Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович (е книги .TXT) 📗
Вона нахилилася і поцілувала його на прощання у високий прохолодний лоб.
На роботі сестри й лікарі помітили її стан.
— Господи, Алю, ти ж уся світишся від радості, — сказала з ноткою заздрості подруга. — Що сталося?
— Потім, потім, — відказала Аля, намагаючись приховати щасливу усмішку.
Їй хотілося подзвонити додому — вперше за рік. Коли чоловік пішов од неї, їй теж хотілося подзвонити: а раптом сталося неймовірне і знайомий голос відповість: алло? Згодом вона звикла до того, що телефон у порожній квартирі де відповідає, — звикла і з часом змирилася. А зараз їй навіть не вірилося — варто лише кілька разів повернути диск, набрати звичне сполучення цифр, і голос, що став рідним, голос свого мужчини відповість: слухаю.
Для стримувала себе: не слід показувати надто великої зацікавленості. Вона пам’ятала поради навчених досвідом приятельок. Подзвонив він.
— Кинула мене самого, — сказав. — А раптом тут сірий вовк прийде?
— Ти сам сірий вовк, — відбулася жартом. — Сам кого завгодно з’їси.
— Ти насправді так думаєш? — несподівано образився він.
— Я люблю тебе, сірий вовче, — поспішила його заспокоїти Аля, задоволена тим, що є кого заспокоювати. В її голосі почали з’являтися поблажливі нотки.
Вони домовилися, що Юра прийде за нею до лікарні. Аля ледь діждалася кінця робочого дня.
— Вас якийсь мужчина чекає. Гарний. На нього наші дівчата поглядають, — багатозначно сказала медсестра.
Ще одну приємність почула від співробітниці свого колишнього чоловіка, яка випадково нагодилася до лікарні:
— Слухай, Алю, у цього твого усмішка — сама чарівність. І відчувається, що порядний. Ото доповім я твоєму колишньому — знепритомніє.
Аля йшла з Юрою через усе місто і мріяла, щоб отой, колишній, побачив її зараз. Кроки лунали акомпанементом думкам. Вона могла б іти так безконечно, мовчки розмовляти з Юрою і мріяти, аби це збереглося назавжди: міцна рука, на яку можна спертися, цікаві небуденні слова, розвіяна самота.
Вона дивиться туди й сюди, і Юра перехоплює її погляд, мимохіть супиться. Алі здасться, що він ревнує. їй приємні його ревнощі. Юра мовить:
— Жінки часто чекають на принців, а трапляється дрібнота. А принци приходять до тих, хто вміє довго чекати.
— Дуже довго? — запитує Аля, сильніше спираючись на його руку.
Іноді — дуже, — каже Юра, лякаючи її: чи не готує він розлуку?
Юра дивиться то на неї, то на перехожих. Його блискучі очі зараз рухомі, як ртуть. А рука — наче сталева. Аля майже повисає на ній, та враження таке, що для його руки вона легша за пір’їнку.
— Який же ти дужий! — захоплюється вона. — Просто неприродно могутній!
Він зупиняється, якось зацьковано дивиться на неї і, нічого не відказавши, йде далі.
Зайшовши до крамниці, вони купили продуктів на вечерю і сніданок. І знову Аля запримітила, що він поводиться дивно. Здавалося, що харчі взагалі його не цікавлять. Більше того, він зовсім не розуміється на тому, які продукти слід купувати. Коли ж удома Аля заглянула до холодильника, то здивувалася: наїдків у ньому анітрохи не поменшало. Що ж Юра їв цілісінький день? Можливо, він серйозно хворий?
Аля запитала його про це, однак Юра спробував ухилитися від відповіді. Дедалі її неспокій зростав, і вона почала вмовляти його показатися лікарям.
— Ти ж у мене лікар, мій особистий лікар, мене вилікує саме спілкування з тобою.
Однак Аля не давала збити себе на жартівливий тон.
— Нехай оглянуть різні спеціалісти. Влаштуємо невеликий консиліум, — сказала вона поважно й наполегливо.
— Якби лікарі справді вміли лікувати! — відповів він. — Пам’ятаєш, Гален казав: “Лікарю, вилікуй себе самого”. Для початку хоча б.
Аля сказала невблаганно:
— Завтра разом підемо в лікарню.
Він замислився:
— Подумай сама: навіщо мені йти до тих, хто знає менше за мене?
Аля розсердилась і надумала підштрикнути його:
— Мало знати, треба могти. А що ти можеш?
— Наприклад, уповільнювати і прискорювати у себе пульс. Запасатися психічною енергією та передавати її іншим.
— Ти йог?
Його обличчя напружилось. Він щось пригадував. Потім з усмішкою, котра Алі не сподобалася, відказав:
— Так, йог.
— Тоді продемонструй своє вміння.
Він мовчки взяв двома пальцями її руку, поклав на свою — на те місце, де мав битися пульс. Та скільки Аля не промацувала, пульс не вловлювався.
— А зараз?
З’явилися поштовхи. Вони були нечастими, але дуже сильними. Інтервали між ними скорочувались. Ритм прискорився. Ось він уже нагадує чечітку. Аля не встигає рахувати. Шкіра сильно вібрує. Вібрації зливаються.
Аля дивиться на Юру. Його обличчя незворушне, мовби нічого не відбувається. Раптом пульс зникає. Одразу. Зовсім. Скільки не бігають по його руці Алині пальці, як чутливі звірята, завмирають, вдавлюються в шкіру, прислухаються, — пульсу немає.
Аля знову пильно дивиться на Юрине обличчя. Воно не змінилося. Навіть дихання не почастішало, не сповільнилось…
— Божевільний, припини це, — каже вона, — припини негайно ж!
Вона вимовляє ці слова, не думаючи над ними, просто тому, що повинна щось сказати, якось висловити те, для чого не підбереш потрібних слів. Минає вже кілька хвилин, а пульсу немає.
— Припини, — благає вона. — Мені страшно…
— Гаразд, — погоджується він. — Ти ж сама просила продемонструвати вміння.
Юра спостерігає, як змінюється її обличчя, як зникає западинка на переніссі і шкіра там збирається дрібними зморшками, мов брижі на узмор’ї, провіщаючи бурю. Та буря не здіймається, і очі втрачають сухий гострий блиск, в них утворюються два темних озера. Вони щораз глибшають. Ось вони зливаються в один вир, засмоктують у глибину, в круговерть…
Згодом Юра ще не раз демонстрував Алі своє таємниче вміння. Він клав долоні на її плечі, і Алі здавалося, що через них у неї вливається дивовижна сила, яка окриляє і підносить у такі далі, про котрі вона раніше й не мріяла. З’являлася така ясність думки, що Аля раптом почала розуміти те, чого вчора не могла збагнути.
Іноді Юра розважався мистецтвом перевтілення. Він перетворювався на людей різних епох. То ставав дикуном-людожером, то войовничим кочівником. Він робив це так невимушено, що Аля втрачала почуття реальності.
Одного разу, коли в Алі заболіла забита якось рука, Юра самим дотиком зняв біль. Аля припустила, що мало місце самонавіювання, і ждала, що по деякому часі біль поновиться. Адже вона знала, що там була тріщина, яка заросла кістяним мозолем.
— Ти не можеш дотиком вилікувати органічне пошкодження, — впевнено сказала вона й посміхнулася.
Юра промовчав, але її рука більше не боліла. Відтоді Аля вже не вимагала, аби він пішов до лікарів.
Якось вони пізно верталися додому, і кілька молодиків напідпитку, жартуючи, заступили їм дорогу.
— Гей, товаришу, — сказав один з них, — облиш свою супутницю. Ми її самі проведемо.
— Будь ласка, — відповів Юрій і відійшов убік. — Ви з нею йдіть попереду, а я піду ззаду.
Один з хлопців спробував узяти Алю за руку, і жінка злякалася.
— Е, ні, їй це не до вподоби, — мовив Юра і відсторонив молодика.
Двоє інших з реготом ухопили Юру за лікті, а він раптом легко розвів руками, і молодики попадали на землю.
— Навіщо ж так грубо? — мовив заводій, прямуючи до Юри і приміряючись. — Вони ж не намагалися тебе звалити.
Його кулак, наче камінь, кинутий з пращі, вдарив Юру в щелепу. Юра навіть не похитнувся. Та в його очах спалахнула блискавка. Він однією рукою нагнув розбіяці голову, другою схопив його за комір і підняв. Затріщала матерія. Потім легко, мов ляльку, шпурнув його через двометровий паркан будови. Почувся глухий удар об землю і короткий стогін. А Юра, ніби нічого не сталося, взяв Алю під руку і повів додому. Вона дивилася на нього злякано й захоплено. Дорогою мовчала. Коли вони вже підійшли до будинку, він запитав:
— Ти не образилася на мене?
— Ну що ти, — прошепотіла вона. — Просто мені з тобою незвичайно і тривожно. Ти не схожий на інших.
