Твори в п'яти томах. Том V - Владко Владимир Николаевич (читать полные книги онлайн бесплатно .TXT) 📗

Ніколи не думав про це й лейтенант Альберт Фаберне. Цінних паперів він не мав, комерційні справи його не цікавили. Він любив веселощі, вино, жінок, танці, карти. Проте всі ці схильності доблесного офіцера вважалися навіть почесними. Куди менше подобалося, що лейтенант Фаберне, захоплюючись картами, прагнув тільки вигравати — вигравати будь-що. Але в такий спосіб лейтенант добував собі гроші на вино й веселощі.

Як саме щастило йому завжди вигравати — було для всіх загадкою. І лише одного разу… Скажемо просто, одного нещасливого разу лейтенанта Фаберне спіймали на шахрайстві, на шулерстві. Це довели. Лейтенант грав нечесно, він був пройдисвіт. Отож лейтенант дістав кілька ганебних ляпасів, його викинули геть з клубу. Кар’єра лейтенанта на цьому закінчилася. Йому лишалося тільки піти у відставку.

Але… але знайшлася ще одна можливість. І лейтенант Альберт Фаберне скористався нею.

Він поїхав до Бельгійської Центральної Африки і став начальником уранової факторії Агуїн. Фаберне командував тут загоном з десяти солдатів і одного сержанта, завжди напівп’яного. Вони були водночас і охоронники і службовці уранової факторії Агуїн. З допомогою загону лейтенант Фаберне мусив добувати тут щомісяця потрібну кількість уранової руди. Ні, ні, не слід думати, що хтось з особистого складу факторії, а тим більше сам лейтенант Фаберне, брався за брудну лопату. Для цього існували тубільці, негри. Раніше тубільці просто виплачували податки. Але з того часу, як акціонерне товариство “Транс-Уран” у пошуках дешевої руди простягло свої щупальця навіть у найдикіші хащі Екваторіальної Африки, становище змінилося.

На великих копальнях працювали зігнані туди тисячі негрів; вони жили в таборах, оточених колючим дротом, під надійною охороною. Багатющі запаси цінної руди, на яку в Америці був великий попит, виправдували витрати на обладнання й охорону. В Агуїні запаси руди були незначні. Але зате копальні не потребували складного устаткування. Річка Дуала кілька років тому змінила своє річище, відійшла вбік — і відкрила неглибокі шари уранової руди, яку можна було добувати просто лопатою. Щоправда, поклади руди залягали в болотах, але це вже була справа негрів. Тепер вони мусили сплачувати всі податки тільки урановою рудою. Ні грошима, ні чимсь іншим факторія податків не приймала, а за несплату їх жорстоко карала тубільців.

Стягати ці внески, причому тільки урановою рудою, і карати, стягати й карати — таке було завдання лейтенанта Фаберне. Це йому добре втовкмачили ще в Бельгії, перед від’їздом сюди. Більше того, лейтенантові пообіцяли, що рівно через два роки він зможе повернутися до Європи, якщо протягом двадцяти чотирьох місяців факторія справно здаватиме визначену кількість руди. А з зайвини, яку факторія здасть понад завдання, лейтенант справно діставатиме премію, котрої йому вистачить щонайменше на рік розваг у Брюсселі. Для цього треба лише завзятіше примушувати лінькуватих негрів добувати руду — ось і все.

— Чорних, огидних, брудних мавп — негрів… — злісно повторював лейтенант.

Сьогодні лейтенант Фаберне особливо нудився. Він сидів у зручному кріслі і обмахувався щойно одержаним журналом десятимісячної давності. Перед лейтенантом на столі стояла напівпорожня пляшка міцного вина. Що залишалося робити йому, як не пити?..

Пити, без кінця-краю гортати старий журнал, розмовляти з самим собою — бо не можна ж багато говорити з тим сержантом Кокілем. Адже це погано вплинуло б на дисципліну. Однак як же нудно розмовляти з самим собою!

— Проклята країна, — бурчав Альберт Фаберне, — проклята!.. Здається, я ніколи не звикну до огидних чорних негрів. До їхніх блискучих очей, що тільки й знають стежити за моїми рухами, до їхньої чорної, немов намащеної олією шкіри. І подумати тільки, минуло всього лиш чотирнадцять місяців… чотирнадцять місяців! Рік і два місяці, якщо вам завгодно!.. Ні, не так, хай його дідько вхопить, не так! Уже рік і два місяці минули. А залишилося чекати ще… тьху, все одно лишилося неймовірно багато!

Він тремтячою рукою схопив склянку з вином і вихилив до дна.

— Дуже багато! Тільки й радості, що вино… Тільки й надії, що на повернення. Знову до Європи, знову до справжнього життя. Ху, яка спека! Здається, наче тебе поливають сухим окропом… Ху!.. Тільки вино й рятує. Ось, наллю — і вип’ю ще… отак, ху!.. Ще десять місяців бути тут…

Руки лейтенанта безсило звисли по боках крісла.

— Той директор сказав: “Ми даємо вам можливість урятувати свою кар’єру. Якщо все буде гаразд… Усі тонни руди… кожен місяць… ми вас повернемо до Європи. Але — пам’ятайте! — всі тонни руди. Пам’ятайте, що ваша премія залежить від них”. Так сказав директор… а він, бестія, ділова людина! Ху, яка спека!

Помалу лейтенант відчув, як звична сп’янілість охоплює його. Від спеки він зовсім розімлів, але злість не минала — йому хотілося когось бити, комусь суворо наказувати, на когось гримати…

— Та… та я можу померти тут, не дочекавшись… Ой, яка спека!.. Ось вип’ю ще… Так. Мовчати! Хто сміє розмовляти, коли говорю я?.. Мовчати! І ще ось вип’ю. Так краще. Ху!.. А як повернуся до Європи, дідька лисого мене хтось спіймає на шулерстві, коли гратиму в карти. Ха-ха-ха, ніхто не спіймає! Всі ваші гроші будуть мої, чортові дурні. За ці три місяці я придумав новий спритний фокус. Ось, ось… зараз!

Альберт Фаберне витяг з кишені колоду карт — з нею він ніколи не розлучався.

— Ось вони, мої карти. Отак — раз-два-три… бачите? Хоч би скільки у вас було — все’дно я матиму більше очків. Ха-ха-ха!.. Тепер я вже не шулер, а артист шулерства, я професор шахрайства… Мовчати! Хто розмовляє?.. Га? Струнко! Ха-ха-ха!..

Голосний регіт лунав у кімнаті, і солдати боязко прислухалися до нього, проходячи повз будинок: лейтенант Фаберне лютував.

— Ось, іще вип’ю — і не боюся ніякої спеки. Мені на все наплювати. Стривай! Стривай! Де ж вино? Невже я все випив?

Пляшка стояла на столі порожня. Лейтенант Фаберне злісно стукнув кулаком по столу:

— Сержанте! Сержанте Кокілю! Гей, Кокілю! Де ви поділися?

На порозі з’явився невеликий, з довгими руками й коротким тулубом сержант Кокіль, дуже схожий на горилу.

— Слухаю, пане лейтенант.

— Ее… Кокілю, друже мій, дайте мені сюди ще вина. Ця чорна мавпа Нгамі знову кудись зник. Де він, я вас питаю, га? Де той Нгамі? Мовчати! Га?

— Дозвольте доповісти, пане лейтенанте, він ось тут. Ваш служник Нгамі приніс вам вино.

— Що? Що таке? Нгамі, ти приніс вино?

Висока чорна постать кремезного молодого негра ступила крок уперед, до лейтенанта:

— Так, маса лейтенант, приніс. Ось воно.

Лейтенант навіть посміхнувся:

— Ой, яка ти хороша, чорна мавпо! Ну, давай сюди. Але як ти смієш стояти тут отак вільно? Що? Геть! Геть, мавпо! Ху, яка спека. Вип’ємо, сержанте… Отак… Ху!..

Сержант таємниче нахилив голову:

— Дозвольте доповісти, пане лейтенант. Там делегація від негрів.

— Що? Яка делегація?

— Вони прийшли, пане лейтенант, нібито про щось вас просити. Думаю, пане лейтенант, про податки.

Лейтенант Фаберне навіть закашлявся від сміху:

— Вони прийшли делегацією? Ой, яка кумедна картина! Чорні мавпи прийшли делегацією? Ой, не можу, ха-ха-ха!.. От я їм зараз покажу делегацію, давайте їх сюди.

— Але, пане лейтенант, — голос Кокіля пролунав ще таємничіше, — але, дозвольте доповісти, вони надто стурбовані, гм, збуджені… і з ними старі діди…

Хто кому наказує, сержанте Кокілю? Я вам чи ви мені? Га? Мовчати! Давайте сюди цю делегацію. Ну?..

Знову дзенькнула пляшка: лейтенант готувався зустрінути негрів.

Двері розчинилися. Негри входили боязко, один по одному. Це були діди, дві жінки і навіть старий жрець, обвішаний амулетами. А позаду, немов ховаючись за інших, стояв Нгамі, служник лейтенанта. Обличчя напружене, щелепи стиснуті. Він мовчав. Лейтенант підвів голову. Його права рука схопила з стола короткий ремінний стек.

— Ну, — промовив він, — ну! Оце ви, чорні мавпи, — делегація? Та чи знаєте ви взагалі, що таке делегація? Гаразд, послухаємо вас. Ну, чого ви хочете?