Темпонавти - Заєць Володимир (книга бесплатный формат TXT) 📗
Саме цього вечора закручено останню гайку й припаяно останню деталь. У хаті запанувала тиша — дружина подалася з сином на день народження його приятеля. Максим незрушно сидів біля машини і відчував, як вирує в ньому невситима жадоба діяльності. Він сидів, не вмикаючи світла, на триногому стільці, прихилившись до гладенького борту машини, і в душі його прокльовувалось щось давно забуте — ніжне, як пролісок, тендітне, як сніжинка.
І він зрозумів, що то — щастя.
До дійсності його повернув яскравий спалах світла. Максим побачив перед собою двометрового красеня в просторих золотавих шатах. Незнайомець мовчки переводив погляд з Корнєєва на машину. Максим на мить розгубився, але відразу ж збагнув, що це йде від перевтоми, і знову заплющив очі. Проте світло, що невідь-як з’явилося в кімнаті, било просто в обличчя, й перед очима плавала червона мла. Максим розплющив очі. Видиво не зникало. Воно всміхалося зичливо й співчутливо, Максим зауважив це співчуття і відразу ж, повіривши в реальність незнайомця, спалахнув:
— Що вам треба і як ви тут опинилися?!
Та перш ніж незнайомець відповів, Максима осяяв радісний здогад, і він з усміхом вислухав, як незнайомець буденним тоном відказав:
— Двадцять друге століття. Дві тисячі сто вісімдесят третій рік, дев’яте вересня.
— Теж осінь! — чомусь зрадів Максим.
— Я хотів би впевнитися, чи туди я потрапив. Ви Максим Іванович Корнєєв, рік народження тисяча дев’ятсот сорок п’ятий, радіо-інженер за освітою?
Максим мовчки кивав, а той провадив далі:
— У нас, в істориків темпорології, виникли незгоди. Частина дослідників, до них належу і я, вважають, що вперше можливість переміщатися у просторі обгрунтував Максим Іванович Корнеєв. Тобто — ви. Інші відносять винайдення машини часу до середини двадцять першого століття.
У Корнєсва неприємно засмоктало під грудьми.
— …І вони гадають, що принцип переміщення просторо-часовим континуумом відкрила Флоринда Браун.
— Яка Браун!? — прикро вразився Корнєєв. — Я той принцип відкрив! Я і машину побудував. Ось вона.
Він мовив це й сам здивувався своїй гарячковості й цьому нескромному інстинктові, що не знати звідки взявся.
Прибулець підійшов до апарата й ніжно провів по ньому рукою.
— Ось він, найперший, — сказав він із солодким тремтінням у голосі.
— Власне, а навіщо вам було прилітати сюди — аби переконатися у моєму пріоритеті? — запитав Максим. — Вам простіше було б покопатися у відповідній літературі.
Гість здивовано звів брови.
— Простіше? Чи ви знаєте, що це таке? А-а-а! У вашому столітті інформаційний вибух тільки починається. Та ви, певне, вже помітили, що кількість інформації зростає, як снігова лавина. У нас зараз із цим труднощі неймовірні. Впоратися з потоком інформації дуже важко навіть з допомогою ЕОМ дванадцятого покоління.
— Невже нема ради?
— Шукаємо, — спохмурнів гість. — Ми неспроможні зорієнтуватися в потоках інформації навіть у своїй вузькій спеціальності. А припинити дослідження — річ немислима. Адже в пізнанні — сенс існування людства.
— Потоп. Другий всесвітній потоп, — зітхнувши, зіронізував Максим.
— Що? — не зрозумів прибулець.
— Це з царини міфології.
— Які ви ерудовані! — захоплено мовив темпонавт. — Проте нам час прощатися. Енергія в накопичувачах вичерпується…
Почулося сухе клацання, і “видиво” щезло. Максима знову огорнула сутінь.
Не збігло й кількох секунд, як народився дивовижний звук, цього разу схожий на гудіння басової струни, й перед Максимом виріс другий темпонавт, ще вищий за попереднього, у вузькому одязі, що вигравав сріблом. Цей прибулець був діловитіший. Він заговорив без довгих передмов — енергійно й різко:
— Вітаю! Ви — Максим Іванович Корнєєв? Добре! Ви створили машину часу? Чудово! Я це й доводив отим, — він тицьнув пальцем кудись собі за спину. — Де ж вона?
Максим стомлено звівся й підійшов до машини.
— Просто, але досить надійно, — констатував прибулець.
Деякі слова йому важко було вимовляти, і тоді він шепотів у чорну коробочку.
— Це що? — зацікавився Максим.
— Універсальний перекладач. Зручна річ! Дарую вам. Знадобиться у мандрах…
— З якого ви століття? — запитав Корнєєв, тримаючи невагому коробочку.
— Кінець двадцять третього! Вік швидкостей, біороботехніки, квазізоряної інженерії!
— Невже у вас ніде не зазначено, що машину часу винайшов я? — сумовито поцікавився Максим. — У мене вже був один з двадцять другого століття.
— Вони — самі собою, ми — самі собою. Звідки нам було знати, що у вас побувала експедиція? Спробуй відкопати ці відомості у гігантському потоці інформації. Вона затоплює нас. Це жахливо!.. Ну, до побачення — кваплюся. Ніколи!
Знову забриніла басова струна, і прибулець зник.
Виявилося, що цей візит був не останній. Гості прибували, мов за розкладом, з інтервалом 2–3 хвилини. Третій… Четвертий… П’ятий… Восьмим був прибулець з XXV століття. Його одяг сяяв різнобарвними вогнями, великі очі дивилися лагідно й уважно, голову охоплював широкий золотавий обруч. Здавалося, думки незнайомця ллються прямо з нього. Корнєєв відчував, що в його мозку самі собою народжуються слова та образи.
— Я прибув до вас із двадцять п’ятого століття…
— Ага! — швидко сказав роздратований Максим. — У вас інформаційні клопоти. Вам вкрай важливо з’ясувати, хто ж винайшов машину часу! Цікава ситуація складається, хай йому грець!..
З обруча вихопився імпульс подиву.
— Я винайшов. Але пробачте, я дуже втомився від усіх цих безглуздих візитів непроханих гостей. Прощавайте!
Восьмий прибулець повільно розчинився у повітрі, не перестаючи випромінювати хвилі подиву…
Ніна з сином повернулася близько одинадцятої, її увагу відразу привернув шум у чоловіковій кімнаті. Вона прислухалась і вирішила, що Максим розмовляє сам із собою. “Цього давно слід було чекати”,— подумала вона.
Всю ніч з кімнати Максима Івановича долинали гучні голоси.
На ранок він був украй знеможений. Коли в кімнаті в ілюмінаційному блискові постав двадцять другий відвідувач, Максим невиразно скрикнув і пожбурив у нього шматок каніфолі, що випадково потрапив під руку. Темпонавт № 22 злякано зник. А Максим, начепивши коробочку універсального перекладача на шию, поквапливо забрався до кабіни машини часу і, накрутивши на циферблаті потрібні цифри, натис на червоний ґудзик пуску. Темпомобіль, переміщаючись у просторі й часі, мав потрапити до малоазіатського міста Сіракузи.
Максим відчув запаморочення. До горла підступила легка нудота, як у пасажирів літаків, коли ті провалюються у повітряні ями.
Коли він розплющив очі, то побачив, що апарат стоїть на вузенькій брукованій вулиці біля будинку з пласким дахом. Сонце стояло високо над головою, повітря дихало спекотою. Під розпеченим дашком сидів смаглявий плечистий чоловік. Йому було десь за п’ятдесят. У кучерявій бороді вилися срібні пружинки сивизни. В одній руці він тримав циркуль, у другій — кулю, пильно вдивляючись у неї, ніби силкуючись розгледіти невидиме.
— Успіху тобі у всіх починаннях, — привітав його Максим, приступивши ближче, і коробочка хутко переклала речення на давньогрецьку.
— Чи не скажеш, де оселя вельмишановного Архімеда?
— Чого тобі від нього треба? — гостро спитав грек.
— Мені б хотілося побалакати з цим великим ученим, — сором’язливо мовив Максим. — Чи то правда, що він відкрив знаменитий закон і вмів добувати квадратні корені з дуже великих чисел, а ще…
Грекове обличчя збуряковіло, на чолі набрякли жили. Він хрипко прокричав кілька слів, і універсальний перекладач безпорадно затріщав.
— Що з вами?! Я тільки хотів дізнатись…
— Дізнатись! І цей теж! — з мукою в голосі заволав грек і, приклавши кулю до плеча, мов ядро, чимдуж метнув її в Максима.
Якимось дивом Максим ухилився і запально гукнув:
— Ти що, з глузду з’їхав? Дикун ти, а не стародавній грек! Я завжди з повагою думав про стародавніх греків як про носіїв високої культури, але тепер бачу, що глибоко помилявся! Невже важко сказати, де живе славетний Архімед?
