоча давно вже змовкла гітара:
І там, де ти проходиш, — квіти сиві,
І там, де ти ступаєш, — трави чорні.
Скажи, людино, чи тобі по силі
Забуть усе, щоб не любить нічого?
Повернулися Янка і Ярослав. Донька побігла нагору — прибирати, а вони лишились надворі. Ніч була тепла, і кетяги бузку немовби світились у темряві.
— Ти не боїшся за Янку? — раптом спитав Славко.
Ні, їй іще не було за Янку страшно. Звичайно, хвилювалася, як кожна мати за свою дитину. Розуміла, що не зможе завжди захищати її від великих і малих небезпек, відгородити від усього, що є в світі важкого й печального, — то була б погана послуга, — та все ж їй здавалося, що перед їхньою ясноокою дівчинкою простелиться щаслива доля. Все вона мала: юність, красу, талант… — Коли ж вона встигла вирости? — зітхнув Ярослав. — Сьогодні я довго спостерігав за нею, дивився, як вона танцює — не повторює завчені рухи, а імпровізує весь час, слухав, як співає свої пісні, і мені було не лише радісно за неї, а й тривожно. Мабуть, тривоги все-таки більше. У нашій дівчинці прихована така величезна сила і така жага любові, що коли вона покохає, це буде щось неймовірне… Явище космічного масштабу. Поки що вона живе чужими або вигаданими пристрастями, але вміє так перейматися ними, що вони переливаються в її вірші як свої, вистраждані. Вона ще сама себе не знає, не знає, що криється в ній. Складно буде їй жити, нашій маленькій Янці…
І от біда впала на Янку саме тоді, коли вона зустріла омріяне своє кохання, якого стільки чекала. Обранець її виявився справжнім. Із ним вона була б щасливою. Чи не тому вона відразу повірила Сашкові так беззастережно, що відчула в ньому близьку їй по духу людину, здатну, як і вона сама, захопитися мрією так, щоб віддати їй усе до останку? Адже, як Ольга зрозуміла із його листів, що довірила їй того фатального вечора дочка, він виношував ідею “приручити” блискавку. Розробив цілу теорію, достатньо, як то кажуть, божевільну, аби виявитись правильною. От тільки довести її не зміг. Чи не встиг… Жорстока іронія долі: саме блискавка обірвала його життя!
Тепер Ольга знала, що ж сталося того вечора. Захищаючи Янку, Сашко ступнув уперед, коли блакитна куля почала наближатись до них — і вона вразила його першого. Він лишився стояти в тій самій позі, в якій його застигла смерть. І коли Яна кинулась до Сашка, він на очах у неї розсипався на порох. Блискавка здатна і не на такі дива.
Уявити собі, що ця моторошна сцена все життя стоятиме в Янки перед очима… Побачити, як гине, рятуючи тебе, найдорожча людина, той, за кого ти сама не вагаючись віддала б життя… Чи зможеш ти підвестися після такого удару, доню, чи не пригне він тебе на все життя, не згасить назавжди радість?..
Є невблаганна якась закономірність у тому, що гинуть найкращі. Колись Ольга вичитала в Дарвіна: людське суспільство, на відміну від тваринного світу, тільки тоді життєздатне, коли в ньому є ті, що задля блага інших здатні жертвувати собою.
Сашко Крицький загинув для того, щоб його кохана жила. Щоб раділа сонцю й вітру, дощам і райдугам, щоб приходила, як і раніше, до своїх берізок, щоб складала нові пісні… Не повернеш його. Не відродиш із попелу. Але ж Янка — жива. Живе її кохання. І чим сильніше воно, тим дужчим буде біль… Чи ж витримає вона його? Скло, в якому з’явилася тріщина, ніколи вже не стане цілим. Можна бути цілком здоровим фізично, але втратити, як казала Янка, смак до життя. І вона, мати, не дасть страшному лиху зігнути дочку, — добре, що зараз навчилися лікувати не лише ті рани, що на тілі…
Кілька недовгих зустрічей та коротких листів… Півроку спогадів і мрій. От якби вони прожили разом роки, якби їхні долі переплелися так тісно, що вже не можна було б їх розділити… Сухою мовою медичних термінів це зветься: сприятливий прогноз мнемокорекції. Зробити нескладно. Недаремно ж вона, Ольга, оволоділа всіма тонкощами цієї процедури.
Викреслити з її пам’яті лише моторошну картину Сашкової смерті? Змусити забути найжахливіше? Янка не знатиме, як загинув її коханий… Але знатиме, що його вже нема. Чи стане їй від того набагато легше?
“Забуть усе, щоб не любить нічого…”? Ні, Янка любитиме. Вона ще зустріне того, хто лише для неї. Буде в неї теплий дім, будуть діти, не зостанеться душа її спустошеною назавжди. Нестерпні спогади не краятимуть їй серця. Вона знову дивитиметься на світ не затьмареними тугою очима. Сміятиметься дзвінко, радітиме, як радіють усі… Все в неї буде добре. Життя не скінчилося, воно тільки починається… Невблаганна доля мусить відступити. Мати порятує її, відверне біду. Не скликалася Рада охорони пам’яті, не дала їй дозволу? Але ж вона, найближча для Яни людина, має право вирішити це сама. Потім усе пояснить, невже не зрозуміють її? Скликання Ради — нова затримка, та Ольга й не сумнівається, що зуміла б усіх переконати… Микола Матвійович, безумовно, не схвалить її вчинку, але ж Янка… Адже вона може прийти до пам’яті сьогодні або завтра. Усе згадає. Так, мнемокорекцію можна провествг й пізніше, та навіщо їй жахливі спогади? Ну, не напише, не напише вона тих віршів, у яких могла б вихлюпнути свій біль. Та світ уже якось без цього стоятиме.
Хто візьме на себе відповідальність? Вона, Ольга Чепіль, мусить перебрати її на себе.
Із щоденника Яни Чепіль
“Мене обпікають мрії, спогади спопеляють…” Я так люблю тебе, що знаю про тебе все — ні, не в тому розумінні, що мені відомі всі події твого життя, але я відчуваю всі порухи твоєї душі…
Такі, як ти, були на землі в усі часи — люди, які знають, навіщо прийшли в цей світ і що мають у ньому зробити… І все-таки ти — один-єдиний.
Мені часом здається, що ми вже жили з тобою колись, дуже давно, і в тому житті теж були разом…
Я певна, ми з тобою ніколи не станемо поважними й самовдоволеними, не опустимось до дрібниць, не загрузнемо в буденному, ніколи не звикнемо одне до одного. Звичка — то страшна річ, вона здатна вбити любов…
Спокійного життя у нас не буде, я розумію це вже зараз, Нехай нам не буде разом легко і просто, але нам все одно буде добре. Я ж і хотіла такого, як ти, — справжнього. Бо гарні слова говорити багато хто вміє, а от тих, хто здатен ще й на вчинки, зустрінеш не часто…
Твої сліди гіркий долив покриє,
У безвість поведуть твої дороги…
Хто в світі ще зазнав такої кривди –
Забуть усе, щоб не любить нічого?
— Добрий день, Ольго Іларіонівно. Висока чорнява дівчина стояла на порозі.
— День добрий.
— Я — Ірина Крицька, Сашкова сестра.
— Прийміть моє співчуття, Ірино. Що привело вас сюди? Певно, хотіли взнати…
— Мені вже відомо, що сталося із Сашком. Була у лікарні, гадала, там вас застану… Микола Матвійович Дав вашу адресу. Від нього я й дізналася… про всі подробиці…
— Я не додам нічого нового, — Ольжині руки автоматично почали крутити пояс пухнастого халата.
— Можу я побачити, вашу дочку, Ольго Іларіонівно? Ольга опустила очі. Заговорила м’яко, проникливо, як із хворою дитиною, яку треба переконати в необхідності прийняти ліки:
— Іринко, — ви дозволите так звертатися до вас? — мені шкода, повірте, дуже шкода, що ви стільки часу й сил витратили на дорогу, але мушу вам відмовити.
— Чому? Якщо ваша дочка іще хворіє, я чекатиму, скільки ви вважатимете за потрібне. Повідомите мені пізніше, коли можна буде приїхати…
— Ні, Іро, ні.. Маю дещо пояснити вам… Ходімо в кімнату. Незручно якось розмовляти у передпокої.
У глибокому м’якому кріслі Ірина сиділа прямо, мов на твердій лаві, вся виструнчена, напружена…
