Марсові онуки - Казанцев Александр Петрович (читать книги бесплатно полные версии txt) 📗
Він здатний був на світанні під зливою бродити по лісах, збираючи гриби. Або плавати у човні по річечках і тихих озерах.
У нього були ще й золоті руки, він змалку майстрував радіоприймачі, у студентські роки працював техніком по телевізорах і сам своїми руками виготовив для особистої «бібліотеки» «машину пам'яті» з мільйоном запам'ятовуючих комірок, перетворивши її в портативний довідник з потрібних йому галузей знань.
Ще раніше він зробив собі кишенькову «машину пам'яті» і застосував «електронну шпаргалку» під час екзаменів в університеті, попередньо записавши в її пристрій усі відповіді на екзаменаційні білети.
Після екзаменів він чесно зізнався в цьому і поставив приймальну комісію в скрутне становище. Проте її члени визнали, що студент, здатний створити такий апарат, не менш цінний, аніж той, що відповів на екзамені. Деякі професори казали, що вища освіта, крім загальної культури фахівця, передусім дає вміння користуватися довідниками, і навіть дозволяли студентам заглядати в книжки на екзаменах, як у житті, доводячи, що скористатися цим зможуть тільки тямущі.
Та Олекса вступив не на технічний, а на біологічний факультет. Остаточний вибір між музикою і біологією допомогла зробити романтика космосу, що її розкрив перед Олексою Богатирьов.
Завдяки Іллі Юрійовичу Олекса став зоре-льотчиком, біологом і радистом корабля «Знання», здатним при потребі замінити інших членів екіпажу. За тривалий час подорожі він часто співав у своїй радіорубці перед мікрофоном. Його слухали не тільки Ілля Юрійович і Роман Васильович, але й американці на «Просперіті», і зорельотчики «Мрії»…
«Мрія»…
До найменших подробиць пам'ятав Олекса все, що було потім.
Взнавши по радіо думку американців, Ілля Юрійович викликав Романа Васильовича і Олексу, щоб порадитися з ними.
Він сидів тоді в магнітному кріслі, що притягало костюм, зсутулившись, ніби на кораблі була не невагомість, а потрійна тяжкість зльоту. Широко розставивши великі коліна і спершись на них руками, він невидющим поглядом дивився в куток кабіни.
Роман Васильович, цокаючи магнітними підошвами, ходив по кабіні й ганив американську пропозицію:
— Авантюра! Не передбачено ніякими інструкціями! Пожертвувати ще одним кораблем! Піти на риск подвійного перевантаження «Знання»! Викинути навіть запаси кисню і прилади… Олекса запально перервав його:
— Наші очі на Венері замінять багато приладів!
Добров не вгавав:
– І чи можливо це — спускатися на планері, який призначено для самого тільки робота! Що це? Безумство?
— Швидше сміливість, — встряв Олекса.
Роман Васильович зупинився перед Богатирьовим:
— Як же ти сам гадаєш, Ілля?
— Гадаю — не спитавши броду, не лізь у воду.
— Правильно гадаєш! — зрадів Добров.
— Отже? — тривожно спитав Олекса.
— Отже, думки такі, — підсумував Ілля Юрійович. — Як на Олексу, слід негайно, сторч головою, шугати вниз на американському планері. Як на Романа, виходить — повертай голоблі, покружлявши над планетою…
– І як же? — підвищив голос Олекса.
– І не так, і не сяк. У воду поліземо, та… раніше про брід дізнаємось. Це значить, спершу, як пропонував Роман, станемо супутниками Венери і гарненько вивчимо її: чи не суцільний на ній океан або пустельний материк, що покритий попелом вулканів, де й життя ще нема?
— Цього не може бути! — не втримався Олекса.
— Все можливо, — відповів Ілля Юрійович. — Так ось. Коли з допомогою радіолокації одержимо глобус Венери, позначимо, де її моря, а де суша, коли виберемо місце для посадки, тоді викидай крісла і ліжка пілотів, усе, крім нашого звіринця, і готуйся до посадки на «Знанні». Саме знання доставимо ми на Землю. Роман Васильович знизав плечима:
– І навіщо ти тільки думку людей запитуєш, Ілля?
… Кораблі підійшли до Венери і стали її супутниками, пролітаючи над мінливим, непроникним океаном вічних хмар.
Почали промацувати поверхню планети радіопроменем. Американці на «Просперіті» і Олекса з Іллею Юрійовичем на «Знанні» робили це незалежно один від одного, звіряючи результати по телевізійному зображенню.
Ілля Юрійович показував американцям глобус, на якому поступово з'являлися контури океанів. Містер Вуд у свою чергу показував на екрані свій варіант Венери.
Слід сказати, що варіанти дуже розходилися.
— Тут гори! — сперечався з Гаррі Вудом Олекса.
— Боюсь, що ви сприйняли за гори пилову бурю, — відповідав Вуд.
— Та тут вода, — показував на глобус Олекса.
— Або нафта, — висловлював припущення містер Аллан Керн.
В одному спостереження співпадали — в розташуванні дивної інфрачервоної плями.
Мері Стрем вперше втрутилася тоді в цю розмову.
Керн і Вуд уточняли з Богатирьовим берег океану, а Мері сказала Олексі зовсім тихо, наче на вухо:
— Що, коли ця теплова пляма — місто?
— Постараємося сісти недалеко! — запевнив Олекса.
— Ви щасливий, Олексо, — зітхнула вона, — ви побачите чарівну країну. Все одно споконвічна це пустеля чи… А раптом там цивілізація? І вони бачать нас… Я все вслуховуюсь у тріск атмосферних розрядів, все хочу почути адресовані до нас знизу радіопередачі.
— Марно стараєтеся, Машо, — прорипів Роман Васильович, що підійшов до екрану. — Цивілізації тут не може бути.
— Чому ви так гадаєте? — стурбовано запитала Мері. — Ви проти існування інших цивілізацій?
— Ні, — відповів Добров. — Цивілізація на інших світах можлива, та…
— У нашого Романа Васильовича з будь-якого питання є «та», — сказав Олекса, відсовуючись од екрана.
Добров скоса глянув на нього і сказав:
— Та розумне життя не може виникнути на різних планетах водночас.
— Чому? — здивувалася Мері.
— Цивілізація — це мить на космічному годинникові. Адже планети існують мільярди років, а розумне життя — десятки тисяч років. Воно спалахує і гасне, як і все на світі в коловороті життя. Спалахи розуму співпасти не можуть… Тим більше тут, де містер Вуд передбачає кам'яновугільну еру.
— О'кей! — відгукнувся з екрана Гаррі. — Ви слушно зауважили — кам'яновугільна ера! Командоре! Уточнюємо… тут у вас також вийшло щось схоже на рослинність.
— Рослинність або мілка лагуна. Поки що важко дійти висновку, — відгукнувся Богатирьов.
— Наш містер Вуд знав про це ще з Землі, — дошкульно зауважив Аллан Керн.
— Можливо, що це справді рослинність. Я б дуже цього хотів, — сказав Богатирьов.
Богатирьов і два американці знову схилилися над глобусом.
Мері зробила Олексі знак. Він пішов до радіорубки, надів навушники, почув голос американки:
— Чому вони не говорять про цю теплову пляму?
— Вони вважають її районом вулканів.
— А мені так хотілося, щоб це було місто… Ні! Я не хотіла б цього. Поблизу вулкана Гаррі буде в меншій небезпеці, ніж біля міста невідомих істот…
Край велетенської жовтогарячої кулі затуляв у вікні мало не все зоряне небо.
Розділ четвертий
ПЕРША НІЧ
Корабель «Знання» пішов на посадку.
Інженер Добров розвернув корабель дюзами вперед. Починалося гальмування.
Червонястий океан, що клубочився, насувався знизу.
На телевізійному екрані виднілись напружені обличчя Керна і Вуда.
Ракета настільки знизилась, що торкалася вихрових язиків туману. Вікна на мить ставали рожеві, відтак у них знову зазирали розпеченими вістрями зорі і величезне кошлате Сонце.
Корабель пронизував хмарні гори, що поставали на його шляху, опинявся над глибокими ущелинами, врізався в рожеву товщу, світло гасло і яскраво спалахувало знов.
У кабіні дедалі теплішало. Олекса обливався потом. Очевидно, ракетні верстати розжарилися від тертя об повітря. Добров заощаджував пальне, намагався загальмувати опором атмосфери.
Корабель увійшов у суцільну масу хмар.
Олексу втиснуло в крісло. Це Роман Васильович увімкнув-таки дюзи, загальмував. І вчасно, інакше спеклися б!..
