Стріла Часу - Бердник Олесь Павлович (электронная книга txt) 📗
— Ми повернемось! — із сльозами хвилювання на очах відповіла Барбара. — Чуєш, Лаамоо?..
А Василь мовчав. Він, міцно обнявшись з новими своїми друзями, йшов униз, до корабля, і груди його сповнювалися передчуттям грядущих великих звершень.
Навколо співали діти, веселилися дорослі жителі Наа. Всі простягали у захваті руки до Сонця, милуючись небаченим видовищем, вітаючи життєдайне світило криками захоплення і щастя. Тепер люди Наа могли жити і працювати спокійно, не думаючи щоденно про трагічну долю грядущих поколінь.
Блукаючи в холоді космосу, люди Наа зустріли подібних до себе. Струмки Розуму зливалися в потужну ріку, яка, безперечно, вела в океан Безконечності…
«Сіріус», облетівши навколо Сонця, догнав Землю за двадцять годин. Горовий, взявши керування на себе, повів корабель на посадку. Хмари розступилися, внизу зеленіла, буяла життям і радістю, голубіла широкими водами Дніпра рідна земля. Блиснули золотими іскорками куполи Лаври і Софії, промайнули гігантські антени. Ось він — космодром! У динаміку схвильовано клекоче голос начальника. Він дає дозвіл на посадку, вітає Горового і Деніс з поверненням.
«Сіріус» приземляється в центрі космопорту, подалі від інших ракет. Його потужні вибухи небезпечні. Струмені шаленого вогню звихрюють повітря, пекельним жаром віє аж до Борисполя. Вже недалеко від Землі Горовий глянув у перископ і радісно вигукнув:
— Барбара! Поглянь! «Вітчизна»!
Дівчина метнулася до перископа. Справді, недалеко від центра космодрому гордо височів зорельот «Вітчизна»!
— Значить, вони повернулися з Марса? — радісно озвалася Барбара. — І ми побачимо їх!
Гігантський корабель м’яко доторкнувся до поля. Двигуни замовкли. Над землею покотився туман. «Сіріус» кілька разів похитнувся і завмер.
До місця приземлення вже наближалися службові машини. Вони поливали поле космодрому потужними струменями води, змішаної з речовиною, яка нейтралізувала радіацію…
Відкрита машина помчала космонавтів до будівель. Біля управління Василь і Барбара прожогом вискочили на землю і… опинилися в обіймах друзів.
Вигукам, радості, запитанням не було кінця. Начальник космодрому і службовці нічого не могли розібрати в хаосі хвилюючої зустрічі. Тільки чулося уривчасте:
— Живі! Друзі!
— Ну, герой! Спасибі! Справився сам!
— А Дніпр! Дніпр де?
— Ось він! На, цілуй!
Сміх, радісний гавкіт здоровенного пса, який задоволено облизував обличчя Горового. Нарешті, Василь, трохи заспокоївшись, взяв за руку Барбару і, сяючи сірими очима, сказав:
— А це… знаєте хто? Друзі мої!..
Три пари рук мовчки схопили з усіх боків руки Барбари, міцним потиском висловлюючи їй своє захоплення, подяку за друга, почуття любові. А Діжа, підморгнувши за звичкою, погрозив пальцем:
— Весілля буде?
— Обов’язково!
— А де?
— Ну, звичайно, у діда! — вихопилося у Леоніда.
— Живий?
— Живий! Каже, приліт нової планети вилікував його! Жде не діждеться!
Василь підскочив до начальника космодрому, гаряче потиснув йому руку.
— Ви сповістили в Москву і Конгресові про мій приліт?
— Так. Скоро вам доведеться їхати на засідання Конгресу. Напевно, сьогодні ввечері…
— Ну, а день — наш! — жартівливо вигукнув Василь. — Барбара, друзі! Діставайте вина, закусок! Гайда до діда!..
— Зареєструємо вас під столітньою вербою! — урочисто вигукнув Діжа. — А повінчаємо навколо казана з юхою!..
Зі сміхом і гармидером побігли до машини. Вітер сипонув у обличчя жаром літнього степового повітря, пахощами наддніпрянських лугів. Василь, обнімаючи друзів за плечі, говорив назустріч синіючій далині, назустріч рідним дніпровським кручам пристрасні слова:
— Знову разом, хороші ви мої! Знову радість боротьби, перемоги, шукання! Які дороги попереду! Які неймовірно прекрасні шляхи!
Частина друга. Стріла Часу
КУДИ ПЛИНЕ ЧАС?
Минуло двадцять років.
«Вітчизна» поверталася з далекого польоту. Вона побувала на другій планеті зірки Бернарда, де знайшла розумне життя. Люди тієї планети — маленькі, слабкі істоти — вже перелітали з планети на планету. Зоряних кораблів, правда, у них ще не було, та й поспішати з міжзоряними перельотами їм не хотілося — досвід показував, що їх слабкі організми погано пристосовані до тяжіння важких планет.
Експедицію Землі і Наа гаряче вітало все населення Туйри (так звалася планета). Космонавтів запросили на зібрання вчених, скликане в зв’язку з прильотом гостей. Найстаріший з учених Туйри розповів космонавтам про багаторічні роботи в області біохімії, про намагання їх науки пристосувати організм жителів планети для життя на важких планетах. Вирішення такого завдання дало б можливість туйрянам єднатися з іншими світами. Вчений передав прохання жителів Туйри до людей системи Сонця — допомогти їм здійснити цю заповітну мрію.
Два місяці, за часом Землі, екіпаж «Вітчизни» перебував на Туйрі, вивчаючи новий світ, збираючи скарби культури туйрян, їх науку, зразки виробів, а також флори і фауни. Після дружнього і хвилюючого прощання могутній гравітаційний корабель вилетів назад, до рідного Сонця.
За ілюмінатором мільярдами колючих вогнів палахкотіла безодня. Слабке сяйво далеких світів лягало на обличчя космонавтів, які сиділи за круглим столом в кімнаті відпочинку. В’юнкі віти рії — рослини з Наа і широкі листки земних пальм схилялися над головами космонавтів, створюючи для них куточок звичного, рідного світу серед безконечного космосу.
Василь з дивним сумом оглянув товаришів. Як вони постаріли, любі друзі! Важкі польоти, напружена робота мозку, вічне горіння! Організм горить, підтримуючи невпинний політ духу вперед і вперед… Наука Землі і Наа невпинно змагається зі смертю, шукає в лабіринтах живої клітини причину старіння, вже здобуто перші успіхи на цьому важкому шляху, — але як далеко ще до вершини… до вершини, з якої видно буде безсмертя.
Ось Діжа. Він вже схожий на того смішного, далекого професора, який колись вудив рибу на березі старого річища Дніпра. Невловимий час знову потягнув його за своєю течією…
Василь Гнатенко, його побратим! Це вже не чорноокий, хвацький юнак — експансивний, нестримний, гарячий! Це — літній сивий чоловік, мудрий вчений, видатний космонавт. Рухи в нього спокійні, врівноважені… тільки в погляді, в думках зберігається і часто проривається назовні та ж сама юнацька нестримність…
Леонід! Розсудливий, вірний, з несхитною логікою і глибокою думкою… Він тримається краще від усіх. Але все-таки вже зігнулася спина, випадає волосся, зморшки крають обличчя. Ой, нелегко космос випускає з рук свої таємниці!..
Барбара — вірна дружина і соратниця. Личко її осунулося, та очі, як і раніше, горять любов’ю і пристрастю шукання.
А навпроти сидять Орраа і Лаамоо — вірні друзі з Наа. Вони зв’язали свою долю з долею земних космонавтів.
Василь знову заговорив. Він розповідав про далеке минуле, про юнацькі мрії, про дивну, фантастичну подорож в планетну систему на краю Метагалактики. Космонавти зачаровано слухали його, переживаючи дивовижні пригоди, уявляючи чудесний світ звільненого торжествуючого Розуму.
— Ти мені раніше не розповідав про це, — тихо, ніби луна, озвався Орраа. — Чому? Адже — я не знаю, як сказати — це мусить стати нашою мрією, метою, нашими ділами…
Василь сумно похитав головою.
— Я саме тому й не розповідав тобі, Орраа, що це — химера для нашого рівня науки. Ви тільки збагніть — ми десятки років витратили для польоту до зірки Бернарда… А тут — край Метагалактики! Ме-та-га-лак-ти-ки! — протягнув він, ніби летячи думкою в ту запаморочливу глибінь.
— Мільярди світлових років, — зітхнув Діжа, хитаючи задумливо головою.
— Енергії нашої системи досить для будь-яких, найдальших польотів, — обізвався Гнатенко. — Але інше заважає нам… Час! Що ми знаємо про нього? Долетіти можна навіть на більйони світлових років і повернутися назад, відносність часу збереже нас… але ми не застанемо на наших планетах нікого… а якщо й застанемо, то наші відкриття не будуть потрібні…
