Колиска на орбіті - Азимов Айзек (читать книги онлайн без регистрации txt) 📗
— Ясно, — мовив Модслі, коли Кермоді розповів про свої пригоди. — Цікава історія, хоч, як мені здається, ви її надто вже драматизували. Та самі ви — незаперечний факт, і шукаєте планету за назвою… Земля, чи не так?
— Цілком вірно, сер, — потвердив Кермоді.
— Земля, — замислено повторив Модслі, почухавши потилицю. — Вам незвичайно пощастило, — я, здається, пам’ятаю цю планету.
— Невже, містер Модслі?
— Так, я певен, що не помилився, — упевнено сказав Модслі. — Це маленька зелена планета, котра підтримує існування подібних до вас мономірних гуманоїдів. Правду я кажу чи ні?
— Правду на всі сто! — вигукнув Кермоді.
— У мене добра пам’ять на такі речі, — зауважив Модслі. — Щодо цієї Землі, то, між іншим, її спорудив я.
— Справді, сер? — спитав Кермоді.
— Так. Я добре пам’ятаю це, бо ж, будуючи її, я винайшов науку. Може, вас потішить моя розповідь. — Тут він повернувся до своїх асистентів. — А вас вона повинна навчити дечого.
Ніхто не збирався посягати на його право розповісти цю історію. Тому Кермоді та молодші інженери напружили слух, і Модслі почав.
РОЗПОВІДЬ ПРО СТВОРЕННЯ ЗЕМЛІ
— Тоді я ще був дрібним підрядчиком. Будував планетки по різних закутках Всесвіту, і рідко коли підверталося замовлення на карликову зірку. Одержати роботу було не зовсім просто, та й замовники завжди крутили носом, до всього чіплялися й довго зволікали з платежами. За тих часів догодити замовникам було ой як важко: вони прискіпувалися до всякої дрібниці. Переробіть це, переробіть те; чому вода тече з горба вниз; надто велика сила тяжіння; нагріте повітря піднімається, а воно повинно опускатися. І такі інші дурниці.
Тоді я був досить простодушний. Щоразу докладно пояснював, якими естетичними та діловими міркуваннями керувався. Невдовзі пояснення стали забирати більше часу, ніж сама робота. Ця балаканина буквально засмоктала мене. Я розумів, що треба якось покласти цьому край, але нічого не міг придумати.
Проте через якийсь час — безпосередньо перед тим, як я взявся будувати Землю — в моїй свідомості почала виникати ідея зовсім нового принципу взаємних стосунків із замовниками. Я несподівано спіймав себе на тому, що бурмочу під ніс таку фразу: “Форма випливає з функції”. Мені сподобалось, як вона звучить. Але потім я спитав себе: “А чому форма випливає з функції?” І відповів на це так: “Форма випливає з функції тому, що це непорушний закон природи і одна з основних аксіом прикладної науки”. На слух мені ця фраза також сподобалась, дарма що в ній не було особливого глузду.
Але глузд тут анічогісінько не важив. Важливо було те, що я зробив відкриття. Зовсім випадково я відкрив основну засаду мистецтва реклами й хисту показати товар лицем. Я винайшов нову дотепну систему взаємних стосунків із замовниками, що обіцяла величезні можливості. А саме: доктрину наукового детермінізму. Уперше я випробував цю систему, коли спорудив Землю, — ось чому ця планета назавше врізалася мені в пам’ять.
Якось до мене заявився високий бородатий дід з проникливим поглядом і замовив планету. (Отак почалась історія вашої планети, Кермоді.) Ну, з роботою я впорався швидко, — здається, днів за шість, — і гадав, що цим усе й скінчиться. То була чергова ординарна планета, що будувалася за заздалегідь затвердженим кошторисом, і, признаюся, в дечому я підхалтурив. Та ви б послухали, як розскиглився новий власник — можна було подумати, що я вкрав у нього останню шкуринку хліба.
“Чому так багато бур та ураганів?” — допитувався він. “Це входить у систему циркуляції повітря”, — пояснив я йому.
Насправді ж я просто забув поставити протиперевантажний клапан.
“Три чверті планети покрито водою! — не вгамовувався він. — А я ж ясно вказав, що співвідношення суходолу й води має становити чотири до одного!” — “Ми не мали змоги виконати цю умову!” — відрубав я.
Я десь загубив папірець з його дурними вказівками — неначе мені не було більше чого робити, як тільки вникати в деталі отих безглуздих проектів дрібних планет!
“А ті жалюгідні клаптики суходолу, які мені дісталися, ви майже всуціль покрили пустелями, болотами, джунглями й горами”. — “Це мальовничо”, — зауважив я. “Начхати мені на мальовничість! — загорлав цей тип. — Ну, звичайно, один океан, з десяток озер, дві річки, один-два гірських хребти — це чудово. Вони прикрашають планету, цілюще діють на психіку жителів. А що ви мені підсунули? Якесь дрантя!” — “На те є причина”, — сказав я.
Між нами кажучи, ми не дістали б з цієї роботи ніякого зиску, якби були не поставили на планеті реставровані гори, не використали дві пустелі, які я дешево придбав у лахмітника Урії, і не позаповняли порожнини ріками та океанами. Але йому я пояснювати це не збирався.
“Причина! — вереснув він. — А що я скажу своєму народові? Адже я поселю на цій планеті цілу расу, або навіть дві-три. І це будуть люди, створені за моїм образом і подобою, а ні для кого не таємниця, що це люди перебірливі — достоту, як і я сам. Тож, питається, що я їм скажу?”
Я знав, на що він міг би послатися, але мені не хотілося затівати з ним скандал, тим-то я зробив вигляд, що розмірковую над цією проблемою. І, уявіть собі, я й справді трохи задумався. І в мене сяйнула чудова думка, перед якою померкли всі інші.
“Підкажіть їм одну просту істину, — мовив я. — Скажіть, що, з точки зору науки, коли щось існує, то воно повинне існувати”. — “Як? Як?” — стрепенувся він. “Це детермінізм, — пояснив я, відразу з ходу придумавши цей термін. — Його суть досить проста, хоча деякі нюанси доступні лише обраним. Почнімо з того, що форма випливає з функції; звідси сам тільки факт існування вашої планети говорить про те, що вона не може бути інакшою, ніж вона є. Далі — ми виходимо з того, що наука незмінна; отже все, що підлягає змінам, не є наука. І нарешті останнє: все підвладне певним законам. Щоправда, в цих законах не завжди можна розібратися, але можете не сумніватися, що вони існують. Тому замість питати “Чому саме це, а не те?”, кожен повинен цікавитись тільки тим, як це або те функціонує”.
Ну й питаннячка ж він мені потім задавав — тільки держись; стариган умів крутити мозком. Але він геть не шурупав у техніці — його фахом були етика, мораль, релігія і такі інші нематеріальні фіглі-міглі. Тож, природно, він не зумів як слід обгрунтувати свої заперечення. А як великий любитель усяких абстракцій, він знай вертався до одного: “Існуюче — це те, що повинне існувати. Гм, вельми цікава формула і не без певного нальоту стоїцизму. Я додам деякі з цих одкровень до повчань, які я збираюсь викласти своєму народові… Але дайте мені відповідь на таке запитання: як узгодити цей фаталізм науки із свободою волі, якою я хочу наділити людей?”
Ось тут старий хитрун був мало не спіймав мене. Я всміхнувся, кашлянув, щоб виграти час, а відтак вигукнув: “Так відповідь цілком ясна!”
Це завжди допомагає, коли вас приперто до стіни.
“Цілком можливо, — сказав він, — але мені вона невідома”. — “Послухайте, — сказав я, — а хіба оця свобода волі, яку ви збираєтесь дати своєму народові, — не різновид фаталізму?” — “Взагалі, її можна було б віднести до цієї категорії. Але ж відмінність…” — “До того ж, — поквапно урвав я його, — відколи це свобода волі і фаталізм стали несумісні?” — “На мою думку, вони, безумовно, несумісні”, — заявив він. — “Це тільки тому, що ви не розумієте сутності науки, — відрубав я, спритно проробивши під самісіньким його гачкуватим носом давній фокус із переміною теми. — Бачите, мій любий, один з основних законів науки полягає в тому, що все супроводить випадковість. А випадковість, як ви, безперечно, знаєте, — це математичний еквівалент свободи волі”. — “Ваші ідеї дуже суперечливі”, — зауважив він. — “А так і має бути, — сказав я. — Наявність суперечностей — теж один з основних законів Всесвіту. Суперечності породжують боротьбу, брак якої спричинився б до загальної ентропії. Тому не було б жодної планети, жодного Всесвіту, якби в кожній речі, в кожному явищі не крились нібито непримиренні суперечності”. “Нібито?” — швидко перепитав він. — “Саме так, — відповів я. — Річ у тім, що суперечностями, які ми умовно можемо визначити як властиву всім речам сукупність парних протилежностей, питання аж ніяк не вичерпується. Візьмімо, наприклад, яку-небудь одну ізольовану тенденцію. Що вийде, коли її розвинути до кінця?” — “Уявлення не маю. Недостатня теоретична підготовка до дискусій такого роду…” — “А вийде те, — урвав я його, — що ця тенденція перетвориться на свою протилежність”. — “Справді?” — вражено спитав він.
