Темпонавти - Заєць Володимир (книга бесплатный формат TXT) 📗
Ось воно, почалося.
Співрозмовник мовчав, певно, збираючи докупи думки, і нервово погладжував спинку лави. Аж тепер я помітив, що в нього тіпається повіка.
— Ну, про що ви хочете розповісти? — заохотив я.
— Я… — незнайомець відкашлявся знов, і я зрозумів, що в такий спосіб він намагається приховати замішання і виграти час на роздуми. — Я мушу повідати вам ось що. Ви ж бо фантаст, ви можете зрозуміти й повірити. Тільки не сумнівайтесь у моїй психічній повноцінності. Втім, я і сам спершу сумнівався. Ходив до нашого психіатра Андрія Григоровича. Він заспокоїв мене. Мовляв, я психічно здоровий, лише нервова система вкрай виснажена. Таке називається астенічним синдромом. П’ю тепер мікстуру, ковтаю таблетки еленіуму. Став спокійнішим. Та чи поможуть пігулки, коли зостається причина, яка цей астенічний синдром викликає? А пов’язане це з особливостями функціонування мого організму, з перебігом біохімічних процесів у мені. Даруйте, що я так по-науковому висловлююсь. Років п’ятнадцять тому я закінчив біофак. Та й цією проблемою спеціально цікавився, — він глибоко зітхнув і повів далі: — Зрозуміло, я помічав усе те давно, але й гадки не мав, що воно не випадковість, а закономірність. Почну з самого початку…
У півтора року мене несподівано дійняв так званий серйозний менінгіт.
Через кілька годин ця недуга вразила мого п’ятирічного брата. Нічого дивного в цьому не було — захворювання інфекційне, заразливе. Я був кволою хворобливою дитиною, брат — здоровою. Та що дивно, через день я виздоровів, а брат через три доби помер. Друга дивина: розтин не підтвердив діагнозу серйозного менінгіту, хоча клінічний діагноз був незаперечним.
Обличчя незнайомця почервоніло, на чолі виступив піт, дихав він часто й тяжко, як після тривалого бігу.
— Що ж було далі? — він замислився.
— Еге ж, що було далі? — підтримав я його. — Розповідайте, молодий чоловіче.
— Молодий чоловіче, — гірко повторив Іван Петрович. — Це я молодий чоловік?! Скільки ж ви мені даєте?
— Ну, — непевно почав я, відчуваючи пастку. — Років тридцять—тридцять два. Ну, тридцять п’ять…
— Ні! Я ваш ровесник, Володимире Степановичу. В січні мені п’ятдесят вісім виповниться. Так, уявіть собі — п’ятдесят вісім років!
— П’ятдесят вісім, — повторив я, силувано всміхаючись, і відчув, як усе всередині мене холоне. “Все-таки, — стрельнула думка, — ненормальний, шизофренік, напевно. А як добре почав!”
Іван Петрович уважно подивився на мене, й гіркий усміх торкнув його губи.
— А ви, признайтеся, погано про мене оце подумали, — з сумовитим докором сказав він, і я спаленів. — Слухайте далі, й ви переконаєтеся: я розповідаю щирісіньку правду. Випадки, як оцей, повторювались.
Мої приятелі, знайомі, родичі хворіли відразу ж слідом за мною. Я одужував швидко й без найменших наслідків, у них же захворювання, як правило, перебігало важче. Незабаром з’ясувалася дивовижна річ: на моїх близьких переходили не тільки інфекційні захворювання. Будь-яке порушення в роботі мого організму, навіть головний біль, у лічені хвилини спричинювало такий самий стан у того, хто бодай недовго побував коло мене. І коли я став задумуватися над цим, мені зробилося страшно. Сам дідько не придумав би такого: усвідомлювати, що самим своїм існуванням ти сієш смерть і нещастя серед найдорожчих для тебе людей. Я вжахнувся, став навіть подумувати про самогубство…
Вигляд у Івана Петровича був кепський. Очі його дико блукали, лівиця вп’ялася в спинку лави, а правицею він розтирав груди біля серця.
— Болить, — простогнав він, силкуючись усміхнутися. — Як перехвилююсь — болить…
Він присунувся до мене ближче і гарячково заговорив:
— Та не це найдивовижніше. Страшно ось що: люди довкола мене старіють швидше, ніж звичайно; я ж — у багато разів повільніше.
У двадцять три роки я одружився на двадцятилітній дівчині. Жили ми не те що дуже щасливо, але стерпно. Років за шість—сім настав період, коли люди, з якими нас знайомили, казали про мене дружині:
— У вас такий дорослий син!
Ще за кілька років наша пара перестала дивувати. Мені можна було дати двадцять п’ять, дружині — п’ятдесят.
Невдовзі ми розлучилися.
До речі, мої батько та мати померли не зовсім старими. Може, й тут моя провина.
Обличчя Івана Петровича спотворила гримаса болю, він зігнувся, тримаючись за серце, глухо застогнав.
І раптом я відчув, ніби мене зі страшною силою вдарили під серце, дух перехопило і під лівою лопаткою вибухнув гострий біль. Навколишній світ розплився і померк. Я ледь-ледь вловлював тихий, ніби шерех, голос Івана Петровича:
— Володимире Степановичу! Що сталося? Невже і ви теж?!
А тоді й голос зник, і останнє, що я відчув, був легенький поштовх у бік від падіння і дух прив’ялого листя, в яке я утнувся обличчям.
До пам’яті я приходив поволі. Спершу усвідомив, що живий, відчув, що дожу на чомусь м’якому. Відтак я зміг розплющити очі й побачив стіни лікарняної палати. Як я сюди потрапив, чому? Мляві, тупі думки неквапом пливли в мозку, ніби стиснутому тугою пов’язкою. Так нічого ш не згадавши, я заснув і коли прокинувся, то відчув себе краще й легко згадав усе, що скоїлося зі мною.
— Ну, як ми себе почуваємо? — зачув я професійно бадьорий голос і, повернувши голову, побачив біля ліжка лікаря — чоловіка сорока з гаком років з добрим, привітним обличчям.
— Не знаю, як ви, а я, здається, ще не дуже, — спробував я всміхнутися.
— Ха-ха-ха! — засміявся лікар, знімаючи з шиї фонендоскоп. — Дотепно і свіжо. Свіжо й оригінально. Пацієнт жартує, отже, йдеться до одужання.
Щодо свіжості та оригінальності він мені просто полестив, цей добряк-лікар.
— Я, напевно, в терапії?
— В терапії,— підтвердив лікар, і в його вустах слово “терапія” прозвучало врочисто й піднесено. — Але як ви здогадались?
— У вас халат з вилогами, а в хірургів частіше під шию, з зав’язками ззаду, — неуважно пояснив я. — То що ж зі мною скоїлось?
— Нічого особливого, — поквапився заспокоїти лікар і поклав мені на плече пухку руку, що пахла суничним милом. — Навіть не інфаркт. Правда, є невеличка ішемійка міокарда, атеросклеротичний кардіосклерозик маленький. А так усе гаразд.
— Але ж, коли все гаразд, до вас не потрапляють. У чім же річ?
Лікар вочевидь не знаходив, що відповісти, і, тяжко зітхаючи, погладжував рідкі пасма волосся.
— Ну, як би його краще пояснити? Можна припустити, що у вас була надзвичайно гостра коронароспазма, тобто спазма судин, що живлять серце, щось на зразок стенокардії.
— Але я ніколи не скаржився на серце!
Лікар здивовано стенув плечима.
— Ваш родич, який викликав “швидку”, проінформував, що у вас серцевий напад. Звідки він міг це знати, якщо напад стався вперше?
— Родич? — вразився я.
— Авжеж, він ще зустрів нашу бригаду під парковою брамою — всередину ми заїхати не могли. Страх як переживав, навіть скриньку санітарові допоміг нести. До речі, у нас, медиків, є “закон парних випадків” — тобто навіть рідкісні недуги трапляються зразу в двох хворих. Ось і того дня у нашого санітара стався серцевий напад, цілком аналогічний вашому. А він же теж ніколи раніше на серце не слабував. Ваш родич після цього повівся трохи дивно: змінився на лиці, сполотнів і ледь не бігом щез.
— Він такий сухорлявий, років тридцяти, все кахикає? — запитав я, майже певний свого здогаду.
— Атож, — підтвердив лікар. — Худорлявий і кахикає як за хронічного фарингіту…
Збігло п’ять місяців. Заструменіло перше весняне проміння. Яскраво світило сонце, і горобці цвірінькали так голосно, аж заглушали трамвайний гуркіт. Я зібрався на прогулянку, коли задзеленчав телефон.
— Алло, — почув я знайомий голос, і співрозмовник мій схвильовано кахикнув. — День добрий, Володимире Степановичу. Це я, Іван Петрович. Ви чуєте?
Я розгублено мовчав, не знаючи, що відповісти.
— Ви чуєте? Алло!
— Атож, чую. Добрий день.
— Ви мене впізнали? Ми з вами півроку тому в парку познайомились. Ви пам’ятаєте?
