В небі — Земля! - Бережной Василий Павлович (читать книги .TXT) 📗
З приймача почулися уривки фраз, потім рівний голос марсіанина:
— Отже, всьому світові ясно, що ми затримали шановного Саджера на основі міжпланетного права і керуючись принципами гуманності. Друге. Ми глибоко і щиро переконані, що всі міжпланетні проблеми треба розв’язувати шляхом переговорів, без застосування сили і навіть погроз такого застосування. Ми відкрито і голосно заявляємо про це, хоч маємо зброю, здатну знищити Землю. Не збираючись нікому погрожувати, ми говоримо по-добросусідському: наші бази є наші бази. Третє, щодо торгівлі. Свято дотримуючись принципу невтручання у внутрішні справи інших народів, ми не можемо допустити такого несправедливого становища, коли сусіди відмовляються від вигідного для нас обміну товарами. Такий був випадок з річковим судном. Супроводжуючий його матрос відмовився мати з нашими представниками діловий зв’язок. Це був прояв нічим не прикритої дискримінації, і, зрозуміло, матрос не міг не зазнати деяких репресій. Відповідальність за цей інцидент цілком і повністю лежить на Раді Комун. У зв’язку з тим, що ви не маєте збройних сил, а ми їх маємо, ми великодушно взяли на себе місію оберігати ваше мирне життя від агресії, від загрози поневолення. Ось чим керувалися ми, не шкодуючи зусиль і коштів на створення гімалайської бази. Хто ж після цього наважиться заперечувати, що Земля повинна з вдячністю взяти на себе обов’язок утримувати цю базу, постачаючи її гарнізон усім необхідним? Замість цього нам невдячно пропонують евакуюватись, нехтуючи при цьому принципами рівності, справедливості і поважання суверенітету. Сподіваємось, що Рада Комун перегляне свою політику і буде поважати принцип невтручання у внутрішні справи сусідів, принцип їхньої незалежності. У світлі вищевикладеної доктрини ми сподіваємось зустріти підтримку наших ідеалів добросусідства, гуманності і справедливості. Треба зрозуміти, що всі ми несемо відповідальність за мир.
Голос обірвався. Аміно, зручно вмостившись у кріслі, спитала:
— Що ти скажеш на це?
— Коментарі, як у нас казали колись, тут зайві.
Знову заговорило радіо:
— Відповідь Великої Ради Комун. Самочинно прибулим марсіанам пропонується: перше — відпустити вченого, відрядженого на Гімалаї з місією доброї волі; друге — негайно залишити планету. Велика Рада Комун гарантує, що при виконанні цих умов вона утримається від застосування санкцій.
— Ну так що, рушаємо? — Ігор почав вистукувати на перфораторі завдання моделюючій установці.
— А чи не буде це порушенням волі Великої Ради Комун?
— Гадаю, що ні. Наша мета — визволити дідуся. Якщо вони не нападуть на нас, ми не зробимо жодного пострілу, адже так?
— Вірно, любий! Ти в мене… як це звалося колись?.. дипломат!
— Сядь отак, накинь оці паски… А я за пульт…
Загриміло, наче обвалилися гори, корпус ракети задрижав, невидима сила притиснула Аміно до спинки крісла. «Яка міць, яке могуття!» — промайнула думка в голові дівчини, і вона з любов’ю й повагою подивилася на Ігоря, що схилився над пультом. Їй хотілося доторкнутися до його впертої шиї, пригладити непокірну шевелюру. Виглянула в ілюмінатор: внизу пропливав середньоазіатський степ. Так, це він, онде видніється в мареві Каспій, ось поблискує дзеркало Аральського моря, а там он уже починається Китай… «Невже так швидко? Я ж не встигла навіть опам’ятатися! Значить, ця ракета — достойна попередниця сучасних апаратів…»
Рівномірне гудіння в дюзах нагадувало їй гудіння тієї фантастичної великої бджоли, про яку розповідає одна з чудесних казок: «Летить бджола, як хата, як самольот, крилата, гуде, гуде, гуде…»
БІЛЯ ЕВЕРЕСТА
Аміно здавалося, що ракета висить на одному місці, а планета обертається під нею.
Показалися гори. Але як можна знайти в цьому хаосі хребтів і шпилів ту місцевість, про яку розповідав пілот? Суворий, неприступний колись дах світу. Країна вічних снігів і холодної тиші…
— Еверест! — гукнув Ігор. — Бачиш, Еверест!
Дивлячись на могутню гору, яка тримає на своїх засніжених плечах склепіння неба, Аміно нагадала, що марсіани розташувалися побіля Евереста. Добрий орієнтир!
Посадити величезну ракету в горах було справою нелегкою навіть для такого досвідченого механіка, як Ігор Підгайний. Він то «повисав» на одному місці, розглядаючи місцевість, то з шумом спускався вниз, щоб потім підскочити на газовому стовпі вгору. Нарешті намітив стрічку льодовика і пішов на посадку. Риск був величезний. Від однієї думки про аварію Ігоря кидало в жар. Адже він ризикував не тільки собою і ракетою, — він наражав на небезпеку Аміно.
Вирішили спуститися на льодовик. Гори виростають, як на дріжджах… Поштовх, ще поштовх. Двигуни замовкли. Сувої пари обгорнули ракету. Тиша.
«Чого я жду? — думає Ігор. — Треба діяти негайно, негайно…»
Швидко встає. Беручи карабін, наказує Аміно:
— Обороняй ракету, поки я не прийду з дідусем. Не підпускай їх близько, щоб не підірвали амортизаторів. Тримай їх на віддалі. Набоїв досить. Не розгубися. Стріляй прицілюючись, кидай гранати. Так, як я показував. Ну, я пішов.
Хотів вийти, не оглядаючись на дівчину, вже й люк опустив, але не стримався — обернувся, мовчки поцілував її в губи, обпаливши гарячим диханням, і ступив через поріг. Швидко спустився вниз, швидше, ніж надбігли сюди марсіани. Їхні чорні постаті з’явилися з підвищеного краю льодовика, перекресленого тінню ракети. Ігор встиг засісти за скелею. Причаївся, ждав. Коротка цівка його карабіна дивилася в бік ворогів. Ігор пригадав фронт, шалені атаки…
Марсіан було, може, душ десять-дванадцять. Вигляд величезної ракети, глибоко вгрузлої в лід, видно, вразив їх, бо зупинилися, ґелґочучи і жестикулюючи. Потім один щось верескливо прокричав. Аміно відповіла йому, виглянувши з люка, але що вона сказала, Ігор, звичайно, не міг знати, бо не розумів по-марсіанському. Тоді марсіанин клацнув чимось металевим, схожим на коробку для кінострічки, і почав прицілюватись. «Ах ти ж падлюка!» — пробурчав крізь зуби Ігор, натискуючи на спусковий гачок. Вони вистрілили разом — Ігор і марсіанин. Аміно встигла підняти люк, вогненне яблуко електричного розряду розбилось об його броню, розсипалося на тисячі іскор. А марсіанин впустив свою машинку, почав хилитися, наче бажаючи її підняти, застогнав і впав. Марсіани кинулися до нього. І в цей же момент Аміно пошпурила в них гранату. Ігор ледве встиг сховатися, як оглушливий вибух стряс повітря. Виглянув з-за скелі — жоден з нападників не вцілів! Одні лежали горілиць, наче дивилися в небо, інші скарлючилися на снігу, ніби прислухаючись до чогось, а деяких зовсім пошматувало.
— Отак і криши їх! — гукнув Ігор і, пригинаючись, поза камінням подався в бік вершини.
Аміно тривожно стежила за його постаттю. Які енергійні рухи, як він пробирається понад урвищами! «Боєць, справжній боєць… — думала дівчина. Страх за Ігоря і захоплення ним наповнювали їй груди. — Це ж і тоді, в давнину, отакі безстрашні солдати, не шкодуючи свого життя, воювали з нападниками».
Ігор тим часом пробрався далеко. Помітивши східці, про які згадував пілот, він обійшов їх і подерся на гору, голіруч хапаючись за холодне випнуте каміння. Підлізти вгору ще метрів з двадцять п’ять — і він добереться до великої палатки, що чорніє під сірою скелею. Та, оглянувшись, він похолов од жаху: на маленькому п’ятачку, майже під ним, стояла ціла батарея якихось великих дископодібних апаратів. Двоє марсіан поралися біля неї, повертаючи диски у бік ракети. «От, негідники! — вилаявся про себе Ігор, підносячи пістолет. — Ні, тут треба тихо». Думка про Аміно, про його любу Аміно, надавала йому сили і спритності.
Спустився вниз і накинувся на марсіан з тилу. Одного з усієї сили стукнув прикладом по голові, другого скинув у прірву. За обслугою полетіла вниз і батарея. Але диски так заскреготали по камінню, що Ігор аж присів: думав — почують. На щастя, ніхто не почув. Може, тому, що близько не було іншої батареї, а може, тому, що гори пригасили звуки.
