Твори в п'яти томах. Том V - Владко Владимир Николаевич (читать полные книги онлайн бесплатно .TXT) 📗

— Який ще там бог? Що ви верзете, сержанте? Ви багато випили!

— Так. Вони моляться йому, пане лейтенант. Там сидить жрець на ім’я Гамбо. І негри приносять у жертву богові худобу. І він, той бог, її пожирає.

— Нісенітниця, сержанте! Вам треба проспатися.

— Як собі хочете, пане лейтенант. Але негри кажуть, що це правда. Це, кажуть, велетенська квітка, що пожирає живі істоти. Я думаю, — велетенська орхідея. Негри звуть її — Мати всіх квітів і всього живого.

— Хто це вам казав? Той мерзотник Нгамі?

— Ні, пане лейтенант. Один старий негр. Він казав навіть, що бачив цю квітку. Він проліз був до храму. І за те йому відрізали вуха й вигнали.

— Ху, ну й країна, я вам скажу, сержанте!.. Чорні огидні мавпи-негри, потім ця неймовірна спека, далі барабани, тамтами, чи, як ви запевняєте, негритянський телеграф. І ще всякі байки про велетенські орхідеї. Мати всіх квітів і всього живого… чортзна-що! І я примушений жити тут і збирати податки… Ну, гаразд, я їх примушу, тих негрів! Мені наплювати на те, що буде наступного літа. Мене тоді вже тут не буде, ось що. Сержанте Кокілю!

— Єсть, пане лейтенант.

— Ідіть спати. І я спатиму. Ху, яка огидна країна!.. Слухайте, ці чортячі барабани колись перестануть стукотіти? Я спати хочу…

Проте сержант Кокіль уже вийшов. Лейтенант Фаберне важко зітхнув і ліг на канапу.

Але спати лейтенантові Фаберне не пощастило. Він перевертався з боку на бік і ніяк не міг заснути. Його дратував стукіт далеких барабанів, їхня таємнича розмова, якої він не міг збагнути. Якась непевність, турбота і неспокій охопили наскрізь проспиртований мозок лейтенанта.

Фаберне підвівся, налив ще склянку вина, випив, стогнучи, мов від болю.

Факторія спала. Навколо неї панувала дика таємнича ніч. Чулися ті ж самі несамовиті крики лісових звірів, нічних птахів, дзижчання комарів. А над усім горував глухий стукіт негритянських тамтамів. Лейтенант роздратувався вкрай. Він відчував, що випив сьогодні занадто багато — навіть для його звиклого до алкоголю організму. В голові йому шуміло, ноги непевно тримали важкий обвислий тулуб. І до того ж йому ввижалися усюди дивні примари.

Ось у цьому кутку кімнати, він добре знає, завжди висів рушник. Білий рушник. Але зараз це вже не рушник, а щось інше. Що? Незрозуміло. Біла пляма витягається, розплескується… Це якась дивна квітка. І від неї тягне солодким запахом, од якого паморочиться в голові… Лейтенант Фаберне заплющив очі й кинувся на канапу: спати, спати будь-що, інакше можна збожеволіти!..

Знову минали довгі, тягучі хвилини. Коли саме лейтенантові Фаберне пощастило заснути, він не пам’ятав. Але йому здавалося, що він і зовсім не спав, тільки на хвилинку заплющив запалені повіки, і тієї ж таки миті знову розплющив їх: йому здалося, що канапа під ним хитається.

Лейтенант широко розплющив очі — темно. Не видно нічого. Лампа, мабуть, зовсім погасла. Але звідки таке дивне враження, ніби канапа весь час гойдається — немов човен на морських хвилях?.. Що за дивна ілюзія? Ніколи ще алкоголь не впливав на лейтенанта так своєрідно. І солодкуваті пахощі ніколи не відчувалися так гостро.

Лейтенант повернув голову і відразу відчув, як у нього з обличчя впало щось м’яке, мов вата чи тонка тканина. І водночас зникли кудись пахощі. Це було зовсім незрозуміло. Немов у кімнаті перебував хтось сторонній. Що? Сторонній?.. На думку про це лейтенант Фаберне похолонув. Засвітити лампу, світла сюди, швидше світло!

Лейтенант напружив м’язи, щоб сісти на канапі, — і з жахом відчув, що не може сісти.

— Сержанте Кокілю! Сержанте!..

Мовчання.

Лейтенант не міг поворухнути ні ногою, ні рукою. І знову до його вух вдерся стукіт далеких барабанів — стукіт то наближався, то віддалявся…

— Сержанте! Сержанте!..

Канапа гойдалася. А може, це вже й не канапа? І раптом лейтенант Фаберне, що намагався зібрати в своїх очах все, всю темряву, все незбагненне довкола, аби щось зрозуміти, побачив далеко-далеко малесеньку іскорку, що ледве помітно тремтіла серед пітьми. Здавалося, іскорка пливла, вона так само гойдалася в повітрі, як гойдалася канапа, і разом з нею гойдався й лейтенант.

Щось м’яко доторкнулося до обличчя лейтенанта — мов гілка, росиста гілка, яка залишила на обличчі кілька краплинок вологи. Так ось звідки враження холодної роси… Лейтенант крикнув, вкладаючи у цей крик останню надію:

— Сержанте!..

Іскорка, з якої він не зводив очей, спалахнула яскравіше, вона перетворилася в гострий язичок полум’я. І відразу замість неї спалахнув великий смолоскип. Він палав яскраво, освітлюючи все довкола. Наче хтось раптом відкрив чорну завісу й показав несподівані декорації величного театру.

Все закрутилося в голові у лейтенанта, що дивився широко розкритими очима на смолоскип, на велетенські розлогі дерева, що пропливали повз нього, на чорні блискучі, немов вимащені олією руки негрів, що несли його, зв’язаного… несли — куди?..

Так, лейтенант Альберт Фаберне був зв’язаний; як лялька, він висів на мотузках, підвішений до великої жердини. Ту жердину несли кілька міцних негрів, і лейтенант гойдався у повітрі в такт їхнім швидким широким крокам. Чи, може, носії ступали в такт загрозливим ударам далеких барабанів?..

Лейтенант стиснув щелепи. В голові йому блискавично проносилися уривчасті думки:

“Негри захопили мене, коли я спав… захопили, зв’язали і тепер несуть кудись. Куди? Що вони хочуть зробити зі мною?”

Раптом лейтенантові згадалася розмова з сержантом Кокілем, казка про велетенську квітку. Тоді, слухаючи сержанта, він посміхався. Тепер дика, неймовірна казка видавалася чимось жахливим. Лейтенант голосно застогнав, пробуючи розірвати міцні мотузки. Даремні силкування!..

Палаючий смолоскип, що освітлював усе навколо, посунувся ближче до лейтенанта Фаберне. Скляними очима дивився лейтенант на полум я, на чорні постаті негрів, що несли його.

Високі міцні люди з блискучою чорною шкірою не звертали на нього, здавалося, ніякої уваги; вони мов прислухалися до далекого стукоту тамтамів.

Але ось один негр широкою твердою ходою підійшов до лейтенанта. На його плечі було бойове вбрання з шкур диких тварин. Негр пильно розглядав білого. І лейтенант Фаберне з жахом пізнав знайомі суворі риси обличчя: це був Нгамі.

— Це ти?.. Ти?.. — прохрипів він, стискаючи кулаки, охоплений нападом безсилої люті.

Негр спокійно дивився на лейтенанта.

— Так, маса, лейтенант, це я, — нарешті вимовив він.

— Куди… куди ви несете мене?

Нгамі махнув рукою вперед:

— Туди, де на тебе, маса, чекає смерть. Білого хижака несуть зв’язаного, як звіра. Еге ж, бо він — звір!

— Чорна мавпо, за мене помстяться! Тебе битимуть палицями, аж доки м’ясо почне падати шматками з твого тіла… Тебе розстріляють… Тобі відрубають голову!

Лейтенант Фаберне вигукував ці погрози мов божевільний. Він звивався гадюкою, намагаючись визволитися з мотузів. Нгамі усміхнувся:

— Хто битиме? Хто розстріляє?

— Я розірву ці мотузи. Я застрелю тебе! Ти… ти насмілився захопити білого!..

Нгамі зневажливо махнув рукою:

— Хай білий хижак краще рахує свої власні хвилини. Вже недалеко. Тамтами сповіщають усіх негрів. Чуєш, маса?

Глухий стукіт сповнював увесь ліс. Здавалося, тамтами всюди, бо з усіх сторін лунав їх стукіт — одноманітний і страшний. Потріскували під ногами носіїв гілки, шкварчав смолоскип, з нього вогнистими краплями падала вниз палаюча рідина. І тамтами, жахливі дикі барабани з їх глухим стукотом…

— Куди… куди ви несете мене? — ще раз спитав Фаберне.

Нгамі урочисто підвів голову:

— Тебе несуть, білий хижаку, назустріч смерті. На тебе чекає…

Смолоскип спалахнув яскравіше і несподівано згас. У темряві, що враз насунулась з усіх боків, лейтенант почув:

— На тебе чекає Мати усіх квітів і всього живого.

Більше лейтенант Фаберне не чув нічого. Він знепритомнів.