Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Толстой Алексей Николаевич (мир книг txt) 📗
День і ніч для цього в Медоні сидів Семенов. Йому пощастило перехопити кілька фраз, які сказала Зоя. Проте й цього було досить, щоб розпалити ревниву уяву Роллінга.
Роллінг почувався кепсько після ночі в Фонтенбло. Шельга лишився живий, — висів над головою страшенною загрозою. З Гаріним, котрого Роллінг залюбки повісив би на сучку, як негра, підписано угоду. Можливо, Роллінг і затявся б тоді — ліпше смерть, ешафот, ніж спілка, — та волю його крушила Зоя. Домовляючися з Гаріним, він вигравав час, і, можливо, божевільна жінка отямиться, розкається, повернеться… Однією з умов угоди він поставив тривалу мандрівку Зої на яхті. (Це було необхідно, щоб замести сліди). Він сподівався переконати, всовістити, захопити її щоденними розмовами по радіо. Ця надія була, мабуть, найбільшим безглуздям у житті Роллінга.
За умовою з Гаріним, Роллінг негайно починав “загальний наступ на хімічному фронті”. Того дня, коли Зоя сіла в Гаврі на “Арізону”, Роллінг поїздом повернувся до Парижа. Він сповістив поліцію про те, що був у Гаврі і на зворотному шляху, вночі, зазнав нападу бандитів {троє, з обличчями, замотаними хустками). Вони забрали у нього гроші і автомобіль. (Гарін у цей час, як було домовлено, перетнув із заходу на схід Францію, проскочив кордон Люксембургу і в першому ж каналі утопив автомобіль Роллінга).
“Наступ на хімічному фронті” почався. Паризькі газети зчинили грандіозний переполох. “Загадкова трагедія у Білль Давре”, “Таємничий напад на росіянина у парку Фонтенбло”, “Зухвале пограбування хімічного короля”, “Американські мільярди в Європі”, “Загибель національної німецької Індустрії”, “Роллінг чи Москва” — усе це розумно й спритно було заплутано в один клубок, який, звісно, застряг у горлі в обивателя — власника цінностей. Біржу лихоманило. Між сірими колонами її, біля чорних дощок, де істеричні руки писали, витирали, писали крейдою цифри знецінюваних паперів, бігали, кричали, збожеволілі люди з очима, готовими луснути, з губами в коричневій піні.
Але це гинула плотва, — все це були жартики. Великі промисловці та банки, зціпивши зуби, трималися за пакети акцій. їх нелегко було звалити навіть рогами Роллінга.
Для цієї найсерйознішої операції і готував удар Гарін.
Гарін “шалено”, як правильно вгадав Шельга, будував у Німеччині апарат за своєю моделлю. Він роз’їжджав од міста до міста, замовляючи заводам різні частини. Для зносин з Парижем користувався відділом приватних оголошень у кельнській газеті. Роллінг, у свою чергу, вміщував у бульварній паризькій газеті два-три рядки: “Усю увагу зосередьте на аніліні…” “Дорогий кожен день, не жалійте грошей…” тощо.
Гарін відказував: “Закінчу швидше, ніж гадав…”, “Місце знайдено…”, “Починаю…”, “Непередбачена затримка…”
Роллінг: “Тривожуся, призначте день…”
Гарін відказав: “Одлічіть тридцять п’ять од дня підписання угоди…”
Приблизно з оцим його повідомленням співпала нічна телефонограма Роллінгу від Семенова. Роллінг шаленів — його водили за носа. Таємні зносини з “Арізоною”, попри все, були небезпечні. Та Роллінг не виказав себе жодним словом, коли наступного дня розмовляв з мадам Ламоль.
Тепер, у години безсоння, Роллінг почав “обмірковувати” наново свою “партію” Із смертельним ворогом. Він знайшов помилки. Гарін виявлявся не дуже-то й добре захищений. Помилкою його була згода на Зоїну мандрівку, — кінець партії для нього передбачений. Мат буде сказано на борту “Арізони”.
Але на борту “Арізони” відбувалося не зовсім те, про що гадав Роллінг. Він пам’ятав Зою розумною, спокійно-розважливою, холодною, відданою. Він знав, з якою гидливістю вона ставилася до жіночих уподобань. Він не міг припустити, щоб довго могло тривати її захоплення оцим жебраком, бандитом Гаріним. Добра прогулянка Середземним морем повинна прояснити її розум.
Зоя справді наче марила, коли в Гаврі сіла на яхту. Кілька днів самотності серед океану заспокоїли її. Вона прокидалася, жила і засинала серед синього світла, сяйва води, під спокійний, як вічність, шум хвиль. Здригаючися від огиди, вона пригадувала брудну кімнату і оскалений, — склоокий труп Ленуара, закіптявілу димну смугу поперек грудей Качиного Носа, вологу галявину в Фонтенбло і несподівані постріли Роллінга, наче він убивав скаженого собаку…
Та все ж розум її не прояснювався, як сподівався Роллінг. Наяву і у сні марились якісь дивні острови, мармурові палаци, що тяглися сходами в океан… Юрми гарних людей, музика, тріпотливі прапори… І вона — повелителька цього фантастичного світу…
Спи і видіння в кріслі під синім тентом були продовженням розмови з Гаріним у ВІлль Давре {за годину до вбивства). Одна на світі людина, Гарін, зрозумів би її тепер. Але з ним пов’язано і скляні очі Ленуара, і роззявлений жахливий рот Гастона Качиного Носа.
Ось чому у Зої спинилося серце, коли несподівано в трубці радіо забурмотів голос Гаріна… Відтоді вона щоденно кликала його, благала, погрожувала. Вона хотіла бачити його і боялася. Він ввижався їй чорною плямою в лазуровій чистоті моря і неба… їй треба було розказати йому про сни наяву. Спитати, де ж його Олівіновий пояс? Зоя металася на яхті, позбавляючи капітана Янсена та його помічника цілковитого самовладання.
Гарін відповідав:
“…Жди. Буде все, що ти захочеш. Тільки вмій хотіти. Бажай, божеволій, — це добре. Ти мені потрібна така. Без тебе моя справа мертва”.
Таке було його останнє радіо, точнісінько таке, яке перехопив Роллінг. Сьогодні Зоя ждала відповіді на запит — якого точно дня його треба чекати на яхті? Вона вийшла на палубу і сперлася на поручні. Яхта ледь пливла. Вітер ущух. На сході піднімалися випари ще невидимої землі і стояв попелястий стовп диму над Везувієм.
На містку капітан Янсен опустив руку з біноклем, і Зоя відчувала, що він, мов заворожений, дивиться на неї. Та й як було йому не дивитися, коли всі чудеса неба й води були створені тільки для того, щоб ними милувалася мадам Ламоль, — біля поручнів над молочно-лазурною безоднею.
— Підійдіть сюди, Янсен.
Він підійшов, м’яко і широко ступаючи по гарячій палубі.
— Янсен, ви не думаєте, що я божевільна?
— Я не думаю цього, мадам Ламоль, і не подумаю, що б ви мені не звеліли.
— Дякую. Я вас призначаю командором ордена божественної Зої.
Янсен кліпнув світлими віями. Потім узяв під козирок. Опустив руку і ще раз кліпнув. Зоя засміялась, і його губи розпливлися в усмішці.
— Янсен, є можливість здійснити незбутні бажання… Усе, що може вигадати жінка такого гарячого полудня. Але треба буде боротися…
- Єсть боротися, — коротко відказав Янсен.
— Скільки вузлів робить “Арізона”?
— До сорока.
— Які судна можуть наздогнати її в одкритому морі?
— Дуже небагато…
— Можливо, нам доведеться витримати тривалу погоню.
— Накажете взяти повний запас рідкого палива?
— Так. Консервів, прісної води, шампанського… Капітане Янсен, ми беремося до дуже небезпечного діла.
- Єсть взятися до небезпечного діла.
— Але, чуєте, я впевнена в перемозі…
Склянки пробили половину першої… Зоя зайшла до радіотелефонної рубки. Сіла біля апарата. Вона торкнулася важільна радіоприймача. Звідкілясь почулося кілька тактів фокстрота.
Насупивши брови, вона дивилася на хронометр. Гарін мовчав. Вона знову почала рухати важельок, стримуючи тремтіння пальців.
…Незнайомий, повільний голос по-російському проказав у самісіньке вухо:
“…Якщо вам дороге життя… у п’ятницю висадіться в Неаполі… в готелі “Сплендид” чекайте звісток до полудня суботи”.
Це був кінець якоїсь фрази, надісланої на довжині хвилі чотириста двадцять один, тобто станції, котрою весь цей час користувався Гарін.
Третю ніч підряд у кімнаті, де лежав Шельга, забували зачиняти віконниці. Щоразу він нагадував про це сестрі-кармелітці. Вій пильно дивився за тим, щоб клямка, яка з’єднувала половинки стулкових віконниць, була замкнута як слід.
