Колиска на орбіті - Азимов Айзек (читать книги онлайн без регистрации txt) 📗
Сартуццо зупинився, щоб подивитися, яке враження справили його слова. Він навіть подумав, що зміг переконати Польтаво, бо той стояв похнюпившись. Та коли інженер підвів очі, шеф зрозумів, що помилився.
— Де ви почули таку нісенітницю? Від Ферручіні? Пошліть його під три чорти! Ми виставимо себе на посміх! Краще я вигадаю вам детективну історію, в якій убивцею виявиться пастор!
Він рушив до дверей, але Сартуццо напрочуд жваво наздогнав його:
— Я забороняю вам іти!
— О, сеньйор хоче примусити мене силою?
— Слухайте! Не забувайтесь! Чи ви вже не пам’ятаєте, ким були рік тому?! Якби я не взявся реалізувати ваш винахід, ви б і досі з своїми порожніми кишенями облизувались під ресторанами… Погляньте на себе! Ви ж маєте вигляд людини нашого кола!
— Але ж навіщо братися за явні дурниці? — гнівно запитав Польтаво. — Чи варто слухати кожного виродка, хоча б він і носив дзвінке ім’я Ферручіні? Обійдемося без його жалюгідних лір!
Сартуццо впав у крісло. Тепер це була безформна купа шинки в тонкій англійській фланелі. Польтаво вперше бачив його знищеним.
— Ми не можемо, Польтаво! Ми в лещатах!
— У кого? У Ферручіні?
Сартуццо жалібно зітхнув.
— Коли б то тільки він, ми б ще якось упорались…
— Тоді хто ж?
Сартуццо засовався на стільці й знову зітхнув, ніби сподівався, що хвилинна затримка врятує становище.
— Польтаво! — прогугнявив він. — Я не власник фірми!
— Як це так? — Інженерові очі від здивування стали круглими. — Що це ви кажете?!
— Підприємство, що носить моє ім’я, не належить мені.
— А кому ж?
— Церкві!
Якби з-під столу появився шестигорбий верблюд, Польтаво так не подивував би.
— Досі святі отці не втручалися в мою роботу. Для них важливо було не переривати живлющий струмінь золота, що підтримує старечі сили церкви. Та, мабуть, склеротичні старигани ще не зовсім видихнулись: оцінивши достоїнство вашої машини, вони вирішили, що непогано було б запрягти її в значно серйознішу роботу. Зробити її тонким пропагандистом християнських догм. У їхні наміри входить побудувати під вашим керівництвом ще й портативну модифікацію, покликану варіювати для них церковні проповіді про смирення. У цих людей широкі плани, Польтаво! Вони не зупиняться ні перед чим, поки не побачать їх здійснення.
Польтаво не чув останніх слів. Його мозок гарячково працював. Йому спало на думку запропонувати Сартуццо заснувати власну фірму. Але товстун мовби вгадає його думки.
— Ми безсилі, Польтаво! Нам не вирватись! Руки в церкви довгі… Якщо ми не виконаємо замовлення, то через кілька днів поліція сушитиме собі голову, аби встановити імена двох трупів з проламаними черепами. А слід сказати, що мені цілком байдуже, який вигляд матиме світ після моєї смерті. — Сартуццо одним ковтком спорожнив свою чарку. — Випийте! — Він простяг інженерові другу.
Польтаво не звернув на неї уваги й непевною ходою рушив до дверей.
— А Ферручіні теж їхня людина? — запитав він.
Сартуццо кивнув. Обидва добре бачили один одного в стінному дзеркалі. Потім шеф опустився в крісло. Наповнюючи чарку, він почув, як ззовні тихо причинили двері. Він знав, що молодий інженер подався виконувати замовлення.
Польтаво рухався, як сонний. У голові було порожньо. Церква! Яка насмішка! Він відчув, що його починає нудити. Туди не слід іти! Але ноги самі несли його в підвал. Довгим, похмурим коридором, у кінці якого потаємні двері. Ключ, вимикач, рубильник…
Голова паморочилась. Він сів на стілець і закрив обличчя руками. Церква! Наука має стати її глашатаєм! Цього хочуть святі отці!.. Руки в них довгі…
Він схопився на рівні ноги. Ні, йому не хочеться, щоб його знайшли з проламаним черепом. Швидше! Його пальці забігали по панелі.
Швидше!
І увесь зал наче прокинувся.
Могутнє тіло машини пройняв дрож. З електронних грудей вихопився здушений хрип, мовби казковий дракон прочищав горло.
Стукотіли клавіші, гнались один за одним різнокольорові вогники лампочок, коливалися стрілки приладів, на темних екранах невидима рука прокреслювала зелені зигзаги. Магнітне серце машини з шаленою швидкістю поглинало програму, щоб передати закодовані накази відповідним блокам. Потім усе затихло. 8 пристрою виводу випала червона картка:
“Помилка!”
Польтаво неуважно покрутив картку в руці. А де ж сценарій?
Він перевірив ввід. Порожньо. Обернувся. Над пультом управління світилась червона лампочка, а під нею, на матовому екрані, ті самі сім літер: “Помилка”.
Він знову ввів програму, яку знав напам’ять. Кольорові лампочки заблимали знову. Машина погула з півхвилини й затихла. Із пристрою виводу знову випала червона картка: “Помилка”. Спалахнув і тривожний напис.
Він вирішив утрете зробити контрольний прогін. Перш ніж увімкнути рубильник, окинув поглядом машину. Все гаразд.
“Помилка!”
Груди пронизав гострий біль. Польтаво вхопився за поручні металевої драбинки й присів на верхню сходинку. І тут йому сяйнув здогад. Машина просто не може впоратися з таким завданням…
Він довго сидів, підперши голову руками. Власне, дивуватися нема з чого. Краще за нього ніхто не знає, що машина розв’язує рівняння лише з реальними величинами! Адже він сам передбачив універсальне програмування, побудоване на основі найпростіших формул, що виражають логічні функції логічних змінних.
А яка логіка у вимогах церкви? Чи можна довести недовідне? Та ще й математичними методами… Абсурдні задачі не мають розв’язків!
На мить його пройняв гнів. Гнів на машину, на самого себе, на весь цей гидотний світ, у якому немає свободи творчому генію.
— А, ти страйкуєш? Мені на погибель?
Дивно звучав його голос у мертвій тиші зали. Але не чулось у ньому ні гіркоти, ні страху. Туга від того, що сталося щось непоправне, поступалася місцем радісному відчуттю торжества істини.
— Не вмієш брехати! Не вмієш…
Пальці його доторкнулись до холодної поверхні металу. Цей дотик мовби вгамував сум’яття в душі. Він похитав головою:
— Що ти розумієш у житті, машино? Ти не знаєш ні влади грошей, ні страху перед завтрашнім днем. Для тебе існує лише один закон — закон математичної логіки. Ти чесна. Не вмієш брехати. А ми, твої творці, блазнюємо, плазуючи і сподіваючись…
Його рука гладила машину, яка увесь цей рік була йому єдиним другом і порадником.
— Скажи, як мені бути? Чи знаєш ти, що коли я щезну, то на моє місце прийдуть інші? Вони зроблять тебе брехливою, як і вони самі… Скажи, ти служитимеш їм?
Машина мовчала, сумирно дивлячись на нього своїм рубіновим оком. Можливо, в її електронному мозку пробуджувалося співчуття…
Можливо, вона силкувалася зрозуміти біль свого творця…
Р. Шеклі
ПЛАНЕТА ЗА КОШТОРИСОМ
— Отже, Оріне, це вона й є, чи не так? — спитав Модслі.
— Так, сер, це вона, — гордо всміхаючись, відповів Орін, стоячи ліворуч від Модслі. — Ну, то як вона вам подобається, сер?
Моделі неквапом повернувся, оцінливо глянув на луку, гори, сонце, річку та ліс. На його обличчі годі було щось прочитати.
— А як вона подобається тобі, Бруксайде? — спитав він.
— Мені здається сер, — голос Бруксайда тремтів, — що ми з Оріном дуже непогано впорались із цією роботою. Далебі, непогано, якщо взяти до уваги, що це наш перший самостійний проект.
— І ти тієї ж думки, Оріне? — поцікавився Модслі.
— Звичайно, сер, — відповів Орін.
Моделі нахилився й висмикнув травинку. Понюхав і відкинув геть. Поколупав носаком черевика землю під ногами і якийсь час розглядав пломеніюче сонце. А відтак заговорив, старанно зважуючи кожне слово:
— Я вражений, вражений до глибини душі. І то найнеприємніше. Я доручаю вам збудувати планету для одного з моїх клієнтів, а ви підносите мені ось це. То ви й справді вважаєте себе інженерами?
