»Головний полудень» - Мірер Олександр (бесплатные книги онлайн без регистрации txt) 📗
Людей було мало, по одному біля кожного віконця. Стьопки не було. Справді-бо, на біса йому ця пошта. Хтось оглянувся на мене. Довелося для конспірації купити листівку за три копійки. Від бар’єра я побачив, що обидва поштарі на місцях: один сидів за столиком із табличкою “Начальник відділення зв’язку”, другий працював за апаратом, що тріскотів, як кулемет. Поряд із віконцем, де продавали листівки, висіло оголошення, написане червоним олівцем: “Оголошення!!! До 16.00 сьогодні міжміський телефон не працюватиме — лінію поставлено на вимірювання”. “Як вони її вимірюватимуть, ту лінію? І як її можна “поставити?” — подумав я, взяв свою листівку, і тут мені назустріч відчинилися двері й увійшов Федя-гітарист. Листівка вислизнула у мене з рук і відлетіла в куток, до урни…
Я не поспішав підняти листівку. Носком черевика загнав її під урну і, крекчучи, почав вивуджувати, зім’яв, звичайно. А Федя з своєю невідразливою усмішкою, присунувся до віконця й попрохав своїм чудовим баритоном:
— Тамаро Юхимівно, півдесяточка конвертів авіа дайте щедрою рукою!
Та, певно ж, заусміхалася. Я підібрав листівку і з придуркуватим виглядом почав підходити до усміхненої Тамари Юхимівни, а Федя, ставши в граціозній позі, заливався далі:
— Погода — душа співає, а ви тут сидите, не жалієте своєї молодості… — і всякі такі нісенітниці.
Аж дивно, як швидко я його зненавидів. Дві години тому я дивився на нього із захопленням, — аякже, Федір Кисельов, перша гітара в місті, тьху ти! Сур щойно сказав, що Кисельов йому подобається, а зараз тривога, тому “подобається” Сура слід вважати за наказ.
Розумієте, до чого треба очманіти, щоб такі думки бралися в голову?
— А, пацан! — сказав Федя. — Тримай цукерку.
Він витяг із правої кишені карамельку “Казка”. На обгортці худий рожевий кіт із чорним бантиком на шиї й чорними лапами. Всередині — справжня цукерка. Я розгорнув її, але не їв. Купили вони цукерок усе-таки! Навіщо?! От чортівня!
А Суру я забув розповісти про цукерки!
— Це вам, Тамаро Юхимівно, — сказав Федя і подав їй таку саму цукерку. — Вам… прошу вас… — пригощайтеся. — Він обійшов усі віконця, всі йому дякували.
Минуло вже десять хвилин, проте я звідси йти не збирався.
— Ті-тонько Тамаро Юхимівно, — забелькотав я, — ось погляньте, зіпсував. — І показав їй зім’яту листівку.
— То візьми іншу, ціна три копійки, — почув я.
Почув. Обличчя Тамари Юхимівни я не бачив, бо дивився на Федю, а він дістав із лівої кишені цукерку і вправно кинув її на стіл начальникові відділення:
— Вгощайтеся, товаришу начальник!.. І ви, будь ласка! — Це вже старшому телеграфістові. — І вам одну. — Він звертався до дівчини, яка подавала телеграму, і простяг їй цукерку знову з правої кишені… — Я сьогодні деньнародженець, вгощайтеся!
— Ті-тонько, у мене грошей більше немає, — з жахом гудів я в цей час, бо був певен: цукерки з правої кишені отруєні.
І я не міг закричати: “Не їжте!” Мені й досі соромно, коли згадую ту мить. Мені, бовдуру, здавалося важливішим спіймати шпигуна, ніж врятувати людей…
— Тітонько, дайте тоді цуке-е-ерку…
Та пізно, пізно! Вона вже хрумтіла тією карамелькою, а папірець із рожевим котом, акуратно розгладжений, красувався під склом на її столі.
— Он ти який! — сказала Тамара Юхимівна. — Які нахабні тепер діти, просто жах! Ви чули, Федечко?
Всі втупилися в мене очима, лише огрядний телеграфіст стукотів на своєму апараті. Федя обмахувався конвертами, як віялом.
— Любиш солоденьке, так? Ти ж своєї ще не з’їв, ласун… — Він придивлявся до мене дуже пильно.
Я почав задкувати до дверей, бурмочучи:
— Симці, по-справедливості… Одну мені — одну їй… Сестрі, Симці… — Без будь-яких зусиль я враз став схожий на жалюгідне нещасне створіння.
Дівчина, що подавала телеграму, почервоніла — їй було соромно за мене. Федя сказав:
— Тримай, сімейна людино, гоп-ля!
Я не поворухнувся, і цукерка (з правої кишені) впала на лінолеум.
Цієї миті я відчув, що телеграфіст, не підводячи голови і нічого не говорячи, подав Феді знак. І відразу ж зі мною сталося щось страшне: немовби мене проковтнуло щось величезне і я помер, але тільки на секунду чи дві. Величезне виплюнуло мене. Цукерка ще лежала на чистому квадраті лінолеуму, між мною й гітаристом, і він дивився на мене неначе з переляком.
Хтось промовив: “Дуже нервова дитина”. Дівчина хотіла підняти цукерку, та Федя нагнувся сам, поклав цукерку мені в руку й легенько підштовхнув мене до дверей. Бом! — грюкнули двері.
Я стояв на тротуарі, мокрий від хвилювання, як ломовик.
А за склом пошти уже всі рухали щелепами, жували кляті цукерки. Навіть огрядний телеграфіст — я бачив, як він кинув карамельку за щоку.
Вони жваво розмовляли. Хтось показав пальцем, що я стою за вікном, і я зірвався з місця й подався до Сурена Давидовича.
Подвійна обгортка
Стьопка не повернувся. У зброярні Валерка чистив малокаліберний пістолет. Сурен Давидович голився, примостившись на своїй койці під віконцем, у глибині комірчини.
— Гітарист роздає отруєні цукерки! — випалив я. — Ось!
Сур вимкнув бритву.
— Оці цукерки? Чому ж вони отруєні? Он водичка, напийся….
Правда, я страшенно хотів пити. Ковтнув, поперхнувся. Валерка враз стусонув мене між лопатки.
— Відчепися, рудобровкін! — гримнув я. — На пошту він прийшов і роздає цукерки. У правій кишені отруєні, а в лівій — не знаю.
— Знову пошта? Сьогодні занадто багато пошти. — Сур узяв розгорнуту цукерку, оглянув. — Ти кажеш, отруєні? Тоді отруту підмішали просто на фабриці. Диви-но, поверхня карамельки зовсім гладенька. Тепер оглянемо другу. — Він почав розгортати цукерку і засміявся: — Лесику, Лесику! Ти гарячка, а не слідопит… — Сур зняв одного рожевого кота, а під ним самовдоволено рожевів другий, такий самий.
Валерка захихикав. Дурневі було зрозуміло, що той, хто хотів отруїти, не загортав би цукерку в два однакові папірці.
— Кіт у чоботях, — сказав Сур. — Автомат на фабриці випадково обгорнув двічі.
Ох який же я телепень!.. Я неймовірно зрадів і трохи розізлився. Що цукерки не отруєні і Тамара Юхимівна та інші будуть жити — це чудово. Але навіщо він роздавав цукерки? Коли б отруєні, тоді зрозуміло… А звичайні? Чи, може, він переплутав кишені і своїм дав отруєні, а чужим — і мені теж — хороші? Але ж я, я, слідопит!.. У цукерковій обгортці не зміг розібратися. Справді кіт у чоботях! А я все думав: чому намальовано кота з бантиком, а називається “Казка”? Чоботи погано намальовані — не то чорні лапи, не то чоботи. “Попався б мені цей художник!..” — думав я, розповідаючи про події на пошті.
Я настирливо думав про невідомого художника, щоб не згадувати про те, як я помирав. Про це я не розповів, а решту виклав із подробицями. Валерка витріщав на мене очі й ойкав — очевидно, Сур пояснив йому дещо, поки мене не було.
Сур записав моє донесення у блокнот. Потицяв олівцем у аркуш:
— Із правої кишені він пригощав усіх, а з лівої — на вибір. Так, Лесику? В лісопарку він же казав, що треба купити цукерок… Нічогісінькі діла!..
— У лівій отруєні! — страшним шепотом мовив Валерка. — Точно, дядю Сурене!
— Не треба поспішати. — Сур увімкнув бритву. — Романтика добре в міру, гвардійці. Гадаю, що все з’ясується просто і не надто романтично.
— Шпигуни! — сказав я. — Тут не до романтики.
Сур вимкнув бритву.
— Скажи, а я, часом, не шпигун?
— Ви?!
— Я. Живу в підвалі, додому не ходжу, даю хлопчакам дивні доручення. Підозріло?
— Ви хороший, а вони шпигуни, — відповів Валерка.
— Ніхто не має права, — сердито мовив Сур, — звинуватити людину в злочині, не з’ясувавши суті справи. Зрозуміли?
— Зрозуміли, — сказав я. — Але ж ми не юристи і не слідчі. Ми ж так, припускаємо просто.
— Не юрист? От і не припускай. Якщо я скажу тобі, що, можливо, — розумієш, можливо, — Кисельов затіяв пограбування? Гарячка! Ти вважатимеш його винуватим! А так навіть думати не можна, Лесику.
