Сріблясте марево - Стась Анатолій Олексійович (лучшие книги онлайн TXT) 📗
— Хвилюєтесь? — глянув Шелест на Петришина. — Сказати правду, мені теж не терпиться. Заінтригували ви мене, хоч і не дуже вірю в існування скарбів… Старшина, що там? — схилившись, гукнув униз полковник.
З-під землі долинув глухий голос. У чорному проваллі отвору загойдалося проміння і ліхтарика.
…Гейко прихилив голову, освітив низенький триметровий тунель. Із стін, обплетених лозою, капала вода. Важке, як у склепі, повітря підземелля дихнуло в обличчя болотом і залишками невивітреного фосфору.
В кінці тунель розширявся у простору нішу. Тут уже можна було випростатися, рука ледь діставала до земляної стелі. Збоку під стіною стояв збитий дерев’яний тапчан з залишками гнилого сіна. Під ноги потрапив розбитий ліхтар “летюча миша”. Мокре, зіпріле гілля, яким колись застелили підлогу, було слизьке, липло до підошов. По стінах повзали мокриці. Дві іржаві німецькі гвинтівки стояли біля викладеної з каміння грубки, забитої холодним попелом. Над пічкою в стіні виднілася глибока нора димоходу. Ліхтарик освітив перетрублену мишами землю. Димар, що вів у стовбур старої ялини, обвалився. Видно, не одну ніч довбалися в землі, як кроти, бандерівські головорізи, доки збудували це таємне лігво в глухому лісовому закутку. Що бачили ці стіни, свідками яких похмурих сцен були вони, ховаючи бандитів від світла та сонця, від людських очей? Все дихало тут запустінням і тліном.
Кривлячись від дотику холодних крапель, що падали на руки, за комір шинелі, Гейко востаннє повів ліхтариком навколо себе, взяв іржаві гвинтівки під руку і хотів уже повертатися до виходу. Та його увагу привернула купа гілля під тапчаном. Старшина штурхнув ногою притрушений землею хмиз. Чобіт стукнувся об щось тверде.
Від поштовху тапчан затріщав і розсипався. Гейко намацав під гіллям схожий на ящик предмет, загорнутий у шматок брезенту. Зотліла тканина розповзлася в руках. Старшина побачив коричневу валізу. Латунні замки позеленіли, не відкривалися.
Сховавши ліхтарик у кишеню, Гейко обережно підняв важку знахідку і пішов на світло, що падало згори.
Ліфт безшумно спинився на четвертому поверсі. Петришин відчинив ґратчасті двері і вийшов у вестибюль, що виблискував скляними дверима, оксамитовими доріжками та натертим паркетом. Слідом за ним ішли генерал Муштаков і полковник Шелест.
У приміщенні інституту було тихо. Десь одноманітно гудів чи то вентилятор, чи електромотор. Уздовж стіни, на засклених поличках лежали’сотні різноманітних мінералів, величезна колекція зразків, яка займала половину вестибюля. “Лабораторія”, “І сектор”, “Геологічна група”, “II сектор”, “Нафтова група” — світилися таблички на дверях, що розходилися ліворуч і праворуч.
Під розлогою пальмою дрімав сивий швейцар. Дізнавшись, до кого прийшли відвідувачі, коротко пояснив:
— Кабінет номер сімнадцять. Петришин постукав у високі різьблені двері.
— Зайдіть!
Бранюк очікуюче дивився на групу незнайомих людей, на погони і шинель Пет-ришина, на валізу у руках Шелеста, на високу постать Муштакова і, видно, губився в догадках, хто вони, ці люди, в яких справах завітали.
— Ви до мене, товариші? Чим можу служити?
— Іван Сергійович Бранюк? Дуже приємно. Моє прізвище Шелест. Я дзвонив вам годину тому. Знайомтесь, будь ласка. Генерал Муштаков, з Москви. А це — майор Петришин. Даруйте, що відірвали вас од роботи.
— Нічого, нічого, — Бранюк, знітившись, потис гостям руки, швидко зняв зі спинки крісла піджак, поправив краватку, винувато сказав: — У нас тут сторонні рідко бувають, працюю по-домашньому… Ви прийшли, товаришу Шелест, напевно, у зв’язку з тією неприємною історією з оператором Горішнім?
— Так, саме ця історія, вірніше її закінчення привело нас сюди.
— Жаль, я не зможу внести жодної ясності.
— А цього й не потрібно, Іване Сергійовичу. Все вже стало на своє місце.
— Отже, злочинця піймано.
Шелест ствердно кивнув. Муштаков сидів осторонь, мовчав. Рука Петришина напружено стискала шапку на колінах.
— Не дивуйтесь, Іване Сергійовичу, але історія з Горішнім стосувалася безпосередньо вас, точніше — вашої роботи.
— Не розумію…
— Злочинець намагався вас знищити і зробити це чужими руками. Проте він не врахував багато чого… Та про деталі поговоримо потім. Нас привело до вас інше. Куди дозволите поставити цю річ? — полковник підняв валізу. — Сюди на стілець можна? Прошу, Іване Сергійовичу!
Шелест жестом запросив інженера підійти ближче, відкинув кришку. Бранюк з неприхованим подивом схилився над валізою. Там лежали папери. Інженер з цікавістю взяв кілька пожовклих крихких аркушів, видно, вони були вологі, їх висушили недавно. Краї, що затекли, осипалися від дотику. Бранюк прочитав першу сторінку, весь раптом подався вперед.
— Це ж… Це… Звідки? Товариші, де ви взяли?! Це ж архів інженера Крилача, мого дядька! Як він до вас потрапив?
— Ще під час війни націоналісти-бандерівці намагалися переправити ці папери на захід, але не змогли. Бандити залишили валізу у своїй старій схованці в лісі. Тепер архів комусь знадобився знову. По нього прийшли. Злочинець, який стріляв у Горішнього, мав завдання добути папери і повернутися за кордон. Як бачите, задуми його не увінчалися успіхом.
— Але ж дядька схопили есесівці, це було на моїх очах. Чому ж папери опинились у бандерівців?
— Заодно діяли. І ті й інші разом творили свої темні справи. Можу додати: по архів їх так і прислали сюди, у парі — нациста, колишнього офіцера СС, та бандита-оунівця, що теж носив колись есесівський мундир. Вони давно знайшли спільну мову. А дядько ваш загинув ще у сорок четвертому, в день арешту… Якщо ці папери допоможуть вам у роботі, ми будемо раді. Не думаю, щоб іноземна розвідка споряджала своїх агентів по архів, який немає ніякої цінності.
Бранюк швидко перебирав папери.
— Так… Хвилину… Зараз перевіримо. Цікаво… Ці викладки повинні бути відразу ж за… Ось тут. Ага, так і є!..
Він знайшов те, що шукав. Обличчя його засяяло.
— Пробачте, що я… Все так несподівано. Ще зовсім недавно ці папери позбавили б мене багатьох безсонних ночей; Справа в тому, що для завершення роботи над винаходом мені бракувало останньої ланки. Вона ось, — інженер потряс затиснутим у руці аркушем. — У цих записах! Я не помилявся, гадаючи, що дядько застосував у термоін-жекторі якраз такий принцип… Не суміш газу та повітря, а нафта, розумієте, сама нафта — ось що є найкращим живленням підземного вогненного факела! Ми з друзями нарешті знайшли цю вирішальну ланку самі. Сьогодні архів Крилача вже не відкриває нам нічого нового, ця праця тільки стверджує правильність шляху, якими ішли я та мої помічники.
— Отже, товаришу Бранюк, ваш винахід є повним відтворенням винаходу Крилача, так би мовити, є точною його копією? — запитав Муштаков.
— Копія не точна, проте схожа. Не знаю, що тут іще є з дядькових паперів, але вже бачу — загальний принцип дії апарата той самий,
Муштаков глянув на Шелеста.
— Зрозуміло. Архів Крилача притяг їх, наче магніт. Очевидно, вони давно знали ціну винаходу. Тим краще, що папери не потрапили знову до чужих рук. Хоч ви, товаришу Бранюк, і розв’язали завдання самостійно, все ж вважаємо своїм обов’язком передати архів у ваше розпорядження. Він належить вам.
— Дякую. Я збережу ці папери як згадку про людину, яка віддала життя в ім’я науки. У дядька була інша мета, заради якої він працював роками. Здається, він мріяв одержати багато грошей, щоб мати змогу без перешкод займатися науковою роботою. Він замкнувся в собі і, можливо, це згубило його. Але мені жаль, що його тепер немає з нами. Він міг би ще багато зробити…
— Правильно. Ростислав Захарович Крилач знайшов би своє місце в житті. Він був порядною людиною і неабияким вченим, — задумливо сказав Шелест.
— Хіба ви… знали мого дядька? — підвівся Бранюк.
Полковник неголосно заговорив,
— Я знав не тільки Ростислава Крилача, я знав його сестру, а твою матір, а ще більше знав її чоловіка, свого кращого друга, товариша по підпіллю Сергія Бранюка — твого батька. Я знав і тебе, Іване, ще ось таким маленьким хлоп’ям…
