Жадані пороги землі - Дуреев Александр Михайлович (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗
Я посміхнувся. Хто б мене самого забрав з “Аяксу”! А брати з собою малого — ризиковано, раптом щось трапиться.
— Я дам вільний виклик. Віддаси вчителю, а він нехай вирішує, чи доцільно тобі йти відразу на космостанцію. Є хороші пости спостерігачів на планетах розселення.
— Я не хочу на планети, — нахмурився соль Гріссом. — Хто туди потрапляє, там і залишається, і далі нікуди вже не хоче рушати.
— А чому ти хочеш далі?
Соль Гріссом знизав плечима.
— Люди здавна прагнули зрозуміти закони природи, прагнули до матеріального благополуччя, свободи особистості. Здавалося, що можна використати довколишність, як глину, щоб виліпити інший, омріяний світ. Виліпили. В нього треба було вдихнути новий дух. А він, дух, увесь витратився на процес творення. Розумієте, у мене враження, що нас у чомусь одурили…
Я примружився на пломеніючий диск сонця і відхилився назад, спершись руками на тепле каміння сходів. Океан стиха зітхав, і мільярди літ його ніхто не міг втішити.
— Помиляєшся, соль Гріссом. Цей дух є. Енергія сподівання.
— Але вона пасивна, споглядальна, — заперечив хлопець.
— Я ж казав — ми на порозі нової якості суспільного руху. Тому зовні процесу не видно. Та й куди квапитись? Особистість вільна, прогрес дає щастя кожному, хто за ним потягнеться.
— Щастя приємніше здобувати. Як Геракл — яблука Гесперид, — луною відгукнувся соль Гріссом. — Тому й хочу на космічну станцію. А можливість без натуги задовольнити будь-яке бажання радості мені не приносить.
— Хто твій вчитель?
— Його тут зараз нема, викликали в ООН. Але я сподіваюся, що він затвердить стажування.
— Ну-ну, — сказав я. — Доживемо — побачимо. Он транспорт мій приїхав. Щасти тобі, Арсене!
— Спасибі, старший, — подав руку соль Гріссом. — До зустрічі!
Я швидко збіг сходами, відчуваючи захоплений і несподівано докірливий погляд курсанта, і стало шкода себе, що я — дорослий, назавжди зв’язаний віком і становищем, що ніколи вже не зможу стати поруч з Арсеном соль Гріссомом, страхуючи його у першій небезпечній “експедиції” за яблуками Гесперид. Що ми ніколи не побачимось, бо жоден вчитель не пустить курсанта-пілота на стажування до спостерігача, перш ніж той навчиться основного фаху. Прощавай, соль Гріссоме, тобі ще рано розчаровуватись!
Але щось мене збентежило у цьому хлопцеві, крім щемливої романтичної туги, сентиментального резонансу дитинства, напевно, виразна схожість його міркувань із власними мріями. Нас об’єднувало напрочуд відповідальне розуміння нашого часу. А можливо, й не лише нашого. Коли років через п’ять ще випаде нагода порозмовляти з Арсеном соль Гріссомом, він уже, напевно, буде пісномудрий формальною кількістю знань, як переважна більшість дорослих. Шкода.
Двері електробуса м’яко впали назовні, як трап. Я зайшов до салону, важко сів у перше крісло. Електробус здригнувся, піднявся і плавно рушив по незримій силовій лінії, набираючи швидкість.
— Клята автоматика, — сказав я сам до себе. — Все зважить, розрахує, а швидкість — як у черепахи…
Раптом електробус рвонуло так, що з несподіванки я оторопів. Десь на три “же”, прикинув мимоволі.
— Можна й швидше, — почувся якийсь голос. Не синтезатора, а нормальний, людський. Таким тоном говорять дорослі люди, які не мають проблем в особистому житті.
Я підвівся і пройшов уперед по салону, до блоку управління. Телеавтоматика, термінал, відеокамера… Я шукав і не знаходив перетворювача диспетчерських сигналів.
— Тут ніколи не було перетворювача, — сказав голос. — Тільки не спробуй відмикати керування, бо спрацює автострум на всі панелі, заробиш тоді по пальцях.
Я відсмикнув руки, наче вже вражений струмом. Десь я уже чув подібний грубуватий гумор. Де?
— Так буде краще, Арте, — задоволено мовив голос. — Ти сідай, поговоримо. Ще є час. Чорний Сарторіс наказував тебе привезти до інформаційного центру.
— Хто ти? — здивовано спитав я. — І… де ти?
Електробус злегка сповільнив хід.
— Улаф. Улаф дель Корн.
Волосся мені стало дибки. Я впізнав голос. Але ж…
— Ну, бовдуре, — сказав я, розпалюючись. — Стривай-но, дістанусь до тебе. Поплатишся за такі жарти. Улаф загинув два роки тому. Катапультував на п’ять градусів південніше Дакару, між островами Біжагош і Космопортом Конакрі. Згорів живцем. Я тоді ще закінчував школу Спостерігачів, був у рятувальній команді.
— Пам’ятаю, — втомлено сказав голос. — Ти працював на “Коншельфі”, добре знав море. Та й нагорода ООН своє зробила, тому взяли в команду. Знаю, що ти справді виймав із капсули те, що від мене залишилось. Напевне, бачив, як рештки відправляли гелікоптером на континент.
— Бачив, — сказав я тихо, — як його заливали біорозчином. А з Улафом дель Корном ми вчились у школі пілотів. Я починав, а він закінчував. Улаф страхував мене, коли я вилазив на колону… Але хто ти?
— За яблуками Гесперид… — задумливо мовив голос. — Ти тоді добре тримався. Терплячий. Я завжди тебе згадував з заздрістю. — Голос зробив паузу. — А я — Улаф, що став комп’ютером. В інформаційному центрі машини на біокристалах переписали особистість, використавши при цьому вітан. А клінічно я вмер… Ось так, Арте.
— Он як, — озвався я глухо. — Голос твій, жарти — це все, що від тебе лишилось? Більше тебе не побачу? Шкода.
— Дарма шкодуєш, — сказав голос Улафа. — Спочатку було кепсько. Позбутися тіла — щось за межами глузду. Але потім подумав — адже я не один, а ті мільярди, які народилися і мешкають поза Землею — хіба не те ж саме переживають?! І психологічний бар’єр, і ностальгія…
Я згадав курсанта Арсена соль Гріссома, але змовчав. Улаф правив далі:
— Врешті я переконався, що це — нова якість буття. Не краща, не гірша, — інша. Я не обмежений часом, відведеним тілу. А мислення! Не повіриш: функція Сміта за сім хвилин. При будь-якому факторіалі.
— Агітуєш? — примружився я в об’єктив над вітровим склом.
— Просто пояснюю: Улаф дель Корн нічого не втратив. Я розмовляю з тобою, водночас керуючи ще п’ятнадцятьма електробусами. Бачу і чую, що робиться в них і довкола. А уяви, що це космічні кораблі! Хіба ми в школі пілотів не мріяли скрізь встигнути, хіба не жалкували, що астронавтику оголосили “неперспективною на даному етапі”? Приходить наш час, Арте. Приходить.
— От коли він прийде, я тобі, напевне, заздритиму. А поки що… — протяжно вимовив я.
— Недовго чекати, повір. Запам’ятай, там, над об’єктивом, мій код. Викликай через браслет, побалакаємо, поки ти на Землі. Я знаю все про вчорашню перевірку і ще дещо.
Поруч з рядком цифр висіла маленька стереографія: Улаф у скафандрі, без шолома. Нащадок вікінгів, берсеркер. Поруч інше фото: узбережжя, чайки, яхта.
— Моя, — гордовито сказав Улаф. — Запрошую.
На борту яхти я зауважив струнку жіночу постать, вона видалася мені знайомою. Напружив зір, намагаючись роздивитись риси обличчя.
— Це Рута, — сказав Улаф. — Пам’ятаєш Руту Соммерс? На рік молодша за тебе, вчилася на спостерігача.
— Авжеж, — сказав я. — Ще б пак. Закоханий був я, а одружився ти.
Почувся короткий смішок.
— Думаєш, то велике щастя? Рута не працювала в космосі й року. Нервовий злам. Несподівано почала малювати і, здається, непогано. Стала запеклою противницею усякої техніки, виступає проти ініціатив Космофлоту.
— Який у неї код?
Знову короткий нервовий смішок.
— А ніякий. Відмовилась носити браслет. Що ж, принцип добровільності, особливо на Землі, священний. От і лишилась поза Системою. Живе порівняно недалеко, в Бамако, працює в музеї історії Африки. Після того бачився з нею лише раз, на цій яхті. Ми довго з нею говорили, а вночі…. хотіла кинутися в море. Не знала, що я тепер ніколи не сплю… О, ми вже приїхали. Іди, Арте. Сарторіс не любить запізнень.
Я мовчки підвівся і неквапом пішов до виходу. Коли відхилилися двері-трап, раптом стало моторошно ставати на них — здалося, що це тіло Улафа, і я зараз завдам йому болю.
— Щасливо, — сказав я і хвацько стрибнув через сходи. Озирнувся. Зовнішній об’єктив невідривно дивився вслід. Здалося, що оптика його якось дивно заблищала, немов від сльози. Дурниця, звичайно. У тебе ніколи більше не заблищить сльоза, Улафе, сльоза, що віддзеркалює порух людської душі. Шкода. І про мрію з тобою вже не поговориш… Але я не міг сказати йому цього вголос, лиш помахав рукою.
