У сріблястій місячній імлі - Циргибель Герберт (читать бесплатно книги без сокращений txt) 📗
Втікач стояв у великому вестибюлі, де було кілька дверей і сходи, що вели вниз. Короткого погляду йому вистачило. Погасивши запальничку, він почекав трохи, поки очі звикнуть до темряви. Тоді почав обережно помацки просуватися до сходів. Дійшовши до першої сходинки, він помітив унизу топку смугу світла. Бруно нечутно підійшов до поруччя сходів і зазирнув донизу. У напівтемряві вгадувався великий зал. Його стіни, скільки сягало око, були заставлені книжковими полицями. Біля останньої сходинки Бруно помітив обклеєні шпалерою двері. Невже вони ведуть на волю? Бруно нерішуче стояв на місці. Шелестіння і сухе покашлювання перекопали його, що непомітно втекти не вдасться. Десь у кутку залу певно працював професор.
Від цього відкриття Бруно впав у відчай. Що він тепер скаже професорові? Адже повернутися назад і полагодити замок він не зуміє. А двері в стіні? А чи видно їх професорові зі свого місця, та й чи відімкнуті вони взагалі?
Поки Бруно розмірковував, шукаючи виходу з такої халепи, десь грюкнули двері. Невдовзі почувся голос. Його не можна було не впізнати — тільки санітар Карамаллум мав такий фальцет. Кілька секунд панувала тиша. А потім, зовсім несподівано усі кімнати облетів несамовитий крик. Він явно долинав від обклеєних шпалерою дверей. Через кілька секунд розпачливим крик повторився, перейшовши у хрипіння, і, зрештою, змовк. Натомість знову почувся писклявий голос Карамаллума. Той співав якусь пісню.
Від жаху Бруно мало не зомлів. Професор мав чути несамовиті крики. Чому ж він не реагував? Що сталося за дверима? Почулася важка хода санітара. Двері в стіні відчинилися. Бруно побачив заплямований халат Карамаллума. Цьому Самсонові довелось пригнутися, щоб пройти у двері. Він ніс емальоване відро, вщерть наповнене темною рідиною. Важким духом повіяло від нього, запахом, який Бруно добре знав. Кров. Цей нелюд, видно, когось убив.
Карамаллум поставив відро біля дверей, щоб замкнути їх. Із кутка долинув голос професора:
— Я передумав, Карамаллуме. Напій тільки Титуса і Вампуса. Рохуса сьогодні не годувати, принаймні не цим ерзацом.
— Але Рохус уже кілька днів живе на самих консервах, пане професоре, — зауважив Карамаллум. — Ви знаєте, як я люблю Рохуса. Він завжди такий вдячний, коли йому дають свіжу кров.
— Ти що, глухий? — почулося з кутка. — Спустити з тебе шкуру чи знову зробити укол?
Карамаллум знітився, його брезкле обличчя перекосилося зі страху. Він пробелькотів, що зробить усе, чого вимагає, від нього пан професор.
— Рохус одержить сьогодні те, про що мріє змалку, — по-діловому пояснив фон Пулекс. — Надто довго не давали ми йому справжнього нектару, але скоро вже буде інакше. Сьогодні він нап’ється з нашого гостя. Навіщо ж було його виходжувати? — Почувся істеричний сміх. — Дитятко біля материнської груді, ха-ха-ха… А цей Плат — битий жак, хитріший, ніж ми думали. Півгодини тому йому вдалося зламати замок. Хотів вислизнути від нас. Нерозумно з його боку, чи не так?
— Дуже нерозумно, — ошкірився здоровань.
— А тепер цей нікчема стоїть угорі біля сходів і не знає, що робити далі. Увімкни світло, Карамаллуме, і подивись на нього. Він тремтить, як осиковий лист.
Карамаллум потягся до стіни. Яскраве світло спалахнуло під стелею й засліпило Бруно. Санітар фальцетом наказав йому зійти вниз, а то він сам підніметься до нього.
Сходи попливли у Бруно перед очима. Відпустивши поруччя, він звалився вниз. Непритомність позбавила його відчуття болю. Карамаллум злякано відскочив убік. Падаючи, Бруно вдарився об відро, розливши кров на паркет.
3
Непритомність тривала недовго. Бруно вернувся до тями в шкіряному кріслі й побачив перед собою товсті скельця професорових окулярів.
— Нарешті, нарешті, мій друже, — почув він. — Гарні ви коники викидаєте, пане Плат. А ще солдат! Ні з того ні з сього непритомніє. Подивіться на це свинство. Ви розлили принаймні вісім літрів крові!
Фон Пулекс відступив назад, зіперся на письмовий стіл і втупився в Бруно. Той ще не зовсім отямився. Він помітив, що Карамаллум стоїть навколішках у напівтемному залі і витирає підлогу. “Чи не сниться це мені? — майнула у Бруно думка. — Може, я досі в Сталінграді?” Обернувшись до професора, він зробив відкриття, яке остаточно приголомшило його. Під халатом у фон Пулекса Бруно побачив чорний мундир. На комірі зблиснули два срібні черепи.
Бруно згадав про портрет. Тепер йому все ставало зрозуміле. У цьому будинку отаборилися фанатики, які продовжували війну на свій страх і риск. Схованка, певне, добре замаскована, інакше б її давно вже виявили. Ллє що роблять тут ці люди?
Карамаллум уже витер підлогу насухо.
— Готово! — доповів він. — Що робити далі, пане професоре? Я залюбки випустив би юшку з цього собаки.
Бруно знову відчув, що коліна перестали його слухатись і почали тремтіти. Згадав про передсмертні крики.
— Пане професоре, — сказав він, заїкаючись, — мене двічі поранено, я нагороджений залізним хрестом… Я завжди виконував свій обов’язок… Я був на всіх фронтах…
— Голосніше, — перебив його Пулекс, — я не розумію жодного слова з вашого белькотіння. Любий Плат, візьміть себе в руки. Німець, блакитні очі, блондин — і раптом такий жалюгідний вигляд! То що ви говорили про хрест?
Бруно повторив.
— Я зважу на це, — мовив професор. — А чому ви дослужилися тільки до єфрейтора?
Бруно винувато здвигнув плечима:
— Я тримався до останнього, слово честі. Коли ж прорвалися американці, а Іван захопив Берлін…
Він замовк. Карамаллум підійшов до нього і став, широко розставивши ноги.
— Хто захопив Берлін і що зробили американці? — запитав він погрозливо.
Бідний перукар зібрав усю свою мужність, згадавши про Гінтергайсберг і свої надії.
— Хіба ви не знаєте, що війна скінчилася три тижні тому? Ми програли, Гітлер, я хотів сказати фюрер, наклав на себе руки й звелів спалити себе в ковдрі чи килимі. Кульгавий, тобто Геббельс, випив отруту. Гіммлера теж немає, а Герінга вони посадили…
Він по доказав, хоча його розповідь була не позбавлена драматизму. Карамаллум зацідив йому в обличчя. Бруно скрикнув, з носа потекла кров.
— Щоб я цього більше не бачив. — дорікнув санітарові професор. — Я не зношу жорстокості. А тепер у нього тече кров — шкода кожної краплі.
Схрестивши руки, фон Пулекс стояв перед приголомшеним Бруно Платом. Для вкрай заляканого мрійника війна почалася знову. Йому здалося, що він потрапив у пекло. Професорів помічник вибачився за свій вчинок:
— Я не міг стриматись, коли ця погані, таке патякала про фюрера.
— Розумію, Карамаллуме, але крові треба уникати. Ощадливість — найвища заповідь. Отже, як ви сказали, Плат? Обраний провидінням фюрер помер? У ковдрі чи килимі?.. Так, так, так… Дивовижне твердження. Мені подобаються такі інтелектуальні жарти. Чи, може, я вас недооцінював? Часом відстань між недоумством та інтелігентністю дуже мізерна. Та й жартун ви! Можливо, і я не обергрупенфюрер, а єфрейтор, як і ви? Ха-ха-ха… Отже, по-вашому, американці прорвалися. Дивно лише, що ми досі не бачили цих жувальників гумки! А може, вони заховалися тут? Подивись-но під столом, Карамаллуме…
Той притьмом зазирнув під стіл і з ідіотською усмішкою відрапортував:
— Присутності ворога не виявлено!
Бруно витер кров на губах. З жахом він нарешті упевнився, що потрапив у лабети двох божевільних. “Не можна їх дратувати, — спробував він розважити тверезо, — треба з усім погоджуватись”. Помацав язиком зуба — хитається. В ударі Карамаллума була слоняча сила.
Коли в кінці залу грюкнули двері, допит обірвався.
Бруно був знайомий одноманітний тупіт кованих чобіт.
— Що нового, гауптшарфюрере? — запитав Пулекс. — Сподіваюсь, приємні новини?
Дивно вбраний чоловік, карбуючи крок, підійшов до професора. Як Бруно й гадав, на ньому були солдатські чоботи, але разом з тим — синя піжама, а поверх неї невизначеного кольору кітель. Обличчя Бруно не розгледів. Новоприбулий не звернув анінайменшої уваги на в’язня. Віддавши честь, він чітко, голосно доповів:
