Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Толстой Алексей Николаевич (мир книг txt) 📗
На трохи вигнутій, з вузьких дощок, наче замшевій, палубі стояли біля бортів плетені крісла, посередині лежав сріблястий анатолійський килим і розкидані парчеві подушки. Від капітанського містка до корми натягнуто тен-та з синього шовку з торочками та китицями.
Зоя зітхнула й почала снідати.
М’яко ступаючи і всміхаючись, підійшов каштан Яіь сен, норвежець, — виголений, рум’яний, схожий на дорослу дитину.
Неквапливо приклав два пальці до кашкета, насунутого глибоко на одне вухо.
— Доброго ранку, мадам Ламоль. (Зоя плавала під цим іменем і під французьким прапором).
Капітан був увесь сніжно-білий, випрасуваний, — косолапо, по-морському, тендітний. Зоя оглянула його від золотих дубових листків на козирку кашкета до білих черевиків з мотузяними підошвами. Лишилася задоволена.
— Доброго ранку, Янсен.
— Маю честь доповісти, курс — норд-вест-вест, широта і довгота (такі), на горизонті куриться Везувій. Неаполь буде менше ніж за годину.
— Сідайте, Янсен.
Рухом руки вона запросила його поснідати разом. Янсен сів на очеретяну банкетку, що зарипіла під його дужим тілом. Од сніданку відмовився, він уже їв о дев’ятій ранку. Із ввічливості взяв чашечку кави.
Зоя розглядала його засмагле обличчя з світлими віями, — воно трохи зашарілося. Не відпивши, він поставив чашечку на скатертину.
— Треба перемінити прісну воду і взяти бензин для моторів, — сказав він, не підводячи очей.
— Як — заходити в Неаполь? Яка нудота! Ми станемо на зовнішньому рейді, коли вам так уже треба води й бензину.
- Єсть стати на зовнішньому рейді, — тихо мовив капітан.
— Янсен, ваші предки були морські пірати?
— Так, мадам.
— Як це було цікаво! Пригоди, небезпеки, відчайдушні гульбища, викрадення гарних жінок… Вам шкода, що ви не морський пірат?
Янсен мовчав. Руді вії його кліпали. На чоло набігли зморшки.
— Ну?
— Я маю гарне виховання, мадам.
— Вірю.
— Хіба щось у мені дає привід думати, що я здатний на протизаконні й нелояльні вчинки?
— Фу, — сказала Зоя, — така дужа, смілива, чудова людина, нащадок піратів, — і все це, щоб возити сварливу бабу по теплій, нудній калюжі. Фу!
— Але, мадам…
— Утніть якусь дурницю, Янсен. Мені нудно…
- Єсть утнути дурницю.
— Коли буде страшенна буря, посадіть яхту на камінь.
- Єсть посадити яхту на каміння…
— Ви серйозно майте намір зробити це?
— Якщо ви наказуєте…
Він глянув на Зою. В очах його були образа і стримуване захоплення. Зоя нахилилася вперед і поклала руку йому на білий рукав:
— Я не жартую з вами, Янсен. Я знаю вас тільки три тижні, але мені здається, що ви з тих, хто може бути відданий (у нього стислися щелепи). Мені здається, ви здатні на вчинки, які виходять за межі законності, коли вони дають сп’яніння життям…
Саме тоді на лакованих, сяючих бронзою сходах показалися ноги, що збігали з капітанського містка. Янсен сказав хапливо:
— Час, мадам…
Униз зійшов помічник капітана. Віддав честь:
— Мадам Ламоль, без трьох хвилин дванадцята, зарвз викликатимуть по радіо…
Вітер парусив білу спідничку, Зоя зійшла на верхню палубу до рубки радіотелеграфа. Примружившись, вдихнула солоне повітря. Зверху, з капітанського містка, неозорим видавалося сонячне світло, що линуло на скляно-рябе море.
Зоя дивилась і задивилася, тримаючись за поручні. Вузький корпус яхти з ледь піднятим бушпритом летів серед вітерців у цьому водянистому світлі.
Все болісне, темне минуле Зої одійшло, розчинилося в цьому сонячному світлі…
“Я молода, молода, — так видавалося їй на палубі корабля з піднятим до сонця бушпритом, — я красива, я добра”.
Вітер пестив шию, обличчя. Зоя захоплено бажала щастя собі. Все ще не в змозі відвести очі од світла, неба, моря, — вона крутнула холодну ручку дверцят, увійшла в кришталеву будку, де з сонячного боку були запнуті шторки. Взяла слухові трубки. Сперлася ліктями на стіл, прикрила очі пальцями.
Подвійні удари хронометра, як склянки, продзвонили дванадцяту. Минуло всього три хвилини відтоді, як вона підвелася з крісла під тентом.
Вона поклала пальці на важельок і, посунувши його ліворуч, настроїла апарат на хвилю тридцять сім з половиною метрів. Тоді з чорної порожнечі трубки пролупав повільний і жорсткий голос Роллінга:
— Мадам Ламоль, мадам Ламоль, мадам Ламоль… Слухайте, слухайте, слухайте…
— Так, я слухаю, заспокойся, — прошепотіла Зоя.
— …Чи все у вас гаразд? Чи не зазнаєте бідувань? У чомусь нестачі? Сьогодні тієї ж години, як завжди, буду щасливий чути ваш голос… Хвилю посилайте тієї ж довжини, як звичайно… Мадам Ламоль, не віддаляйтеся дуже далеко від одинадцяти градусів східної довготи, сорока градусів північної широти. Не виключено, що швидко зустрінемось. У нас все гаразд. Справи чудові. Той, кому треба мовчати, мовчить. Будьте спокійні, щасливі, — безхмарної дороги.
Зоя зняла навушники. Зморшка перетнула її чоло. Дивлячись на стрілку хронометра, вона проказала крізь зуби: “Набридло!” Оці щоденні радіоосвідчення в коханні страшенно сердили її. Роллінг не може, не хоче лишити її у спокої… Вдасться до будь-якого злочину, зрештою, аби тільки дозволила йому щодня хрипіти в мікрофон: “…будьте спокійні, щасливі, безхмарної дороги”.
Після вбивства у Білль Давре і Фонтенбло й по тому шаленої їзди з Гаріним залитими місячним світлом безлюдними шосейними дорогами до Гавра Зоя і Роллінг більше не зустрічалися. Він стріляв у неї тієї ночі, намагався образити і вгамувався. Здається, він навіть мовчки плакав тоді, зігнувшись у автомобілі.
У Гаврі вона сіла на його яхту “Арізона” і вдосвіта вийшла у Біскайську затоку. В Ліссабоні Зоя дістала документи й папери на ім’я мадам Ламоль — вона ставала власницею однієї з найрозкішніших на Заході яхт. Із Ліссабона пішли в Середземне море, і там “Арізона” крейсувала біля берегів Італії, дотримуючись одинадцяти градусів східної довготи, сорока градусів північної широти.
Негайно було встановлено зв’язок між яхтою і приватною радіостанцією Роллінга в Медоні під Парижем. Капітан Янсен доповідав Роллінгу про всі подробиці мандрівки. Роллінг щоденно викликав Зою. Вона щовечора доповідала йому про свої “настрої”. У цій одноманітності минуло днів десять, і ось апарати “Арізони”, які мацали простір, прийняли короткі хвилі незрозумілою мовою. Дали знати Зої, і вона почула голос, від якого зупинилося серце.
— Зоє, Зоє, Зоє, Зоє…
Мовби величезна муха об скло, дзвенів у навушниках голос Гаріна. Він повторював її ім’я і потім через деякі інтервали:
— …Відповідай од першої до третьої ночі…
І знову:
— …Зоє, Зоє, Зоє… Будь обережна, будь обережна…
Тієї ж ночі над темним морем, над заснулою Європою, над стародавніми згарищами Малої Азії, над рівнинами Африки, вкритими голками та пилом висхлих рослин, полетіли хвилі жіночого голосу:
— …Тому, хто велів відповідати від першої до третьої…
Цей виклик Зоя повторювала багато разів. Потім вела далі:
— …Хочу тебе бачити. Нехай це нерозумно. Признач будь-який з італійських портів… На ім’я мене не викликай, пізнаю тебе по голосу…
Тієї ж иочі, тієї самісінької хвилини, коли Зоя вперто повторювала виклик, сподіваючись, що Гарін десь — у Європі, Азії, Африці — намацає хвилі електромагнітів “Арі-зони”, за дві тисячі кілометрів, у Парижі, на нічному столику край ліжка, де, зануривши ніс у ковдру, спав Роллінг, задеренчав телефонний дзвінок.
Роллінг, підскочивши, схопив трубку. Семеїюв хапливо проказав:
— Роллінг, вона розмовляє.
— З ким?
— Погано чути, на ім’я не називає.
— Гаразд, слухайте далі. Звіт завтра.
Роллінг поклав трубку, знову ліг, але сон уже не йшов до нього.
Завдання було нелегке: серед фокстротів, рекламних зойків, церковних хоралів, звітів про міжнародну політику, опер, симфоній, біржевих бюлетенів, жартів славнозвісних гумористів, що мчали ураганом над Європою, — вловити слабенький Зоїн голос.
