День на роздуми - Зима Александр Викторович (полные книги txt) 📗
Вундстон посірів з обличчя, проте намагався приховати свій відчай: «Ви, містер Тонако, безперечно, обізнані з проблемами, над якими працюють кращі учені світу, але дозвольте нам звертатися за допомогою саме до тих, на кого ми покладаємось і знаємо, хто може зарадити неминучій біді». — «Це так, але, як казав Острожний, вони з Малькольном вирішили об’їздити мустанга раніше, ніж для нього виготують вуздечку, містер Х’ю. Мустанг уже стукає копитами в стіни моєї лабораторії, і я не знаю, хто на нього накине ласо». — «Не будемо шукати винуватих, містер Кукудзі, - примирливо сказав Вундстон. — А все ж таки подумайте над тим, які знадобляться пристрої, щоб розірвати кільце гравіталу. Може статися, що саме в цій галузі ви станете першим Нобелівським лауреатом серед учених Ранчо Доута. Академія залишила для нас два місця і чекає імен претендентів». — «Це заманливо, але нескромно. Якщо я й підберу ключ до хвилі Острожного, то зроблю це заради безпеки учених Ранчо Доута».
— Ваша перепустка, — зупинив Кукудзі жіночий голос.
— Вибачте, — швидко відповів Кукудзі, зрозумівши, що він потрапив у магнітне поле. Добув з нагрудної кишені синій пластиковий жетон з власним барельєфом і встромив у щілину чорних поручнів.
— Ви не забули вимкнути живлення?
— Усе гаразд, — відповів Кукудзі. «Як добре, що вони завжди нагадують про це», — подумки подякував вартовому, котрий навіть не здогадувався, якої сили струм вирував зараз у знищеному дотла полігоні Острожного. — Цікаво, хто нас охороняє на прохідній? — Вартові були відгороджені ґратами, схожими на товсті щільники, і тільки синяве око телекамери постійно дивилося на того, хто проходив потрійні кордони підземного лабіринту.
Нарешті Кукудзі збагнув причину свого смутку: він жив ці місяці без Павла і журився за ним. «Усе таки Едді Міт чел гарний лікар, а я йому не довіряв».
— Містер Кукудзі, ви, як завжди, перші, - похвалила Лілі Стауфер.
— Ви дуже уважні, Лілі, - підкреслив Кукудзі.
— Лілі, без вас — як без головнокомандуючого на полі бою, — весело сказала Катя.
— У мене така місія — стояти тут і кланятися гостям, місіс Кет, — ввічливо мовила Лілі, а сама подумала: «Хазяї затівають добрячу гулянку. Навряд чи розійдуться до півночі. Доведеться Блеку прогулюватися по пустелі одному».
Лілі зустрічалася з лейтенантом Блеком під виглядом закоханих, переповідаючи йому все, що чула й бачила за день у будинку Острожних. Прийшов Едді з Анітою, всі почали вітати одне одного з якоюсь новиною, але Кукудзі бачив, що Острожний пропускає все мимо вух. Як тільки випала нагода, Кукудзі підійшов до Каті й шепнув їй:
— Можу я бодай до обіду поговорити з Павлом? Я лише псуватиму ваші веселі розваги. Та й містеру Острожному, як ви знаєте, не до тостів.
Катя надміру голосно, щоб привернути увагу присутніх, звернулася до лікаря:
— Містер Мітчел, ви, напевне, зауважили, що великі. вчені — це завжди аскети і світські розваги стають для них справжніми тортурами. А містер Павел щойно повернувся з вашої палати. То чи не краще йому побути у товаристві пана Кукудзі? Ви лише подивіться на їхні страдницькі обличчя, сер, — намагалася жартувати Катя.
— Ми все надолужимо за обідом, — пообіцяв Кукудзі.
— Я вас розумію, — сказав Мітчел.
— Ви боїтеся за рецидив у містера Острожного? — тихо спитала Аніта.
Мітчел мовчки стиснув її руку.
— Аніто, радійте, що ви ще наречена і містер Едді не покидає вас, як наші заклопотані чоловіки, — заговорила Катя й ввімкнула тиху музику. — Сідайте ближче до гурту і підніміть ваші чари. Те, що містер Едді журиться, цілком природно. Майте на увазі, міс Аніто, всі чоловіки стають надто серйозними уже в день заручин.
Тійока теж намагалася розвеселити себе і молодих, сипала дотепами, але чомусь не відчувала затишку, коли сиділа у товаристві свого чоловіка і Павла Острожного. Їй здавалося, що з появою Едді Мітчела в кімнаті запанував дух недовіри, кожен боявся виказати щось важливе й ховався за удавану безжурність.
— Час обідати. — Катя заходилася наводити лад у кімнаті. - І непогано було б нагадати моєму чоловікові, що він тут господар, — звернулася до Мітчела.
Як тільки Едді вийшов з кімнати, Катя радо обійняла Аніту.
— Як вам поталанило, люба моя!
— Це вам здається, місіс Кет, — ніяково зауважила Аніта. — Чужі чоловіки завжди кращі.
— Називайте мене просто Кет. Ви для мене як рідна сестра: ваші руки виходили Павла. Я довіку буду вдячна вам за доброту.
— За містера Острожного я дуже рада, — сказала Аніта і вже розповідала з веселим переблиском в щасливих очах: — Едді страшенно безпорадний. Коли містер Павел був у стані шоку й здавався кам’яним, Едді всю ніч простояв біля нього, а вранці сховався у своєму кабінеті й заплакав. Я тоді сказала Едді, що Острожний не вмре, і Едді, як хлопчисько, повірив мені.
— Ви народилися одне для одного, — мовила Тійока. — Ви завжди думаєте про одне й те ж. Ви щасливі, бо й на роботі разом. А про що мені розмовляти з Кукудзі?
— Не нарікайте на долю, місіс, і ви проживете довге й щасливе життя, — порадила Аніта й не без заздрощів за милувалася чарівною Тійокою. — Ви не можете поскаржитися на свою красу.
— На жаль, бог дав мені ще й розуму, заздрощів і жадобу слави, — розсміялася Тійока над власними забаганками.
XXXV
У кімнаті прямого зв’язку з Атлантою чергували Харві Блек і Пітер Гоулд. Було спекотно, й докучав тихий зумер контрольної готовності лазерного каналу. Звідси могли дзвонити лише з особистого дозволу начальника сторожової служби Тома Уоррена і обов’язково в присутності чергових. Хоча все, що виходило по каналу зв’язку за межі ранчо Доута, записувалося на сталеву дротину. Ця кімната не залишалася ні на хвилину без нагляду. Тут було найтяжче чергування, але ніхто не мав права відмовитися від «камери смутку», як називав її сам Том Уоррен.
Блек тримав у руці пластикову скриньку з чорними кубиками під номерами й намагався знайти розгадку комбінаційних переміщень, щоб набрати число й рік свого народження. Він зрідка поглядав на Пітера, котрий клеїв із сірників мініатюрний замок з гострими вежами й підйомними мостами, мугикав невдоволено й знову ганяв пальцями кубики, згадуючи свої зустрічі з Лілі Стауфер.
Від несподіваного дзвінка Харві здригнувся, як від пострілу.
— Хто б це? — невдоволено запитав Блек і глянув на світлове табло, де спалахнуло прізвище Острожного.
— Кажуть, містер Острожний уже одужав, — сказав Гоулд.
— Дізнайтеся, чого йому треба, — звелів Блек тоном старілого на посту. — А краще з’єднайте мене з цим іноземцем. Вам треба навчитися делікатніше розмовляти й не ляпати нічого зайвого, — застеріг Блек і підняв трубку. — Черговий Харві Блек. Що бажаєте, містер Острожний?
— Вітаю вас, Блек. Шкодую, що зайняті і не можете прийняти запрошення на обід, — мовив Павло.
— Це справді так, сер. Але, я гадаю, ви не лише з цим звернулися до контрольного пункту зв’язку?
— У мене в кабінеті Кукудзі Тонако. Маємо невідкладну справу до містера Макларена.
— Гадаю, розмова суто ділова? — поцікавився Блек, хоча й знав, що цим каналом зв’язку не запрошують у гості.
— Безперечно. Прошу з’єднати з містером Маклареном, як тільки вам пощастить його розшукати.
— О’кей, сер! — з готовністю пообіцяв Блек.
— Мабуть, знову просив з’єднати з Малькольном? — сказав Пітер Гоулд і старанно приклеїв сірничка на місце лутки.
— Чому саме Макларена? — насторожився Блек. Йому не сподобалось, як вимовив Пітер ім’я Малькольна.
— Містер Острожний завжди дзвонить тільки до Макларена. Певне, ви не збираєтесь дурити абонента?
— Що ви маєте на увазі, Пітер? — уточнив Блек, відчуваючи, як неприємно холоне в грудях.
— Те, що є, Блек, — безжурно відповів Пітер.
— Я не второпаю, що маю сказати Острожному, слухаючи ваші натяки, Пітер.
— Тільки правду.
— Містер Острожний просить з’єднати його з містером Маклареном. Мені залишається одне: розшукати містера Макларена і довідатися, чи буде він розмовляти з нашим абонентом. А на що ви натякаєте? — обурився Харві і стиснув у долоні пластикову іграшку з білими цифрами на чорному тлі квадратів. — Поясніть, нарешті, недогадливому Блеку.
