День на роздуми - Зима Александр Викторович (полные книги txt) 📗
Павло мовчки стежив за тим, як Мітчел міряв тиск, перевіряв пульс, обстукував суглоби, і лише тоді, коли Мітчел першим зняв легку піжамну куртку, запитав:
— Ви ще сумніваєтесь, сер?
— Я? Ніскільки. Я тільки дивуюся, як вам поталанило одразу стати на мертві ноги. Я знав, що ви одужаєте, але ж не сьогодні…
— Мені здається, я ні години не лежав у ліжку, містер Едді.
— Так? Ви це стверджуєте? І ви нічого не пам’ятаєте? Навіть того, що до вас сьогодні приходив містер Вундстон?
— На жаль.
— Тоді дякуйте долі, ви народилися під щасливою зіркою. Я зараз випишу вам перепустку. Якщо бажаєте, після душу поп’ємо чаю у міс Аніти. Ви, кажуть, страшенний ворог алкоголю, а то б ми відзначили ваше одужання. Ви знаєте міс Аніту? — Мітчел зумисне змовчав про заручини, щоб жодним словом не нагадувати Острожному про його дивне забуття.
— Міс Аніту я знаю давно.
— Але в палаті ви з нею зустрілися тоді, як одужали? Чи не так?
— Можливо, вона була там і раніше, але я не пригадую її.
— Якщо ви не вірите в дива, то вважайте це феноменом людського буття і вашої нелюдської волі до життя. Вам нічого перед цим не снилося?
— Ні, я просто зрозумів: якщо не встану, то закам’янію у чорному склі.
— Могло бути й таке. Людина часто бачить вві сні свої хвороби, про які ще не здогадується навіть лікар. — Едді Мітчел полегшено зітхнув, і аж тепер йому відлягло від серця, бо все ще думав, що Острожний перебуває в стресовому стані.й може ще надовго злягти в ліжко. — Ходімте під душ, містер Павел, бо останній дощ ми проґавили, а наступного довго ждати!
Уже з сусідньої кабіни Мітчел гукнув:
— Не забудьте, що у вас сталева воля, сер. Можливо, це вам колись знадобиться.
XXXI
Хілда Брайнт зупинила машину на широкому дворищі заміської вілли Джіма Френка, стримано усміхнулася до Джоя Блеклі, що сидів поруч.
— Сподіваюсь, ви тут уперше?
— Так. Я взагалі не люблю заміських котеджів: там часто трапляються якісь неприємності, - відповів Блеклі й з недовірою глянув на досить похмуру споруду, муровану з жовтуватого черепашнику.
— Ви боїтеся? Доки я з вами, мій любий друже, вам слід остерігатися лише моїх примх. Я дуже запальна, Джой, і не терплю ніяких відмов.
— Я вже звик, — байдуже відповів Джой і повів рукою в напрямку двох спортивних автомашин. — Чимало гостей збирається. На таких машинах їздять здебільшого небалакучі джентльмени.
— Ви маєте на увазі молодчиків Джіма Френка? — Хілда грайливо гойднула срібним талісманом — маленьким черепом з агатовими очима, вчепленим до ключів від автомобіля.
— Чесно кажучи, у мене недобрі передчуття, міс, — з кислуватою міною на обличчі буркнув Джой. — Мої нерви перетворилися на антени, і мені здається, я чую, про що зараз думають он за тими вікнами.
— Це у вас від самотності, Джой. Ваша робота не для слабкодухих, але ж вам непогано платять.
— Не скаржусь. Проте мені хотілося б знати, хто нас супроводжуватиме до головного шляху, — натякнув Блеклі й знову озирнувся на спортивні автомобілі. — Неприємний у них колір. На червоному кров здається масною плямою, не більше. Не всякий полісмен зверне на це увагу.
— Заспокойтеся, Джой, — сказала роздратовано Хілда й сховала ключі до шкіряної торбинки з довгим плетеним ремінцем. — То машини Х’ю Вундстона і Мері Макларен.
— Ви впевнені? — Блеклі послабив вузол краватки, що неприємно здавлювала шию.
— Після смерті Малькольна на його віллі поселився наш улюбленець містер Х’ю, — пояснила Хілда. — Мері попросила його продати автомобіль чоловіка й купити ось цих невловимих акуленят.
— Мері з Х’ю живуть разом? — запитав Джой, маючи на увазі інтимні стосунки власників спортивних машин.
— Зверніться до Мері. Гадаю, їй буде приємно бачити бодай одного ревнивця, — мстиво зауважила Хілда. — Чому ж ви мовчите? Не наважуєтесь образити свою утриманку? Я не ревнива, Джой. А Мері справді молода й зграбніша. Спробуйте. Можливо, в одну з тих машин сядете ви, а не містер Х’ю, і тоді я зможу приїхати до вас у гості на колишню віллу бідолахи Малькольна.
— Я завжди любив чесну гру, міс, — стримано відповів Блеклі.
Хілда витримувала паузу, їй було приємно бачити, як в очах її коханця гасне шал, і він упокорено озивається:
— Я сьогодні надміру зухвалий. Прошу вибачити, міс.
— Пусте, Джой. Ви мені подобаєтеся неотесаним і незалежним. Не скоряйтеся, бо я дуже вередлива міс, — сказала Хілда уже перед дверима й весело розсміялася, притримуючи за лікоть надміру серйозного Блеклі. — Пам’ятайте, ми більше слуги диявола, ніж учені, і нам прощаються найстрашніші земні гріхи. А любовна зрада — лише невинний жарт, друже. Заходьте і намагайтеся поменше говорити з містером Френком. Це справжній Вельзевул з блакитними очима.
Джой узявся за чорну ковану ручку дверей. Вони напрочуд легко відчинилися, і Блеклі здогадався, що тут вартує автоматика. Хотів сказати Хілді, що за ними давно стежить швейцар або навіть сам Френк і хтось із них натиснув на кнопку автоматичного замка, але Брайнт уже вихваляла розкоші господаря будинку, хоча в передпокої, окрім них, нікого не було.
— Як я люблю цей стиль наших пращурів, — втішалася Хілда оббитою тесаним дубом вітальнею і чорним окуттям у вигляді списів, стремен, кручених ґраток на вікнах. — Усе це тепер рідкість, містер Блеклі.
— Особливо у наш поролоново-пластиковий вік, — підтакнув Джой, і Хілда нагородила його вдячним поглядом.
— Шкода, містер Френк рідко запрошує гостей в стіни цього чарівного замку, — з удаваним розчаруванням зітхнула Хілда Брайнт.
— О, це ви, міс Хілда! Ви єдина людина на світі, якій подобається мій смак, — говорив Френк, збігаючи з широких сходів другого поверху, вистелених чорним килимом з червоною прошвою. Френк помітив Блеклі, що слідом за Хілдою ввійшов до просторого холу, кивнув йому й продовжив: — Міс Хілда завжди в оточенні зброєносців. Містер Блеклі, якщо не помиляюся?
— Джой Блеклі, з вашого дозволу, сер.
— О, ніколи не думав, що ви саме такі, містер Блеклі, - з лагідною усмішкою зауважив Френк. — Мені говорили, ви найстрашніша людина в Штатах. Вас остерігаються навіть Президент і директор ЦРУ. Я вже подумував, чи не запропонувати вам крісло голови нашого розвідуправління, бо стариган Мунд, чесно кажучи, страждає політичним дальтонізмом, а ви навіть думки чужі читаєте на відстані.
— Я волів би залишитися в ролі зброєносця, сер.
— Що ж, доведеться зважити на ваше скромне прохання. До того ж, цю пропозицію підтримує і міс Хілда. — Френк широким жестом запросив обох на другий поверх котеджу.
— Так, ми вже спрацювалися з містером Блеклі, - підтвердила Хілда і роздратовано вчепилася рукою у ремінець своєї торбинки.
«Хвилюється й лютує, - подумав Джой, добре знаючи цей жест Хілди. — Напевне, обом нам сьогодні тут намнуть боки».
— Ви, як завжди, приїхали вчасно, — говорив Френк, пружно ступаючи сходами. — Сьогодні у нас за головного кухаря містер Х’ю.
— Гадаю, до печені з вепра ви не допускали товстуна Х’ю? — запитала Хілда. — Він надто полюбляє сіль з перцем, і тому в роті палає, як у горнилі.
— Для вас запекли молоду ягничку, — сказав Френк і багатозначно усміхнувся. — Наскільки мені відомо, ви полюбляєте баранину, міс, — додав Френк і зглянувся з Джоєм. — Ви не дуже перебірливі в стравах, сер?
— Я звик не переїдати, містер Френк, інакше замість того, щоб слідкувати за цікавою думкою, мені доведеться слухати, як кипить у власному животі.
— Живіт постійно змагається з розумом і завжди його губить, — підтримав Джоя балакучий Френк, але йому заперечила Хілда:
— Раджу вам у присутності Х’ю утриматися від такої категоричності, бо тоді він шукатиме інших компаньйонів і потроху продаватиме наші таємниці.
— Про вовка помовка, як кажуть росіяни, а вовк уже овець ріже, — забубонів ще здалеку Вундстон і весело привітався з прибулими.
— До обіду у нас залишилася ще якась часина, то прошу всіх пройти на половину місіс Мері, - люб’язно запросив Френк, насолоджуючись німою сценою.
