Стрибок у ніщо - Беляев Александр Романович (электронные книги без регистрации TXT) 📗
— Сьогодні на обід буде осетрина і устриці, — сказав Ганс, підходячи до печери. — Грійте швидше в казані воду.
Казан було поставлено на “гасницю” — яму з запаленою нафтою. Вода вже кипіла, а “кухарі” все ще морочилися з провізією; “устриця” не хотіла розкриватися. Стулки її були так щільно з’єднані, що Ганс не зміг відкрити їх навіть сокирою. Панцирна риба теж була міцно заброньована — її ніхто не міг розрубати. Надумали “устрицю” облити окропом. Це допомогло — стулки, нарешті, розкрилися, показалося дуже ніжне блідо-рожеве м’ясо.
Стормер поклав “осетра” на землю догори черевом і рубав з люттю голодної людини. Черево панцерної риби було вкрите значно меншою лускою, яка, на думку Стормера, мала швидше піддатися ударам сокири. І йому, нарешті, вдалося розрубати рибу. Він обережно понюхав. Нічого. Пахне рибою, як звичайно.
— Доведеться м’ясо частинами вирубувати,
— Аз устрицею як? — спитав барон.
— Вариться. Варених устриць ще не їли, бароне?
— Оц… оцту б!..
— Перцю, лаврового листу та пляшку вина. Оце був би обід! З вином і устрицями. Але чого нема, того нема, бароне.
Від казана пахло дуже смачно. Але коли м’ясо було розкладено по блискучих стулках плескатих скойок, які приніс Ганс, усі озирнулися.
— Їжте, будь ласка, сер! — люб’язно запропонував Маршаль.
— Ви, бароне, старші, надаю вам честь покуштувати першому страву, — відповів Стормер.
— В-виходить, що найстарший повинен ум… умерти раніше за інших?
Почалася суперечка.
— Зрештою, це ж не гриб, а свіжа риба, — підбадьорив сам себе Ганс і першим узяв кусень у рот.
Усі дивилися на нього, як на людину, що спожила отруту. Ганс спокійно жував.
— Смачно?
— Напрочуд! — відповів Ганс, в якого був повен рот.
Барон дуже зголоднів. Але він терпів: адже отрута могла діяти не одразу. Та коли Ганс поклав у рот другий апетитний шматок, барон не витримав і взяв маленький шматочок, за ним — єпископ, Стормер та інші. Незабаром усі їли з апетитом печерних людей. М’ясо “устриці” було ще ніжніше і смачніше.
Приємне почуття ситості піднесло настрій. Постачання, принаймні на весь літній період, було забезпечено.
— Треба навчитися сушити і в’ялити рибу, щоб зробити запаси на зиму, — сказав Ганс. — Для Цандера теж і треба заготовляти сушену рибу. Сьогодні я віднесу йому свіженької.
І Ганс, відрізавши великий шматок, пішов назад у гори, до ракети.
Повернувся він другого дня надвечір. У печері всі спали. -
VI. ЄПИСКОП МІНЯЄ БОГІВ
Уранці прокинулися в опаловому тумані. і
— Пахне духами! — вигукнула Делькро, вдихаючи повітря. — Чи не розлили ви духи, Еллен?..
— У мене нема духів…
— Може, ви, Амелі?.. Звідки ж такий сильний запах?
Вітер розірвав завісу туману. Півострів, який вчора був сіро-жовтий, сьогодні набрав яскравого забарвлення.
— Це квіти! Звичайно, квіти так пахнуть. Квіти виросли і розквітли за одну ніч. Хіба це не дивовижно?
— В такій теплиці — нема нічого дивного.
— Дивує інше, — замислено промовив Ганс. — Наші земні вчені припускали, що на Венері — приблизно кам’яновугільний період. А проте тут стільки квітів.
— Учені могли помилитися, — зауважив Текер. — Якщо Венера навіть молодша за Землю, процеси розвитку тут можуть відбуватися швидше, ніж це було на нашій планеті. Ми вже бачили чимало рослин і тварин, яких можна віднести до кам’яновугільного періоду. Цей період на Венері ще не минув. Але еволюція пішла далі. Адже один період не змінюється іншим раптово. Ці хвощі, “птеродактилі”, панцирні риби та інші представники карбону існуватимуть ще багато тисячоліть поряд з пізнішими, досконалішими представниками рослинного і тваринного світу.
— Так, весна в повному розпалі, і нам не слід втрачати жодного дня. Від печер до наших майбутніх плантацій далеко. Доведеться на час польових робіт переселитися на півострів. Збудуємо там курені. Після обіду вирушимо в дорогу.
“Пасажири” — леді Хінтон та її товариство — цього разу не заперечували: вони раді були піти від печер з їх страшними мешканцями.
Ганс прямував до Тихої гавані — далі від громового прибою і важкого запаху морських тварин, що швидко розкладалися.
Як тільки прийшли на місце, між “пасажирами” почалися суперечки за найкращі ділянки. Кожен хотів захопити прибережну смугу родючого мулу. До того ж тут, біля виходу граніту, була велика природна водойма, що поступово наповнювалася дощами. Прісної води було вдосталь.
Між бароном і Стормером зчинилася сварка. На Венері могла спалахнути перша війна. Гансові і Вінклеру довелося втрутитися, щоб ліквідувати цей конфлікт. Але вслід за ним виникли нові конфлікти. Стормер посварився з Уеллером, Пінч з бароном… Кожен хотів менше працювати, а більше збирати плодів.
— Мені набридли ці безглузді чвари, — сказав Ганс Вінклеру. — З цим треба покінчити раз назавжди.
— Ви скаржитесь на мій деспотизм? — звернувся він до “пасажирів”. — Гаразд. Живіть як хочете, але не розраховуйте на нашу допомогу, на наші запаси і врожай. Вінклер, Мері, Жак! Ми працюватимемо окремо. Ходімо!
Барон і леді Хінтон протестували проти того, що забрали їхніх слуг. Але на ВенерІ вже не було більше слуг, так само як і не було панів.
“Пасажири” зажурилися, але незабаром заспокоїлися: їжі, води вдосталь. Тепло. Чого ж ще треба? Ось тільки курені збудувати б, щоб хоч на ночівлю ховатися від дощів.
Стормер зневажливо називав групу товаришів Ґанса “плебсом”.
“Пасажири” оддалік спостерігали, як “плебси” будують курені, намагалися наслідувати їх і так-сяк побудували й собі. Потім почали вимагати у “плебсів” насіння, бо своє вони швидко з’їли.
Тільки Шнірер зберіг насіння. Збувалася його мрія про нове життя на “новій землі”. І він серйозно взявся господарювати. Але першого ж дня Шнірер пересвідчився, що створювати філософські системи йому набагато легше, ніж копати грядки. Після першої ж години фізичної праці він відчув у всьому тілі страшенну ломоту. Філософ стогнав, охав, не міг заснути і думав. В його філософській системі була якась помилка, якої він не міг знайти. Шнірер знайшов її тільки на світанку: для щасливого життя на “новій землі” йому бракувало… рабів, що все робили б за нього, а він поринав би у високі філософські роздуми. На жаль, Ганс безнадійно зіпсував філософську систему. І ранком Шнірер похмуро сказав своїй дочці:
— Висуши посівне зерно на сонці, стовчи на камінні і спечи коржі.
— А восени що їстимемо, тату? — спитала вона.
— “Погляньте на птахів небесних — вони не сіють, не жнуть, не збирають в житниці. Не думайте про завтрашній день”, — сказав він у відповідь.
Сам єпископ Уеллер не міг би відповісти краще.
Не вдалися і шнірерські “хутори”, де “фермери”, мов кроти, сиділи б у своїх норах. Саме життя примусило піти соціально небезпечним шляхом концентрації населення: навіть одвічні вороги — Англія і Франція в особі Маршаля і Стормера — поселилися в одному курені. Леді Хінтон поселилася з Еллен, Шнірер — з дочкою. Ганс і Вінклер — з Жаком. Мері — в курені посередині. У “пасажирів” було своє селище, у “плебсів” — своє. Але в кожному селищі курені стояли впритул один біля одного.
Ганс, Вінклер, Мері і Жак працювали і в дощ, і в спеку: обробляли жирний ґрунт, обгородили тином свої курені від непроханих гостей — звірів, гадів, комах.
У Ганса виникла дотепна думка: зробити “пінгвінів” домашніми тваринами. Він прив’язав до саморобної сохи — химерної форми кореня — двох “пінгвінів”. Вони, як виявилося, були сильні, слухняні і дуже допомагали.
Жіноча половина “пасажирів” була працездатніша, ніж чоловіча. Найважче доводилося леді Хінтон і Еллен, що ніколи не працювали фізично. Але Еллен потроху втяглася. Жінки приносили рибу, “устриці”, готували їжу, прали білизну і одяг, які все більше перетворювалися в жалюгідне лахміття.
Ганс реквізував в Уеллера його рясу для дитини Текера, і єпископ став схожий на мирянина. З довгим одягом у нього немов зникли і останні ознаки духовного сану. Він уже більше не вів душеспасенних бесід з леді Хінтон, уникаючи докірливих поглядів старої леді. Якось вона не витримала:
