В небі — Земля! - Бережной Василий Павлович (читать книги .TXT) 📗
— Цікаво, цікаво… А що нового у вас під водою?
— Ох, коли б, ти знав! Нам із Марістою пощастило… — вона обернулася до юнака: — Піднеси цю плиту. — І коли той підняв сірий камінь, продовжувала: — Придивися, Ігоре, на цьому камені є цікаве зображення — полювання людини на якогось дивовижного звіра…
Тепер Ігор побачив ледь помітні контури примітивної картинки: людина замірилася списом на якесь страховисько.
— Правда, цікаво? — захоплено питала Надя.
— Цікаво, — без ентузіазму згодився Ігор, — але ж таких зображень на каменях у наших музеях було…
— Е, ти ж не знаєш, де ми знайшли цей унікальний малюнок! — перебила Надя.
— А де? — зацікавився Ігор.
— Уяви собі — в одній з печер гірського пасма Ломоносова.
— Під водою?
Тепер Ігор з неприхованою цікавістю розглядав зображення на камені. Така знахідка!
— Зверніть увагу на тварину, — сказав Маріста, обводячи пальцем контури звіра, — такого зображення наука ще не знала. І потім, ця знахідка проливає світло на геологічну історію гір Ломоносова.
— Уявляєш, Ігоре, — вигукнула Надія, — виходить, що гори Ломоносова опустилися під воду менше як двісті тисяч років тому!
— Я дуже радий з цього, — засміявся Ігор, — все-таки менше двохсот тисяч.
— Ні, ти уявляєш?
— Уявляю!
Всі троє весело розсміялися. Надійка почала розказувати, як вони потрапили до тієї печери, Ігор перебив жартома:
— Чи не на хвості акули?
І весь час пересипав розмову веселими іронічними зауваженнями — і тоді, коли друзі розповідали про досягнення атомної генетики, і тоді, коли вони змальовували красу підводних мандрівок.
— Бачу, бачу, що… почуття не може охолодити навіть океан, — говорив Ігор, поглядаючи на Марісту.
— Слухай, Ігоре, я ж тобі не сказала про найцікавіше! — випалила Надія. — Про моїх чотириногих!
— Що-що?
— Пам’ятаєш, як ти мене з підземелля вирятував?
— А-а… Це було. Що ж до істот, про які ти розповідала, то, правду кажучи, я подумав…
— Не повірив? — усміхнулася Надія.
— Так, не вірилось. Думав — галюцинації. Ти була така ослаблена…
— Я організувала туди цілу експедицію. І Маріста їздив.
— О, я в цьому не маю сумніву, — по-хлоп’ячому підморгнув Ігор. — Сподобався вам підземний сад?
— Не поспішай іронізувати, Ігоре. Там не тільки сад, є чимало й іншого, не менш цікавого…
— А як поживають чотириногі?
— Та ти не смійся: чотириногі справді є!
— Жартуєш, Надю?
— Скажи йому ти, Марісто, — дівчина повернула голову до свого коханого. — Може, він тобі повірить.
— Так-так, Ігоре, — заговорив Маріста. — Зараз ми готуємо до публікації докладну розповідь про цю експедицію, про підземне місто так званої еліти.
— Цікаво…
— Знахідка, можна сказати, унікальна.
— Що ж воно за місто?
— його збудували ваші сучасники.
— Не дивуйся, Ігоре, — вставила Надія, — місто під землею було збудоване для багатих. Вони ж себе вважали елітою — людьми вищого ґатунку.
Доповнюючи одне одного, Надія й Маріста розповіли про подорож до чудернацького міста, про його історію..
Справді, воно було збудовано в Північній Америці десь у шістдесятих роках XX століття, коли над людством нависла загроза атомної війни. Підземні анфілади розташувалися в сім ярусів, один під одним. Було передбачено все необхідне для життя і смерті десяти тисяч чоловік. Найрізноманітніші приміщення: з комфортом обладнані квартири, добре устатковані лабораторії, фабрики і заводи, церкви, крематорій, школи, лікарні, друкарня. Для розваг — кабаре, плавальні басейни, тенісні корти… Навіть зоопарк! Про устаткування для регенерації атмосфери, для виготовлення синтетичних поживних речовин нічого й казати. Це було зроблено за найновітнішими досягненнями науки і техніки. Мозком усього складного господарства міста був кібернетичний центр. Ось у такому поїзді «еліта» хотіла проскочити бурю спустошливої атомної війни. Тут вони могли жити роками й десятиліттями, ізольовані від усього світу, зараженого атомною радіацією. Хтось був дотепно сказав, що підземне місто — це банка, в якій законсервовано цивілізацію.
Мешканців для цього міста добирали у великій таємниці, довго і дуже пильно. З одного боку, вони мусили бути з верхівки суспільства, а з другого — мати найрізноманітніші професії. Зрозуміло, що до штату міста потрапило чимало представників технічної інтелігенції, науковців і т. д. Не обійшлося, звичайно, без підкупів, шантажу, погроз. Сталося навіть кілька вбивств. Але зрештою населення було укомплектовано, і, як здавалося ініціаторам, укомплектовано добре. Аякже, вони подумали і про фах, і про стать, і про освіту, і про стан здоров’я. Але фатальною помилкою було те, що вони не запросили жодного сатирика чи просто гумориста. Може, саме ця обставина і сприяла деградації їхнього підземного «суспільства».
Це підтверджує історія підземелля з того самого дня, коли, внаслідок аварії літака з атомною бомбою на борту, їх відрізало від поверхні. Гадаючи, що то впала радянська бомба і, отже, почалася атомна війна (бажане сприйняли як дійсне!), вони розпочали «власний історичний цикл». Апарат управління, координації зусиль зосередили в кібернетичному центрі. З автоматичною точністю діяла система постачання. Страх за життя поволі, непомітно перетворив їх у живі додатки металевого устаткування. Вони стали фактично рабами своїх витворів. А коли б серед них був хоч один гуморист, цього не сталося б. Він змусив би їх побачити себе в смішному дзеркалі, збудив би здоровий глузд.
Та гумориста вони не взяли, це встановлено точно. А нові покоління, що там з’являлися, згідно з математичними розрахунками, навіть не знали, що таке сміх.
Минали довгі десятиліття. На поверхні Землі відбувалися великі зміни — людство щасливо уникнуло атомної війни, перебудувало свою соціальну структуру, зажило радісним, повнокровним життям. А нащадки еліти внутрішньо убожіли, духовно занепадали, поки не стали бездушними манекенами. Були, звичайно, окремі випадки (можна згадати хоча б одну молоду пару — вони здійняли бунт, коли їм не дозволили мати дитину), але це лише поодинокі спалахи. Виникло багато всяких сект, нових релігій. Містика, як синій чад, наповнила горизонтальні і вертикальні тунелі, житла і лабораторії… З’явився фанатик, який почав ходити на чотирьох, його філософія була гранично примітивною: щоб врятуватися, треба наближатися до природи. Бог покарав людство за те, що воно виділилось із тваринного світу і не хоче підкорятися законам природи. Або здійсниться історичний цикл і людина повернеться на висхідні рубежі, або загине. Важко повірити, але «філософія» дикунства опанувала «елітою». Вже й фанатик той давним-давно завершив свій цикл у крематорії, та голос його звучав з магнітних плівок, екранів:
— Назад, у лоно природи! Ходіть на чотирьох!
І що ж ви гадаєте? Ходять, та ще й як спритно!
Ігор слухав-слухав, а тоді гірко усміхнувся:
— Значить, консерви зіпсувалися?
— Еге ж, не витримали випробування часом, — розвела руками Надія.
При цьому скорчила таку гримасу, що Ігор усміхнувся.
— А про гумориста… Ну ви й історики!
Ігор подивився в Надійчині очі — там так і грали веселі бісики. Спитав серйозно:
— Що ж буде тепер… з чотириногими?
— Це складна проблема, дуже складна, — заговорив Маріста. — Медики, біологи, психологи, фізики обмірковують її всебічно. Бо вивести людей із підземелля на сонячний світ — не так-то просто. Я особисто хочу внести до Великої Ради Комун таку пропозицію. Раз уже це підземне місто розташоване в Заповіднику Природи, то нехай воно лишиться заповідником соціальним, чи що. Звичайно, хто з них захоче вийти на поверхню і дихати атмосферою повного комунізму, — будь ласка, а хто хоче жити так, як жили їхні предки, — нехай собі.
— Заповідник капіталізму — оригінально! — заплескала в долоні Надія.
У цей час до палати зайшла Аміно, вони і їй розповіли. Розмова ще пожвавішала. З далекого океану до цієї сонячної лікарні і звідси туди летіла дружня доброзичлива іронія, сміх, жарти.
