Жадані пороги землі - Дуреев Александр Михайлович (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗
— Яке це має значення, Арте? — перепитав він.
— Ти боїшся назватись? Хіба ти чогось можеш боятись?
— Ти цього не зрозумієш. Зрозумів би, якби сам знав, хто ти такий.
— Ха-ха! Отже, я не знаю, хто я такий?
— Давай поміркуємо спільно, — сказав він. — У всьому повинна бути закономірність. Як ембріон ти з’явився у 2017 році. Сімнадцятий рік початку нового тисячоліття. Що було у відповідний період у минулому столітті?
— Революція, яка змінила політичне обличчя планети, — відповів я, мов на іспиті.
— Сталась ще одна подія, порівняно ледь помітна, але за наслідками… У “Повідомленнях Пруської Академії наук з’явилась невелика праця, пойменована “Питання космології та загальна теорія відносності”. Її автором був Альберт Ейнштейн. Так народилась сучасна космологія. Далі: через сто років рух за роззброєння перетворюється у загальну політичну доктрину. Разом з перемогою здорового глузду активізуються ті, хто жирів на залякуванні війною. Конфлікти, кінець “Зоряної Армади”, тріумф соціалізму в масштабі планети. Політичні події за наслідками своїми багато в чому тотожні. Революційна епоха породила епоху роззброєння і миру. Діалектика тотожностей. Завдання?
— У 2017-му відшукати еквівалент праці Ейнштейна 1917 року, — сказав я слухняно. І раптом здогадався: — Постривай… це що ж виходить, ти маєш на увазі… що я…
— Знаєш, як називають тебе між собою дозорці? — відповів він питанням на питання. І тут-таки озвався, мов далека луна: — Господар часу. Ти зробив свій вибір. Щось захищав, проти чогось боровся, кохав, ненавидів. Логіка вчинків і думок послідовно привела тебе до контакту.
— Третього рівня, — додав я. — Верх мрій. Прямий візуальний і словесний контакт з представником іншої цивілізації. Я просто в захопленні! Втрати мінімальні: двоє жінок, суспільний конфлікт міжпланетного масштабу, загроза катастрофи…
— Послухай, Арте, — сказав він. — Усе в твоїх руках. Геть усе. “Конкістадор” зазнав миттєвого прискорення. А чим швидше тіло рухається у просторі, тим повільніше у часі. Таким чином час перетворюється у поле, яке змушує усіх йти в одному напрямку і з однією швидкістю. “Конкістадор” йшов з меншою швидкістю крізь час, завдяки сильному прискоренню у трьохмірному просторі. Створилась можливість вийти з-під впливу вашого часового поля. Вона реалізувалась частково в тобі. І в кораблі, який потім перейменували на “Аякс”. Обидві складові неймовірного — тут.
— Ми — я і станція — однаково чужі. І загалом не потрібні цьому часові, цьому світові, — похмуро сказав я.
— Це тому, що ти не знайшов точки опертя, відліку. Усі ці сто вісімдесят шість років чекання потрібні були для того, щоб суспільні й природничі закони, діючи злагоджено, віднайшли ключ до такого замка з секретом, як ти, Арте. Ключ до часу. Саме тому, що втілюєш кращі риси землян і космонітів, ти став мостом між древньою земною цивілізацією і тією, яка має народитись. Аякс — це ти. У всіх вимірах. ООН гадає, що погасила конфлікт, викривши дитячу змову. Але в ній було раціональне зерно. Кому, як не космонітам, освоювати далекі світи? Ми могли б допомогти їм перетнути неосяжний простір у пошуках гідних заселення планет.
— Я тепер стану дозорцем?
— Дозорці повернуться до людей і навчатимуть їх новому. Вони, власне, були і потрібні, щоб знайти тебе. Ми володітимемо простором, а ти — часом. Допоможемо тобі пригадати, як мандрувати в часі. Це знання записане в твоїх клітинах і може бути розгадане.
— Не вірю вам, — сказав я. — Більше нікому тут не вірю. Час — це теж батьківщина. Люди, яких я любив, не любили, виявляється, мене по-справжньому. Щоразу красу відчуттів їм заступало почуття вищої правди, заради якої вони йшли на жертву. І приносили в жертву мене. Але хто питав, згідний я чи ні, Діксоне?
— Вони боялись, — сказав Діксон. — Адже був такий шанс, виправити все на краще. Помилки минулого свідомі й мимовільні. Змінити історію людства так, що люди стануть…
— Надлюдьми? — сказав я. — Такі спроби колись робили. Теж починали з гасел. Не вірю. Та й що за історія цивілізації без помилок? Звідки тоді узятись досвіду? На чому вчитись, Діксоне?
— Ніхто не збирається тобою керувати, — сказав Діксон. — Це прохання. Наше. Ти зрозумієш, як пересуватись у часі, для цього ключ уже знайдено. Ми просто хотіли, щоб це трапилось свідомо.
— І під вашим наглядом, — сказав я.
Діксон знизав плечима. Він тиснув на мене невмолимою логікою збереження виду.
Діксон кивнув на простерті на підлозі тіла.
— Варто тобі повернутись на десяток хвилин назад, знаючи, що може статись, — і вбережеш їх від шоку. Повернись на кілька днів — і Хана не вилетить в останній рейс. Я нічого не встиг зробити тоді, навіть втримати силою не встиг, бо загубив свій браслет, який ти знайшов. Він контролював захист астероїду. Коли б не це… Хоча пришвидшений розвиток подій виявився не зайвим. І нарешті…
Діксон замовк. Я інтуїтивно відчув: він хотів би приховати, але змушений сказати щось надзвичайно важливе для мене. Але таке, що може зашкодити його інтересам.
— Коли ти отримаєш владу над часом, — сказав він, — ніхто не в змозі буде тебе спинити. Навіть… Навіть, якщо ти захочеш повернутись у свій час.
Мені перехопило подих. Повернутись! Назавжди. І — все.
Нікого з людей ще не ставили перед таким вибором.
— Ти можеш робити добро. Отже, ти повинен. Оце і є контакт четвертого рівня, Арте, — сказав Діксон. — Важко?
Я кивнув.
— А що, — спитав я, щоб якось відтягти час, якому поки що підкорявся, — є ще й інші ступені? Ще важчі?
— Їм нема кінця, — сказав Діксон. — Але для тебе справжній контакт ще не розпочався. Це трапиться, коли ти зробиш вибір.
— Тоді з’явись у своєму справжньому вигляді! — вигукнув я. — Що, це дуже страшно? Небезпечно?
— Це незрозуміло, Арте, — сказав Діксон. — Але я можу знайти образ, який приблизно відповість на твої питання. Ключовий образ.
Він зробив рух, наче стирав з чола вікову втому самотності своєї раси, тягар відповідальності за набуті знання, смуток нерозуміння кращих замірів.
І на мене поглянуло усміхнене обличчя юного курсанта Арсена соль Гріссома.
ВТРАТА
Я стою, тримаючись за шорсткий і теплий поручень ескалатора метро. Ледь пахне розпареною гумою, але не настирливо. Все забиває запах натовпу. Він настільки розмаїтий, що здається, наче його немає зовсім. Це ніби кольори спектру, які у суміші дають один, білий. Ось метро для мене саме білий запах. І універмаги. Вокзали пахнуть коричневим, автобуси — зеленим, а книжкові крамниці — блакитним.
Проте час, мабуть, розплющити очі. Ліворуч за кілька метрів від мене суне вгору нескінченний, багатоликий людський потік. Люди заклякли на сходинках, мов сновиди, заворожені відчуттям тимчасовості цього руху. Якийсь механічний карнавал. Можна відверто розглядати тих, хто їде назустріч, але неввічливо озиратись. Я з робленою втомою знімаю з плеча етюдник і ставлю позад себе на ребристу сходинку ескалатора. І, поволі підіймаючи голову, бачу:
краплини дощу на чорних чобітках,
біле волохате пальто, два великих перламутрових ґудзики,
наглухо застебнутий комірець,
тонкі, чітко окреслені губи,
хвилю чорного волосся зі спалахами-світлячками дощових краплин;
великі сірі очі, в які поринає мій погляд.
Східці поволі втискуються одна в одну, просідають. Підхоплюю етюдник, повертаюсь і по інерції роблю два кроки вперед. Нескіченний шерех кроків, уривки розмов, кахикання, шум повітря, розігнутого поїздами. Іноді здається, що під білосніжним склепінням б’ються птахами слова, мовлені людьми, що вже давно зійшли десь на своїй зупинці. Озираюсь назад.
Далекий владний гуркіт викликає загальне пожвавлення. Всі кидаються до краю платформи, намагаючись не штовхати тих, хто підійшов раніше. Лікті, плечі, задуха. Повільно протискуюсь крізь натовп, вдихаючи теплу вату перонного повітря. Зупиняюсь і чекаю. Зелена голова поїзда виштовхує з тунелю пружний клубок холодного повітря: починається обов’язкова ритуальна штовханина.
