Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Фантастика и фэнтези » Научная фантастика » »Головний полудень» - Мірер Олександр (бесплатные книги онлайн без регистрации txt) 📗

»Головний полудень» - Мірер Олександр (бесплатные книги онлайн без регистрации txt) 📗

Тут можно читать бесплатно »Головний полудень» - Мірер Олександр (бесплатные книги онлайн без регистрации txt) 📗. Жанр: Научная фантастика. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

І раптом він зупинився. Дверцята навіть відчинили і гукнули: “Сідай, хлопчику!”

Я не став би розповідати так докладно про автобус і дорогу до міста, якби не Вячеслав Борисович. Він їхав у цьому автобусі, він мене і посадив: водієві й Ленці Медведєвій це й на думку не спало б. Про нього я знав, що він інженер, науковий співробітник із радіотелескопа. Досить молодий, ясночубий, у сірому костюмі. Приїжджий. Їх там чоловік десять приїжджих, решта тутешні, як Ленка Медведєва — радіотехнік.

Вячеслав Борисович повадився не по-начальницькому. Він увесь час сміявся, кепкував із мене; чому я такий розчервонілий і скуйовджений і що я робив у лісопарку, коли в школі уроки. Я трохи розгубився і грубо спитав:

— А ви чому в робочий час катаєтесь?

Він зареготав, ляснув себе по нозі й вигукнув:

— Питання руба, еге? А чи знаєш ти, що таке нетерпіння серця?

Я похитав головою.

— На пошту прийшов пакет, — сказав він ніжно. — Голубенький. Ти вожені не посміхатися. Настала моя черга. І Нетерпіння серця велить мені одержати голубого листа негайно. Навіть у робочий час— Він потер долоні і вдавано насупився: — Та облишмо це. Як твої успіхи в королеві наук — математиці?

Я відповів:

— Не блискучі.

Вячеслав Борисович мені страшенно сподобався, і ми дуже весело доїхали. Навіть Ленка поводилася по-людському. Розумієте, ці дівчата, тільки-но вдягнуть капронові панчохи, починають на людей дивитися… ну, як би вам сказати? У них на обличчі написано: “Ні, ти не прекрасний принц і ніколи ним не будеш”. Але весела вдача Вячеслава Борисовича діяла на Ленку Медведєву позитивно. Вона всміхалася цілу дорогу і сказала на прощання: “Будь здоровий, привіт Симочці”. Симка — це моя сестра, старша.

Мене висадили на розі вулиці Героїв Революції, навскіс від тиру, і я перебіг вулицю, спустився в підвал і смикнув двері зброярні. Вона була замкнена. Все ще сподіваючись, що Стьопка в залі разом із Суреном Давидовичем, я кинувся туди.

У стрілецькому залі було темно, лише вдалині біліли мішені. Різко, сухо тріщали малокаліберні гвинтівки — троє Хлопців із технікуму стріляли, Сурен Давидович сидів біля корегувальної труби, а Стьопки не було.

Тривога!

Призвичаївшись до темряви, я побачив іще Валерку — він махав мені з купи матраців. Сурен Давидович проговорив, не одриваючись від труби:

— Чого прийшов?.. Добре, Верстович! — Це вже стрільцеві.

Ми могли увірватися до Сура хоч серед ночі у якій завгодно справі або й просто так. Тільки не під час роботи. Сур — чудовий тренер, і сам стріляє найкраще за. всіх. Проклята астма! Сур був би чемпіоном Союзу, якби не астма, я в цьому впевнений.

— Вісімка на “четверту” [1] — сказав Сур. — Дихайте, Ільїн, правильно.

Я спитав у Валерки:

— Давно стріляють?

— Щойно почали, — прошепотів він. — А Стьопка де?

— Помовчте, гвардійці, — сказав Сурен Давидович. — Добре, Ільїн! Бийте серію з мінімальними інтервалами!

Я сам бачив, що тренування почалося недавно — мішені чисті. Отже, Сур звільниться за годину. Раніше не відстріляються.

— Не пізнаю вас, Оглоблін! Уважніше, мушку завалюєте!

Неможливо було цілу годину чекати. Я підійшов до Сура й прошепотів:

— Сурене Давидовичу, тривога, Стьопа в небезпеці…

Він уважно глянув на мене, кашлянув, підвівся:

— Стрільці, продовжуйте серію! Валерію, корегуй…

Валерка, щасливий, кинувся до труби, а ми вийшли в коридор. Мені здавалося, що Сурен Давидович дуже сердитий, і я почав поспіхом, збиваючись, розповідати:

— Стьопка поїхав на новому таксі з лісопарку, а в таксі сиділи шпигуни…

— Які шпигуни? — запитав він. — Звідки шпигуни?

Я почав із того, як ішов до школи й побачив Федю-гітариста. Сур слухав неуважно, поглядаючи на двері, очі так і світилися в темному коридорі. Я заспішив. Швиденько розповів, як шофер упав біля пня. Сурен Давидович повернувся до мене:

— Що-о? Теж схопився за серце?

— І ще впав. Це не все, Сурене Давидовичу!

— Он як, не все… — пробурмотів він. — Розказуй, Лесику, розказуй.

Я розказував і мені ставало дедалі страшніше. В лісопарку я на чверть — де там, на десяту так не боявся. Там ми були разом. А де зараз Стьопка? Я боявся, страх як боявся.

Коли я скінчив, Сур пробурчав:

— Незрозуміла історія… Особисто у мене Кисельов викликав симпатію.

— Федя? Ще б пак! — сказав я. — А тепер бачите, що виходить!

— Поки що бачу мало. Пень був дуже важкий, кажеш? — Він скосив очі на двері, звідкіля чулися постріли, і тоді я збагнув…

— Зброя в ньому, а в хустці патрони! — закричав я. — Сурене Давидовичу! А на шиї автомат, на шнурі від гітари!

— Лесику, не поспішай. Зброя? — Він вів мене за плече до зброярні. — Шпигунам нема чого ховати зброю. Я навіть гадаю, що шпигуну просто не потрібна зброя. Пістолетик, можливо. Але маленький, маленький. Бандит, грабіжник — інша річ.

— Шпигун і без зброї? Що ви, Сурене Давидовичу! Завжди пишуть: безшумний пістолет, авторучка-пістолет…

— Авторучка — зрозуміло, — казав Сур, заходячи в зброярню. — Маленький предмет, сховати можна. На тілі зберігається. Навіщо повний пень зброї? Через пень-колоду… Де мій блокнот? Ось мій блокнот. Сядь, Лесику. Я думаю, Що шпигунові зовсім не потрібен пістолет. Шпигун, який вистрілив хоч раз, уже небіжчик… Збігай, будь ласка, і запроси сюди Валерика.

Валерка не дуже зрадів, що його покликали. Він корегував постріли дорослих хлопців, покрикував гордим голосом. Вони теж покрикували: Валерка плутав, де чия мішень. Він зітхнув і побіг за мною, питаючи:

— А що? Тривога? Оце так!

Сур уже написав записку. Він сказав:

— Валерику, час дорогий. Лесик усе розповість тобі потім, тільки не дорогою. Так? (Я кивнув). Так. Ось що я написав заступнику начальника міліції капітанові Рубченку: “Дорогий Павле Остаповичу! Ти знаєш, я через хворобу не можу вийти “на поверхню”. Дуже тебе прошу: зайди до мене в тир, негайно. Не зволікай, будь ласка. Твій Сурен”. Валерику, біжи. Якщо немає дяді Павла, передай записку майорові. Якщо немає обох — черговому по відділу. Запам’ятав? Ти ж, Лесику, шукай Степана. Маєш на це півгодини… ні, двадцять хвилин. А ти, Валерику, передай записку і відразу ж повертайся.

Він глянув на нас і, щоб підбадьорити, додав:

— Гвардія вмирає, але не здається. Бі-ігом, ар-рш!

Ми починаємо діяти

Ми вискочили “на поверхню” і припустили дворами. Що я міг устигнути за двадцять хвилин? Пробігти вулицями та заглянути на пошту. Міліція тут же поруч. (Пошта виходить на проспект, а міліція — на вулицю Леніна, але двір у них спільний разом з універмагом та хімчисткою).

У нас є правила, як діяти під час “тривоги”. Сьогодні я оголосив її, а взагалі міг оголосити кожний, від Сура до наймолодшого, тобто Валерика. Сурен Давидович ніколи не наказував, його й так слухали, але завжди обговорювали, як краще зробити те чи те. Коли ж оголошувалася тривога, суперечки-розмови кінчалися. Сур ставав командиром. Мені було наказано за двадцять хвилин розшукати Стьопку, а Валерці — передати записку й повернутися. Отже, я не повинен заглядати в міліцію, хоч Стьопка, певно ж, постарався навести міліцію на слід. І Валерка даремно поглядав на мене, довелося йому йти самому. Я подивився, як він нерішуче підіймається на ґанок, а сам побіг далі. На розі зупинився, пригладив чуба. Здавалося, всі наскрізь бачать, чого я йду на пошту.

…Сонце тепер світило уздовж вулиці, мені в обличчя. Хтось визирав із вікна математичного кабінету на третьому поверсі школи. Дивно було думати, що зараз мене видно з цього вікна, точнісінько так, як було видно Федю-гітариста й інших дві години тому. Тільки я йшов до школи обличчям, а не спиною, як поштарі, і Федя не сидів на східцях.

Грюкнули скляні двері. Запахло сургучем, штемпельною фарбою-нормальний запах пошти. Я змусив себе не задивлятися на тих двох, що хапалися за серце. Заклав руки в кишені й оглядався, ніби хочу купити марку.

вернуться

1

Інструктор говорить стрільцеві, що куля влучила у восьмий пояс мішені, нижче й правіше від центру — за лінією годинникової стрілку що показує на циферблаті цифру “чотири”.

Перейти на страницу:

Мірер Олександр читать все книги автора по порядку

Мірер Олександр - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


»Головний полудень» отзывы

Отзывы читателей о книге »Головний полудень», автор: Мірер Олександр. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*