Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович (е книги .TXT) 📗

— Перелічи накази Великого Хазяїна.

— Заборонено.

— Великий Хазяїн іще покличе тебе?

— Не знаю.

Олександр Миколайович замовк, думаючи: “Великий Хазяїн багато йому заборонив. Але тільки те, що міг передбачити. І заборони він дотримуватиметься неухильно. Однак він же не міг заборонити того, чого не передбачав. Отут-то і слід пошукати шпарини. Ось тільки мені насамперед треба вирішити, що шукати: непередбачене по суті чи досить — по формі, нові запитання чи нову форму старих запитань?

Полковник Тарнов поквапився заповнити паузу:

— Де живе жінка, для якої ти склав пісню?

— Заборонено.

— У Великого Хазяїна є ім’я та прізвище?

— Заборонено.

— Ти міг би його знайти?

— Заборонено.

Тим часом Олександр Миколайович дещо вимислив. Він сказав:

— Ти склав дуже красиву пісню, чудову пісню.

— Я старався, — відповів апарат, і в його низькому гучному голосі виразно пролунали нотки гордості. Навіть схожий на дятла Дятлов, схиливши набік голову, з повагою глянув на Олександра Миколайовича.

— У ній є фраза “Як хочеш — зруйную місто”. Ти склав пісню в місті?

— Ні. Але я складав її тільки про себе. В людей це навивається грою уяви.

— Ти склав її в саду?

— В парку.

Олександр Миколайович не помилився: Великий Хазяїн не міг передбачити всіх запитань. Тарнов заохочуюче кивнув ученому, але той не помітив його кивка. Він повів хитромудру гру і весь був у полоні азарту.

— Парк був великий?

— Не більше гектара.

І все ж пісня вийшла чудова. Парк розкинувся біля річки?

— Ні, над морем.

Це був перший успіх, і люди радісно перезирнулись.

— З того місця, де ти виконував пісню, було видно гори?

— Так.

Олександр Миколайович згадав, що робот міг бачити набагато далі, ніж людина, і запитав:

— Гори були далеко від тебе?

— Найближча — на відстані чотири кілометри сто шістдесят метрів округлено.

А це вже можна було вважати першою — нехай маленькою — перемогою. Тепер Олександр Миколайович був упевнений, що знайшов ключ.

— Не сумніваюсь, що ти був головним помічником Великого Хазяїна.

— Правильно.

І ти навіть удостоївся честі бути присутнім при його Появленні?

— Так… — почав апарат, але тут у ньому щось тріснуло, гудіння змінило тональність.

— Заборонено, заборонено, заборонено, — забубонів апарат.

Тріск посилився. Заіскрили місця сполучень проводів. Спалахнули яскравим світлом блоки кристалів і на очах почали руйнуватися.

— Замкнуло! — гукнув Олександр Миколайович і кинувся на допомогу Дятлову, який вовтузився з акумуляторами. Але там ніяких неполадок не було, стрілки приладів показували, що енергія витрачається в нормі, витоку немає.

— Прилади брешуть! — роздратовано сказав Дятлов. Він висмикнув провід з клеми, взявся за оголений кінець і поквапливо відсмикнув руку.

— Обережно! — попередив Олександр Миколайович.

— Без вас знаю, — огризнувся Дятлов і пробурчав: — Усієї енергії цих акумуляторів не вистачило б для того, щоб спалити блок.

— Ви хочете сказати, це був спрямований сигнал, який ніс енергію? — запитав полковник, стривожений зауваженням конструктора.

— Я сказав лише про те, що твердо знаю, — буркітливі нотки в голосі Дятлова зникали, коли він розмовляв з полковником.

— А що ви думаєте? — звернувся Тарнов до Олександра Миколайовича.

— Ваш здогад може виявитися правильним, — відповів учений. Він зціпив руки за спиною, зсутулився і почав походжати тут же по вузькому стоптаному клаптю землі — три кроки в один бік, три кроки — в інший.

— Великий Хазяїн міг почути сповідь слуги на відстані і знищити його, — міркував полковник уголос, поглядаючи на Олександра Миколайовича: чи той чує? — А чому він просто не наказав йому вмовкнути?

Крокуючи й далі, вчений промовив:

— Він не всемогутній. Інакше…

Він змовк, але всім, хто чув і зрозумів його, стало не по собі. З’явилося відчуття, що хтось невидимий бачить їх, беззахисних, як солдатів на відкритій місцевості. Пролетів порив вітру, і тіні кущів заворушилися на землі, мов павутина, мов сіть, кинута під ноги.

— Не забувайте, що апарат пошкоджено — і наскільки серйозно, ми не знаємо, — відповідав полковникові далі Олександр Миколайович. — До того ж, якщо Великий Хазяїн — та істота, про котру я думаю, то цей помічник йому, можливо, більше не потрібний. Мавр зробив свою справу…

ГІСТЬ

Телефонний дзвінок підняв Алю з постелі.

— Добрий день! — почувся в трубці знайомий голос.

— Добрий день! — відповіла вона. — А я вже заждалася твого дзвінка. Подумала — забув.

“Не забудеш того, що забути не в змозі”.

У неї затремтіли коліна, серце завмерло в чеканні…

— Я приїду.

— Коли? — в її голосі забринів переляк.

— Ти не хочеш?

— Я боюсь.

— Чого?

— Не знаю. Ти зупинишся в готелі?

— Ні. В тебе.

— Послухай, Юро, я зараз же поїду куди-небудь, утечу…

— Чому?

— Не знаю. А ти не лякай мене…

— Хочеш мене бачити?

— Хочу.

— То в чому справа?

— Не можу пояснити. А ти сам не розумієш?

— Облиш ці дурниці. Я приїду — і все буде гаразд.

У його голосі вчувалася така приголомшуюча впевненість, що Аля більше не заперечувала. Тільки запитала:

— Коли?

— За кілька днів.

Мовчання… Дуже тихо, так, що він насилу розібрав, прошелестів її голос:

— Коли приїдеш, подзвони біля дверей тричі. Два довгих і один короткий…

Це був домашній код — лише для своїх.

І потяглися гумові томливі дні. “Хоча б скоріше!” — думала Аля і згадувала… І його ласкаві очі, і незвичайні слова. В її квартирі оселилася співоча пташка — радісне тривожне чекання. І їй було вже не так самотньо.

У Алі знову затремтіли коліна в той вечір, коли з передпокою долинули три дзвінки: два довгих і один короткий.

Юра стояв за дверима з невеликим саквояжем у руці. Його втомлене обличчя всміхалося. А їй раптом стало сумно, і життя здалося заплутаним клубком ниток, що з ним погралося пустотливе кошеня. “Не здогадався квітів купити”, — подумала вона.

Він увійшов, поставив саквояж, і невідь звідки в його руці з’явився букет червоних гвоздик.

— Спасибі, — сказала вона й подумала: “Молодець, не забув”. Тривога забилася кудись у куток, затаїлася.

Він сидів у тому кріслі, де любив сидіти чоловік. їй здавалося, що вона назавжди позбулася самотності, здобула навіть більше, ніж утратила. Вона зупиняла себе, приглушувала мрії, нагадувала собі про розплату за радість, про дні розчарування і туги, але спів пташки з веселковими крилами був сильніший.

— Будемо вечеряти, — сказала Аля. — Зараз приготую.

— Я вечеряв, давай краще вип’ємо за зустріч. Він дістав із саквояжа коньяк і шампанське. Дзвеніли чарки, у Алі паморочилась голова, і все ж вона помітила, що він нічого не їсть.

— Чому ти не їси?

Невинне запитання викликало в нього замішання.

— Що сталося? — запитала вона.

Він зволікав, явно придумуючи, що відповісти. Тривога вийшла з дальнього кутка, нагадуючи про себе.

— Тобі нездужається?

Він з полегкістю зітхнув:

— Так. Погано себе почуваю. Зараз минеться.

Помітив її настороженість, поклав руку на плече, пригорнув до себе. І тривога відступила…

…Вранці вона встала ранесенько. Юрій ще спав, дихав рівно й глибоко. Зараз, із заплющеними очима, він був зовсім звичним, домашнім. Легкі тіні ковзнули по його довгий пухнастих віях. Алі здалося, що його повіки здригнулися, що він підглядає за нею.

Вона швидко і старанно вмилася у ванній кімнаті, заглянула в дзеркало: ну як я там? Не виявивши па своєму обличчі ніяких змін, вона трохи підсинила очі і виклала зачіску, водночас примудряючись готувати сніданок для двох. Та коли вона гукнула Юру, той мовив сонним голосом:

Їж сама, адже тобі бігти на роботу. А я потім поїм. Дай ще поспати.

— Ну звичайно. Спи.