Жадані пороги землі - Дуреев Александр Михайлович (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗
У цій гіпотезі все сходилось. Бракувало лише найсуттєвішої ланки: навіщо екіпажеві “Аяксу” — восьми космонітам — зчиняти заколот проти багатомільярдної Сонячної Системи? Вони й так могли мати що завгодно. Не вкладалося в логічний ланцюг умовиводу й те, що космоніти жили дуже скромно й були невибагливі. Я відчував, що причина цього дивного аскетизму не лише у самовідданій праці. Щось інше, значиміше об’єднувало їх поза тими спільними рисами, які творять з гурту колектив.
У ту ніч я не спав. Іноді мрії напрочуд схожі на сни. Та організмові байдуже як, аби виник у мозкові отой клятий альфа-ритм, який дає спочинок свідомості.
Очікування ставало нестерпним і перетворювалося на різновид витонченої тортури. Я встав, одягся, підійшов до свого пульта. Німі лічильники біомаси, передавачі стандартних сигналів контакту, спеціальних програм… Досконалі пристрої, які ні до чого не придалися. Чудовий приклад людського ставлення до власних помилок. Погодитися з тим, що інопланетян не існує — це переступити через мрію.
Але мрія про контакт була особливою через недосяжність, а відтак на повний період стала магічним стимулом прогресу. Зустріч з іншою цивілізацією перестала бути дитячим бажанням. Та й майданчик для ігор у технічний прогрес поволі ставав тіснішим.
А прогрес рухався лінійно, тобто жоден із винаходів був принципово новим. Кожна річ, навіть найбільш досконала, була лише замінником попередньої, а функція лишалася тією ж. Телефон замінив листування, голографічний зв’язок — відеофони, і тому подібне. Найфешенебельніше крісло, що автоматично приймало форму тіла, просто заміняло порослий мохом камінь, на якому спочивав пращур.
Зустріч з інопланетянами очікували передусім для того, щоб порівняти, протиставити, принаймні зрозуміти, чого вартий обраний нами шлях.
Спостерігачі повинні були підготувати людство до цієї зустрічі.
Зокрема, це повинен був зробити я.
— Уі-і-і!
Виття сирени підкинуло, мов електричний розряд. Спочатку я подумав, що Хана вирішила розбудити мене у такий екзотичний спосіб. Потім зрозумів; тривога загальна. Недовірливо глянув на свій пульт — може спрацював сам, спросоння? Але захисна сітка, що закривала напис “тривога”, навіть не прогнулася.
Далі далися взнаки численні тренування. Мої руки автоматично з блискавичною швидкістю запрацювали на пульті, здавалось, без участі свідомості. Я схилився до мікрофона і підкреслено спокійним голосом доповів:
— Спостерігач Арт дель Ур працює за розкладом “Тривога”.
— Хто дав сигнал?
Голос командира Діксона був урівноважений наче нічого особливого не сталось. Я навіть трохи розчарувався. Втім, питання риторичне: комп’ютер шикував на дисплеї зелені рядки термінового звіту.
“Тривогу оголосив пост операторів. Категорія: небезпека поза станцією. Локалізація: астероїд Аякс. Загроза: технічне обладнання. Оператор Спареллі”.
— Спареллі, доповідайте, — наказав голос Діксона.
— О другій тридцять сім… не знаю, як точно охарактеризувати. — Спареллі зам’явся. Його відповідь видалася дивною. Оператори завжди звітували стисло і змістовно.
— Словом, усі системи на астероїді вийшли з ладу. Комплексний енергетичний удар. Даю зображення.
Репетиція кінця світу, подумав я. Ніколи не міг собі уявити, що з механізмами може трапитися щось подібне. Деякі роботи були буквально розчавлені, частина розплавилась. Вцілілі, розпрограмовані, повільно наповзали на рештки партнерів і безжально їх трощили. Астероїд Аякс скидався на величезний склад металобрухту.
— Радж організуйте роботу запасних роботів, потурбуйтесь про контейнер для них. Замість буксира використаєте катер.
— Хто його поведе? — озвалася Хана. — Спостерігач?
Хвилинна пауза.
— Ні. Ви, — сухо відповів Діксон.
Я зціпив зуби від образи. Це межувало з відвертою зневагою. Попри всі гарні слова, у критичний час я знову став “порожнім місцем”.
На одвіркові спалахнув сигнал. Я підійшов і відчинив двері. На порозі стояла Хана.
— Не бери до серця, — сказала вона. — Однаково сьогодні нічого б не вийшло.
— Чому?
Вона мовчки подала зелену картку. Перший раз у житті я отримував секретну депешу з Землі. Гнучкий пластик приємно холодив пальці. По краю тягнулася така сама блискуча гостра смужка, як і на особистій картці. Я відстібнув її від комбінезону і зімкнув гострі краї. Вони одразу ж злиплися, і на зеленому тлі послання проступили чіткі срібні літери. Хана нервово засміялась.
— Я можу відвернутись, коли хочеш, — глузливо сказала вона. — Там щось інтимне?
— Дивись сама.
Я подав їй картку. Хана прочитала вголос, здивовано подивилася на мене.
“Космофлот — “Аяксові”. Допуск “Супер”, спостерігачу. Негайно відкликаєтесь на Землю: контакт третього рівня”.
— Що це означає?
— Приїхали, — зітхнув я. — Хтось випередив. Третій рівень— це прямий контакт з інопланетянами! Перший — знаходження беззаперечних доказів, другий — візуальне спостереження. Професійний код. А може, це, — я помахав у повітрі зеленою карткою, — “зроблено на “Аяксі”?
— Яскравий симптом манії переслідування, — сказала втомлено Хана. — Хоча насправді з будь-ким іншим — можливо. Але твій індивідуальний код… Він подвійний, І та, друга половина записана в нестандартній системі.
Вона дивилася на мене виклично, наче я зараз мав зізнатись у чомусь неймовірному. Але, слово честі, я чув про це вперше. Втім, Хана також зналася на персональних кодах і водночас була мені близькою. Отже, про другу половину коду знали усі на “Аяксі”, крім мене. Вагома підстава для підозр. Навіщо земному космонавтові, якщо він не інспектор Космофлоту або ООН, подвійний код? Та ще браслет з дешифратом…
Хана зітхнула.
— Зрештою, зараз це вже не суттєво. Ходімо, я проведу тебе до шлюзу. Щоб на цей раз ти не затримався. Можливо, вже й не побачимось…
Дорогою ми мовчали, аж доки світло в глибині шлюзу не висвітило у кутиках мигдалевидних очей Хани вологий блиск. Вражений, я ступив до неї, хотів обійняти.
— Постривай, — мовила вона мертво. — Пам’ятаєш, ти колись казав, що наш екіпаж немов вирізано з криці. Що ми не люди, а силуети людей, якими були колись. І навіть серця двомірні. Здається, я розумію твій третій вимір… Головна твоя помилка, Арте, в тому, що ти не розумієш причини вияву ненависті й бажання позбутись тебе. Але ж для ненависті потрібно бодай якось до людини ставитись, а щоб ставитись, треба людину знати. А для “Аяксу” ти так само загадковий, як і ми — для тебе. Ти теж заскоруз у погорді. Лише своїй, земній. А людина повинна вдосконалюватися, мінятись.
— Навіть до невпізнанності? — тихо спитав я.
— Інакше мавпа ніколи б не злізла з дерева і не випросталась. Космоніти змінились до невпізнанності тільки завдяки тобі. А я… ти зупинив мене у цій зміні. Тому що дав розуміння отого архаїчного, пекучого, але нестерпно солодкого третього виміру — кохання, сам його не спізнавши. Ось що у нас спільне — взаємна недосконалість, Арте. Але я тобі вдячна за неї.
Пролунав сигнал. Її долоня торкнулася мого обличчя і безсило опала, як маленький білий листок. Засніжений кленовий листок.
