Мертва голова - Бєляєв Александр Романович (серия книг TXT) 📗
Оговтавшись від потрясіння, він пішов шукати горіхів, бо страшенно зголоднів.
Увечері Морель знову відчув, що наближається приступ малярії. Але перш ніж він втратив свідомість, “божевільна” пума ще раз навідалася до нього. Вона, мов тінь, вислизнула з чагарників, оповитих сутінками, підійшла до Мореля, який нерухомо лежав, і обнюхала його обличчя. Морель не ворушився. Пума лягла коло нього і широко позіхнула, готуючись на нічліг поряд з людиною.
Стемніло. Затихли крики мавп, що метушливо розташувались на ніч у верховіттях, змовкли пташині голоси. Не чути було навіть жаб’ячих тужливих пісень. Ліс засинав. Ані звуку. Тільки тоненьке дзижчання комарів, не порушуючи тиші ночі, пронизувало повітря…
“Гаучоси називають пуму другом людини. Вони запевняють, що пума ніколи не нападає на людину і не зачіпає ні сплячого, ні дитини. Невже це правда?” — думав Морель, скоса поглядаючи на свого кошлатого сусіда. Пума лежала нерухомо. Тільки вуха звіра ледве помітно ворушились, наче він прислухався до віддалених звуків.
Як не напружував Морель слух, він нічого не міг вловити, крім дзижчання комарів. Пропасниця все дужче тіпала Мореля. Він намагався не дрижати, але час від Часу його тіло судорожно напружувалось, і Мореля підкидало вгору, мов на пружинах. Однак, мабуть, не це турбувало звіра. Пума простягла лапи, випустила кігті й зібралась у клубок, немов готуючись до стрибка на невидимого ворога. Минула ще хвилина напруженого чекання, і Морель помітив у густих заростях біля струмка дві цятки, що світилися зеленкуватим вогнем. Це могли бути тільки очі хижого звіра. Думки Мореля плутались. Йому здавалося, що зелені цятки розширюються, на них виростають кудлаті лапи. Двоє зелених дивовижних павуків наближались до нього… Морель застогнав і втратив свідомість… Крізь марення йому вчувалися крики, рев, стогін, мов тисячі злих духів зірвалися з ланцюга і танцювали навколо; ревів ураган, завивав вітер, гарчали звірі, і хтось реготав громовими розкотами. Та ось знову запанувала чорна безодня тиші. Небуття…
Заграва тропічного ранку. Сонця ще не видно, але небо вже палає пурпуром. Морель поволі розплющує очі. Він ще живий? Навколо буяє життя, грає всіма барвами, кричить тисячоголосим хором пернатих і комах. І знову спрага, нестерпна спрага…
Морель повзе по землі, мов гадюка з перебитою спиною, до струмка. Тут він бачить незвичайне видовище. Біля самої води лежить розпростертий величезний мертвий ягуар — одвічний ворог пуми. Його гарна золотиста шерсть з чорними продовгуватими плямами пошматована. Праве вухо відкушене. Одне око витекло. На шиї величезна рана. Земля навколо залита кров’ю. Трава вирвана й розкидана, чагарник поламаний. Тут була страшна битва не на життя, а на смерть. Морель нахилився над убитим звіром і з моторошною цікавістю подивився у єдине вціліле око, тьмяне, оскліле. Невже очі цього звіра переслідували його ночами?
Морель згадав, що вже кілька разів помічав, як дві фосфоричні цяточки маячили в кущах Але він не був мисливцем і думав, що це нічні світні комахи, яких дуже багато в тропічних лісах.
Так, його підстерігав ягуар. І ось звір лежить мертвий! Морель роззирнувся і побачив, що кривавий слід тягнеться вбік і зникає в кущах. Вчений не вірив своїм очам. А проте сумніву не було: пума врятувала його. Вона охороняла його, хворого, і, рискуючи сама, хоробро кинулась на ворога, щоб урятувати життя людини. Це була нерозв’язна загадка інстинкту. Мимоволі Морель відчув вдячність і навіть ніжність до свого рятівника. Чи врятувалася вона сама? Бідолашна, незвичайна пума! Вона поповзла в хащі зализувати свої рани і зараз, мабуть, конає, навіть не усвідомлюючи свого героїзму.
V. ПОВІТРЯНЕ ЖИТЛО
Мореля охопило бажання розшукати пораненого звіра і, якщо можна, допомогти йому. Хоч він був дуже слабий, проте пішов по сліду. Але кривавий слід зникав у густих хащах. Морель був ще надто кволий, щоб продовжувати розшуки. Пройшовши кілька десятків кроків, він упав біля заростей хінного дерева, вдихаючи аромат рожевих та жовто-білих квіток. Біля його ніг лежала чотиригранна зламана гілка.
“Це ж хіна! А чому б мені не підлікуватись?” — подумав він і, відірвавши зубами кору, почав її жувати, кривлячись, така вона була гірка. Морель почав лікувати пропасницю хінною корою; індіанці здавна користуються цим народним засобом. Приступи пропасниці почали слабшати, і Морель незабаром відчув себе здоровим. Однак він був ще досить кволий. Досі йому доводилося харчуватись тільки рослинною їжею. Незабаром до горіхів він додав новий продукт — борошно з кореня касови. З цього борошна він умудрився навіть пекти коржики, добуваючи вогонь збільшувальним склом. Іноді йому вдавалося поласувати печеною рибою. Він ловив її на гачок, зроблений з шпильки, ввіткнутої в край лозини. Принадою були черв’ячки й комахи.
Морель не втрачав надії знайти своїх супутників або спуститися по одній з приток до Амазонки і досягти населених місць. Для цього він хотів скористатися з дощової пори року: з листопада по березень безперервні зливи перетворюють струмки в широкі річки. Про напрямок він не турбувався. Морель зробить пліт, заготуй запаси харчів і вирушить у дорогу.
Однак, чекаючи цієї пори, треба було подумати про більш осіле існування. Досі Морель жив ніби лісовий звір: день бродив, шукаючи їжу, засинав там, де заставала його ніч. Але далі так тривати не могло. Його обличчя й руки були покусані москітами й комарами. Коли Морель дивився в стоячу воду, він не впізнавав себе, так опухло його обличчя. Кліщі залазили під одяг. Вирвати їх з головою було неможливо. Якщо ж у тілі залишалась голова, на тому місці утворювався нарив, який завдавав Морелю більших мук, ніж живий кліщ, що ссав його кров. І Морель змушений був терпіти на тілі цілі колонії паразитів.
Та цього було замало. Щохвилини він рискував зустрітися з лісовими хижаками: ягуаром, мексиканським диким котом, червоним вовком, диким собакою. З них ягуар був найстрашніший. Один ягуар загинув у боротьбі з пумою, але тисячі їх ще бродили в лісі. Інколи Морель помічав у темряві зелені цятки і поспішав розпалити вогнище, добуваючи вогонь кременем. Але вогонь треба було весь час підтримувати, і Морель недосипав. Зрештою він вирішив, що найбезпечніше — ночувати на гілках високого дерева, як це робили далекі предки. Він залазив на високе дерево, вмощувався між сучками й прив’язував себе паском до стовбура. Морель довго не міг звикнути до такої “спальні”. Коли він засинав, голова його опускалась, і йому здавалося, що він падає з дерева. Від жаху Морель прокидався, інстинктивно хапаючись за віти. Та з часом він звик до свого повітряного ліжка і добре виспався. Вгорі москіти й комарі менше турбували його. Великі хижаки не помічали здобичі, що ховалася в густій зелені дерева.
Поступово з якихось глибин його істоти піднімались і оживали первісні інстинкти, втрачені людиною протягом тисячоліть культурного життя. Морель навчився міцно спати і в той же час прислухатися до найменшого шуму. Слух і нюх його загострилися. Тільки очі вченою залишались такими ж короткозорими. А втім, в окулярах він бачив непогано. Ці окуляри були предметом його постійної турботи. Одного разу, коли він спав на землі, поклавши біля себе окуляри, якийсь птах, мабуть, такий же любитель блискучих речей, як сорока, підхопив дзьобом окуляри й поніс. Змахи крил розбудили Мореля, і він погнався за птахом. На щастя, птах випустив окуляри. Після того Морель ніколи не знімав окулярів, навіть коли вкладався спати.
Була середина вересня, часто випадали дощі. Вони налітали раптово, перекидаючи на ліс цілі водоспади, і так само швидко вщухали. Верховіття дерев не могло захистити Мореля, і він промокав до нитки. Це наштовхнуло вченого па думку влаштувати над головою покрівлю з гілок та листя. Робота була важка. Кілька разів він мало не зірвався з дерева. До того ж йому доводилось вести боротьбу з мавпами. Тільки-но Морель спускався з дерева по сучки й хмиз, як цілі зграї мавп збиралися на його будові, намагаючись “допомагати” вченому. Можливо, вони робили це з найкращими намірами, але після їхніх набігів Морелю щоразу доводилося починати все заново.
