Мертва голова - Бєляєв Александр Романович (серия книг TXT) 📗
“Медуза” і досі стояла на якорі. Усі, крім вахтових, зійшли на берег і рушили до стрімкої скелі біля затоки.
Бальтазар обв’язався мотузкою, щоб його можна було швидко витягти, коли б його поранило, узяв ніж, затиснув між ногами камінь і опустився на дно.
Арауканці нетерпляче ждали його повернення, вдивляючись у пляму, що мигтіла в блакитнуватій імлі оточеної скелями затоки. Минуло сорок, п’ятдесят секунд, хвилина, — Бальтазар не повертався. Нарешті він смикнув мотузок, і його витягли на поверхню. Відхекавшись, Бальтазар сказав:
— Вузький прохід веде до підземної печери. Там темно, як у череві акули. Морський диявол міг заховатися тільки в цій печері. Навколо неї — рівна стіна.
— Чудово! — вигукнув Зуріта. — Там темно — тим краще. Ми поставимо наші сіті, і рибка попадеться.
Незабаром після заходу сонця індіанці спустили дротяні сіті на міцних мотузках у воду біля входу до печера. Кінці мотузків закріпили на березі. На мотузках Бальтазар поначіплював дзвіночків, що мали задзвонити від найменшого дотику до сітей.
Зуріта, Бальтазар і п’ятеро арауканців посідали на березі і мовчки чекали.
На шхуні нікого не залишилось.
Темрява швидко густішала. Зійшов місяць, і його світло засяяло на поверхні океану. Було тихо. Усіх охопило незвичайне хвилювання. Може, вони зараз побачать дивовижну істоту, яка наганяла жах на рибалок та ловців перлин…
Поволі линули нічні години. Люди починали дрімати.
Раптом дзвоники задзвонили. Люди схопилися, кинулись до мотузків і почали витягати сіть. Вона була важка. Мотузки шарпалися. Хтось вовтузився у сіті.
Ось сіть показалася на поверхні океану, а в ній при блідому місячному світлі билося тіло напівлюдини-напівтварини. В місячному світлі блискотіли величезні очі і срібло луски. “Диявол” робив неймовірні зусилля, щоб визволити руку, що заплуталася в сітях. Це йому вдалося. Він витяг ножа, що висів збоку на тонкому ремінці, і почав різати сіть.
— Не переріжеш, дзуськи! — стиха промовив Бальтазар, захоплений полюванням.
Але, на його подив, ніж таки перерізав дротяну перепону. Спритними рухами “диявол” збільшував дірку, а ловці квапились швидше витягти сіть на берег.
— Дужче! Гоп-гоп! — уже кричав Бальтазар.
Та тієї миті, коли здобич, здавалося, була вже в їхніх руках, “диявол” провалився крізь прорізану дірку, упав у воду, здійнявши водограй блискучих бризок, і зник у глибині.
Ловці у розпуці опустили сіть.
— Добрячий ножик! Дріт ріже! — захоплено сказав Бальтазар. — Підводні ковалі кращі за наших.
Зуріта, звісивши голову, дивився на воду з таким виглядом, неначе там потонуло все його багатство…
Потім він підвів голову, смикнув пухнастого вуса і тупнув ногою.
— Та ні ж бо, ні! — вигукнув він. — Швидше ти здохнеш у своїй підводній печері, ніж я відступлюся. Я не пошкодую грошей, я випишу водолазів, я всю затоку вкрию сітями й капканами, і ти не втечеш від моїх рук!
Він був сміливий, наполегливий і впертий.
Недарма ж у жилах Педро Зуріти текла кров іспанських завойовників! Та й було за що боротися.
“Морський диявол”, як виявилося, був не надприродною, не всемогутньою істотою. Він, очевидно, зроблений із кісток і м’яса, як казав Бальтазар. Отже, його можна впіймати, посадовити на ланцюг і примусити добувати для Зуріти багатства з дна океану. Бальтазар піймає його, хоча б сам бог моря Нептун із своїм тризубцем став на захист “морського диявола”.
ЛІКАР САЛЬВАТОР
Зуріта заходився здійснювати свою загрозливу обіцянку. Він спорудив на дні затоки багато дротяних загорож, протягнув у всіх напрямках сіті, порозставляв капкани. Але його жертвами поки що були тільки риби. “Морський диявол” немов крізь землю провалився. Він більше не з’являвся і нічим не нагадував про себе. Даремно приручений дельфін щодня припливав у затоку, пірнав і пирхав, ніби запрошуючи свого незвичайного друга прогулятися. Його друг не з’являвся, і дельфін, сердито пирхнувши востаннє, плив у відкрите море.
Погода зіпсувалася. Східний вітер розгойдав гладінь океану; вода затоки закаламутилась від піску, що піднявся з дна. За пінявими гребенями хвиль не видно було дна. Ніхто не міг роздивитися, що діється під водою.
Зуріта годинами міг стояти на березі, вдивляючись у вали хвиль. Величезні, вони котилися один за одним, розбивалися шумливими водоспадами, а нижні шари води з шипінням котилися далі по вогкому піску, кидаючи гальку і черепашки, підкочуючись до ніг Зуріти.
— Ні, це ні до чого, — казав Зуріта. — Треба придумати щось інше. Диявол живе на морському дні і не хоче виходити із своєї оселі. Отже, щоб піймати його, треба піти до нього — спуститися на дно. Це ясно! — І, звертаючись до Бальтазара, що майстрував новий хитромудрий капкан, Зуріта сказав: — Рушай негайно в Буенос-Айрес і привези звідти два водолазні костюми з кисневими резервуарами. Звичайний водолазний костюм із шлангом для нагнітання повітря не годиться. Диявол може перерізати шланг. До того ж, можливо, нам доведеться зробити невеличку підводну мандрівку. Та не забудь прихопити з собою електричні ліхтарі.
— Ви хочете в гості до диявола? — запитав Бальтазар.
— З тобою, звичайно, старий.
Бальтазар кивнув головою і рушив у дорогу.
Він привіз не тільки водолазні костюми і ліхтарі, але й два довгих, химерно вигнутих бронзових ножі.
— Тепер уже не вміють робити таких, — сказав він. — Це старовинні арауканські ножі, якими колись мої прадіди розкраювали черева білим — вашим прадідам, пробачте на слові.
Зуріті не сподобалася ця історична довідка, але ножі він похвалив.
— Ти дуже обачний, Бальтазаре.
Другого дня, на світанку, дарма що була досить велика хвиля, Зуріта і Бальтазар надягнули водолазні костюми і спустилися на дно моря. Вони насилу розплутали натягнуті біля входу до підводної печери сіті і влізли у вузький прохід. їх оточувала цілковита темрява. Ставши на ноги і вийнявши ножі, водолази засвітили ліхтарі. Дрібні рибки, налякані світлом, кинулися вбік, а потім підпливли до ліхтаря і заметушилися в його блакитнуватому промінні, немов комашиний рій.
Зуріта відігнав їх рукою, блиском луски вони засліплювали його. Це була досить велика печера, не менш як. чотири метри заввишки і п’ять—шість метрів завширшки. Водолази оглянули закутки. Печера була порожня, ніхто в ній не жив. Тільки зграї дрібної риби, певно, ховалися тут від морського хвилювання та хижаків.
Обережно ступаючи, Зуріта й Бальтазар посувалися вперед. Печера поволі звужувалась. Раптом Зуріта спинився здивований. Світло ліхтаря освітило товсті залізні грати, що заступили дорогу.
Зуріта не повірив своїм очам. Він ухопився руками за залізні грати і почав смикати їх, намагаючись відчинити залізну загорожу. Але грати не піддавалися. Присвітивши ліхтарем, Зуріта побачив, що грати ці, міцно вбиті в обтесані кам’яні стіни печери, мають петлі і замикаються зсередини.
Це була нова загадка.
“Морський диявол” мав бути не тільки розумною, але й винятково обдарованою істотою. Він зумів приручити дельфіна, знає, як обробляти метали. Нарешті, він міг збудувати на морському дні міцні залізні перепони, що захищали його оселю.
Але ж це неймовірно! Не міг же він кувати залізо під водою. Отже, він живе не у воді чи принаймні надовго виходить з води на землю.
У Зуріти стукало в скронях, наче в його водолазному ковпаку забракло кисню, хоча він пробув у воді лише кілька хвилин.
Зуріта дав знак Бальтазарові, і вони вийшли з підводної печери — більше їм тут нічого було робити — і піднялися на поверхню.
Арауканці, що нетерпляче на них чекали, дуже зраділи, побачивши водолазів живими й здоровими.
Скинувши ковпака і віддихавшись, Зуріта запитав:
— Що ти скажеш на це, Бальтазаре?
Арауканець розвів руками:
— Я скажу, що нам довго доведеться сидіти тут. Диявол, напевно, харчується рибою, а риби там досить. Голодом нам його з печери не виманити. Зірвати грати динамітом — тільки й лишається.
