В небі — Земля! - Бережной Василий Павлович (читать книги .TXT) 📗
— Припустімо, що це так, — усміхнувся Ігор, — але це «по-перше»?
— Ну, а по-друге, в мене є секрет…
— Який? Розкажи!
— Дідусь гніватиметься.
— Розкажи, — лагідно промовив Саджера, — я наперед пробачаю тобі.
— Ну то слухайте… Хоч дідусь і заборонив, а я таки прочитала багато книжок про колишні війни… — і вже до Ігоря: — Про те, як ви колись билися з ворогами…
НА ПОРОЗІ ЩАСТЯ
Наступного дня всю землю облетіла звістка: в зв’язку з тим що імперіалістичні агресори не виконали ультиматуму Великої Ради Комун, знехтували місією доброї волі старого вченого і продовжували свою загарбницьку авантюрну політику, район їхньої висадки в горах «продезинфіковано» ультразвуковими установками. Базу нападників знищено. Деякій частині марсіан, переважно інтелігенції, перед цим вдалося відправитись на свою планету.
Ігор в останні дні був то кволим, то надто збудженим. Аміно після повернення додому два дні лежала в ліжку, а потім уже стала до роботи. Свого чергування на фабриці одягу вона дожидалася, наче свята. Ідучи на роботу, була в особливо піднесеному настрої.
— Коли працюєш, то якось наче дужче відчуваєш себе людиною! — усміхалася до Ігоря.
— Я ж тобі казав, що ми ще тоді ненавиділи паразитизм! — милувався нею Ігор. — Недаремно я летів на «Мрії» — хотів побачити, як ви живете, люди комуністичної ери.
Після обіду Ігор і Аміно пішли на прогулянку в ліс. Аміно — в білому костюмі — пробиралася вперед.
— Поглянь, який веселий струмок!
У траві дзвеніла чиста, як сльоза, джерельна вода. На листі кущів грали, тремтіли сонячні зайчики.
— Правда ж він щасливий, оцей струмок? Ну чого ти мовчиш, Ігоре?
— Я щасливіший за нього! Давай я тебе перенесу на той бік!
Дівчина засміялася — струмок легко можна переступити, — але не втекла, коли Ігор брав її на руки. І він поніс її, промовляючи:
— Ти знаєш, я такий щасливий, такий щасливий, що іноді аж лячно стає…
Болісна гримаса перекосила йому обличчя.
— Що з тобою? Що це в тебе? — Аміно намацала на шиї Ігоря невеличкий бугорок.
— Пусте. То марсіанин мене дряпнув…
Облюбувавши поляну, посідали під берізкою. Веселі, безхмарні, вони розмовляли про щастя, про мету в житті і про багато інших високих матерій.
— А коли ми підемо до загсу? — жартома спитав Ігор.
— До якого загсу? — здивувалася дівчина. — Я з ним не знайома.
Ігор розповів, що таке загс.
— Виходить, що любов двох людей гарантувала держава?
— Виходить так. Без товариша Загса сім’я — не сім’я.
— Тепер, за давніми звичаями, вся Комуна святкує день створення нової сім’ї. Діти підносять букети польових квітів… Співи, музика, фестиваль… Так гарно, красиво!
— А коли ж… нам піднесуть квіти?
Аміно зашарілася:
— Чого ти так поспішаєш?
— Я тебе ждав довгі століття…
— І я ждала. Ну гаразд, сьогодні скажемо татові й мамі…
Заходило сонце. Сипнуло на берізку вогнем, і вона спалахнула аж до вершини.
Додому наче на крилах летіли. Не терпілося поговорити з батьками. Ігор так задихався, що зайшов до своєї кімнати перепочити. Канапа приємно холодила щоку, але він відчував себе все гірше й гірше. Паморочилась голова, було важко дихати, наче хтось давив за шию.
Легкою ходою зайшла Аміно. Обличчя її сяяло.
— Я вже поговорила з батьками! — гукнула вона ще з порога. — Чуєш, Ігоре, скоро й нам піднесуть квіти!
Ігор мовчав. Лежав, заплющивши очі, бо коли розплющував, то кімната починала перевертатися.
— Що з тобою?! — скрикнула Аміно. — Ти аж пополотнів!
— Погано мені, люба…
Вона кинулась до екрана, викликала лікаря. Стривожені батьки підійшли до хворого. Ігор стогнав, зціпивши зуби. Дівчина ходила по кімнаті. Страшне передчуття розширювало їй зіниці. Коли б скоріше прибув лікар! Невже…
Почулися кроки, Аміно побігла назустріч і ввела лікаря. Це був високий, уже немолодий чоловік. Швидкими, точними рухами надівши халат, він почав оглядати хворого. Обличчя його нахмурилося, коли він побачив пухлину на шиї.
— То його марсіанин вдряпнув… — пояснила Аміно.
Закінчивши огляд, лікар попросив негайно доставити хворого в клініку. Гуртом винесли Ігоря в машину. Аміно сіла біля нього, Саджера відкликав лікаря убік:
— Що з ним?
— Отруєння. Марсіанська отрута руйнує центральну нервову систему… Треба поспішати!
В СОНЯЧНІЙ ПАЛАТІ
Ігор розплющив очі і побачив білу високу стелю, верхні частини вікон з світло-жовтими шовковими шторами. Вікна були відчинені, і штори злегка коливалися.
Пригадав, що він у лікарні, але не знав, скільки часу тут лежить.
Відчуває — здоров’я повертається до нього. Голова, правда, ще важка, але не болить. Спробував підвестися — нічого, підвівся. Обіперся спиною об подушку і задивився у вікно. Видно було сад, якісь великі синюваті плоди густо вкривали гілля; ближче до вікна росла берізка, тонкі її віти, спущені вниз, легко погойдувалися.
І таке літепло наповнювало палату, що Ігор відчув радість від того, що він дихає цим повітрям, що бачить цей сад, пронизаний сонячним промінням.
Довго він так сидів, милуючись тонкими вітами берези, грою світла на листі, на тугих плодах. Він не почув навіть, як зайшов лікар, і лише тоді звернув на нього увагу, коли той заговорив:
— О, значить, все йде добре, у вас уже з’явилися відчуття і ви встановлюєте зв’язки із зовнішнім світом!
— З філософського погляду, так, — усміхнувся Ігор.
— Не тільки з філософського, — сказав лікар, сідаючи на стілець біля ліжка, — а й з погляду фізичного. Як ви себе почуваєте?
— Добре.
— Зараз ми пересвідчимось.
Він досліджував організм Ігоря, по черзі приєднуючи то до рук, то до грудей, то до голови різноманітні апарати, стрілки яких викреслювали на маленьких картках заплутані лінії.
— Бачите, — говорив тим часом лікар, — трудність була в тому, що отрута глибоко проникла у нейрони, вразила життєві центри нервової системи. Повільність дії дала їй можливість непомітно захопити вирішальні позиції, — теоретизував лікар, — і тоді вже розгорнути наступ.
— Що ж показують оці візерунки, — кивнув Ігор на картки, на яких прилади вивели ламані лінії, — наступ відбито? Ворога розгромлено?
— Так! — підвів голову лікар. — Бій ми виграли. Тепер вам треба тільки зміцніти. Чутливість нервової системи певний час буде ще підвищена, але поступово дійде до норми.
— А коли ж… додому?
— Скоро вже. — Лікар поставив прилади на столик, зібрався йти. — Вам тут не буде самотньо. Вас будуть провідувати, а крім того, користуйтеся екраном. — Він показав на стіну, і лише тепер Ігор помітив великий матовий чотирикутник. — Гуляйте в саду.
Після відвідин лікаря Ігор відчув себе ще краще.
Трохи походив по палаті. Потім сів у зручне плетене крісло і взяв голубу грушу дистанційного настроювача: йому хотілося викликати Аміно. Та не встиг він увімкнути потрібну хвилю, як спалахнуло червоне вічко з якоюсь цифрою: хтось викликав його. Ігор, не заглядаючи в каталог хвиль, натиснув вмикача. Світло затремтіло на екрані, і ось він побачив Надію і Марісту, що дивилися на нього веселими очима.
— Здрастуй, Ігоре! — гукнула Надія.
— Добрий день!
Здавалося, вони сидять тут, у кімнаті, — таке об’ємне зображення давав екран.
— Як ти себе почуваєш, Ігоре?
— Добре, Польова квітко!
— Тепер вона стала водяною квіткою! — засміявся Маріста.
Надія усміхнулася і защебетала до Ігоря:
— Я рада, що ти вже підвівся. Хоч мені тут багато розповідали про чудеса, які робить сучасна медицина, все ж таки брав острах… Тепер бачу, що все гаразд. Видужуй скоріше, та поїдемо в Середню Азію! Я написала листа в Алма-Ата, і мені прислали звідти надзвичайно дорогий для мене подарунок.
— Який?
— Останню книжку мого дідуся.
— Та ну?
— Ось зустрінемось — дам почитати… Як справдилися його передбачення!
