Стріла Часу - Бердник Олесь Павлович (электронная книга txt) 📗
— Я бачила фотографію міс Деніс, — прошепотіла Оксана. — Вона схожа на мене… Правда?
— Правда, — схилив голову Василь. — Я це помітив ще два роки тому!
Горовий не бачив, як за окулярами блиснули сльози на Щоках Оксани.
— Я рада, — сказала вона. — Тепер у тебе буде товариш!..
— Хіба час про це думати? — спалахнув Горовий. — Про Що ти говориш, Оксано?!
— Смішний хлопче! Про це думають навіть перед смертю! Ну та гаразд! Летіть! Я подбаю про товаришів… про сина…
— Спасибі!.. Душа моя, — схилився в поклоні Василь. — До скорого побачення!..
…Члени марсіанської експедиції посідали в машину і хутко рушили геть. Коли всюдихід зник за грядою горбів, «Сіріус-1» загримів двигунами і, обпаливши пекельним промінням поверхню Марса, стрибнув у фіолетову глибінь неба. Горовий і Деніс — колишні супротивники — тепер разом продовжували небезпечний політ назустріч таємничій планеті…
Діпон влетів до кабінету і, схопившись рукою за груди, впав у крісло. Його баб’яче обличчя посиніло, зуби цокотіли від страху.
— Що з вами? — ревнув Герд, вискакуючи з-за стола. — Як ви з’являєтесь до мене?
— Шеф! — майже хрипів Діпон. — Біда! Наша радіостанція перехопила повідомлення… Доннер і Кельман загинули!
— Як загинули? — оскаженіло вигукнув Герд, трусонувши Діпона за груди. — Ви п’яний осел! Що ви мелете?
— Все правда… Космічна дівчина врятувала… Горового. Вони розкрили вашу… таємницю… Самі продовжують політ на «Сіріусі»!.. Конгрес… вимагає суду над вами. Президент Америки дав наказ заарештувати…
— Геть! — гримнув Герд, сильним рухом відкидаючи Діпона до дверей. — Нікчеми, плазуни! Геть!!!
Діпон зник у коридорі. Герд поспіхом підійшов до пульта зв’язку. Спокійно ввімкнув передавач. На екрані виникло обличчя інженера Рауля.
— Я слухаю вас, шеф! — ввічливо сказав він.
— Кінець, Рауль, — тихо промовив Герд. — Все летить шкереберть! Дюзи знищити негайно. Щоб сліду не залишилося!
Рауль якусь мить мовчав. Його сухе обличчя залишилося байдужим. Потім він кивнув.
— Буде зроблено, шеф. Я передбачав таку можливість. Через п’ять хвилин все закінчиться. Нещасний випадок!..
— Прощайте, Рауль! Ви справжня людина!..
— Спасибі, шеф!..
Герд вимкнув зв’язок, встав з-за стола. Двері до кабінету відчинилися, на порозі виросло три постаті в блакитній формі.
— Іменем закону! — владно сказав офіцер, але не встиг закінчити. Герд блискавично пересік кімнату і зник у бокових дверях.
— Перехопити! — наказав офіцер, кидаючись за ним.
Герд потайним ходом збіг в гараж, сів до спортивної машини на пневматичному ходу. Кулею вилетів за ворота, повернув на шосе. Позаду, біля вілли, пролунали постріли. Мимо! Герд посилив потужність повітряних дюз. Повітря заревло, заголосило на виступах машини. Стрілка спідометра поповзла до цифри «500». Дерева, вілли, обрій, хмари — все слалося довкола розмаїтою смугою, летіло вихром назад і назад!
— Все пропало! Все пропало! — шепотів несамовито Герд, пригнувшись до керма.
Ну й хай! Хай! Від нього втікає його багатство, розтікаються кошмаром шалені мрії і задуми, але ж він господар основного багатства — власного життя!
— Ха-ха-ха! — зареготався Герд, натискуючи регулятор швидкості. — Вони думають, що заманили мене в пастку! Ха-ха-ха! Які нікчеми!
Справді, шосе було перегороджене велетенськими автобусами і машинами. Шляху для втечі не було. По боках дороги чорніли загони поліції. Герд, не зменшуючи швидкості, мчав прямо на барикаду.
— Вони безсилі щось зробити! Я один — сильніший за мільярди нікчем! Я господар свого життя, свого «я»! Хто зупинить мене? Бог? Диявол? Ніхто!!! Я кидаю себе в пащу вогню, бо я — безсмертний!
Чорна стріла на страшній швидкості врізалася в барикаду. Полум’я зметнулося високо в повітря, пролунав оглушливий грім.
Лише через півгодини пощастило витягти нужденні останки мільярдера Герда з уламків обгорілої машини…
…Інженер Рауль відійшов від екрана і, рішуче натягнувши капюшон на голову, рушив до дверей. Дорогу йому перегородив хлопець-радист.
— Що з тобою, Бобе? — різко запитав Рауль.
Очі хлопця сповнилися сльозами, він з благанням вчепився в руку інженера.
— Не треба, містере Рауль! Я все чув! Чуєте, не треба! Там же люди! Там мій брат!..
Обличчя Рауля зловісно посиніло, щелепи заходили під шкірою. Він схопив Боба за груди, підтягнув до себе і тихо прошепотів:
— Щеня! Що ти розумієш? Геть! Сиди в кутку!..
Сильною рукою інженер кинув хлопця до стіни. Двері рвучко відчинилися. Рауль кинувся прямо в білу віхолу. Сніг сліпив очі. Інженер увімкнув потужний ліхтар. Яскраве коло пропадало зовсім поряд, не пробиваючи густої стіни бурану. Та ось уже прозорий ковпак. Зараз! Тільки один рух рукою — і вся робота інженера Рауля злетить угору, розвіється з димом атомного вибуху. Нічого не зробиш! Рауль звик точно виконувати накази шефа!
Перед інженером з’явилася маленька постать. Вона розкинула руки навхрест, розіп’ялася на дверях. Прокляття! Це знову Боб!
— Не пущу! — прохрипів хлопець, з ненавистю блискаючи очима. — Вбийте, а не пущу!
— І вб’ю! — ревнув інженер, замахуючись кулаком. Тренованим ударом спортсмена він відкинув Боба в кучугуру снігу, до прірви. Радист зірвався на ноги і знову вчепився в груди Рауля, випльовуючи з рота кров і зуби. Інженер впав і покотився разом з хлопцем по снігу.
— Тобі ще мало? Мало? — хекав Рауль, молотячи щупле тіло Боба. — Ось тобі, ось тобі! Ось! Маєш! Щеня підле! Хам! Наволоч!
Боб, зібравши залишки сил, скочив на ноги, міцно вхопив інженера за комбінезон і рвонув його до прірви, всією вагою падаючи туди.
Над прірвою пролунав відчайдушний крик інженера. Пролунав і зник в густій білій масі снігового бурану…
ДИВНА ПЛАНЕТА
Горовий повільно йшов по замерзлому ґрунті чужої планети. Спереду метлявся промінь потужного ліхтаря, вихоплюючи з пітьми скелі, глибокі тріщини, кручі, урвища. Ніяких слідів розумного життя! Значить, його гіпотеза була химерною? Жаль, дуже жаль! Невже доведеться знищити планету? Звідки вона, яка невідома сила кинула її в прірви Космосу, спрямувала в іншу систему?
Відповіді нема… Та й ніколи люди не довідаються про це! Тільки в сонячній системі з’явиться ще один пояс астероїдів, як після загибелі Та-іни!
Пора повертатися. Сто годин уже Горовий робить вилазки навколо «Сіріуса» на відстань до десяти-п’ятнадцяти кілометрів, але ніяких результатів. Попередні виміри показали, що планета вийде точно на орбіту Землі. Дані обсерваторій підтвердилися. Катастрофічна зустріч справді відбудеться, якщо тяжіння великих планет не відхилить шлях космічного гостя. Всі ці спостереження Горовий передав на Землю. Президент Всесвітнього Конгресу повідомив, що десять заряджених ракет готові до вильоту, і запропонував закінчити розвідку.
Та Горовому не хотілося відмовлятися так легко від привабливої гіпотези, хоч все свідчило проти неї. Ще трохи, ще останній сектор!
— Містер Горовий! — пролунало в телефонах. — Чи є що-небудь цікаве?
Горовий незадоволено поморщився. «Містер Горовий!» Який він містер? Зовсім інакше хотілося б звертатися до золотоволосої Барбари, зовсім інші слова бажалося б почути від неї!.. Сотні годин спільного польоту розкрили перед Василем прекрасну душу дівчини, ще більш зміцнили його підсвідоме, інтуїтивне почуття ніжності до неї. Але минула трагедія стіною постала між ними, віяла якимсь холодком, стримувала…
— Нічого, міс Барбаро, — спокійно сказав Горовий. — Ніяких слідів. Пройду ще трохи, кілометрів два… і повернуся назад! Сьогодні ж стартуємо… Як тільки дам сигнал — вмикайте пеленгатори, щоб я не блукав! Хоча в світлі Сонця видно верхівку «Сіріуса»…
— Гаразд! Я жду! — відповіла дівчина.
Горовий на мить зупинився, вимкнув ліхтар, оглянув виднокіл. При світлі далекого Сонця, яке здавалося крупною зіркою, видно було так, як при повному Місяці. На далекому обрії громадились гори, долини виблискували зеленим сяйвом, прямо перед Горовим, на рівнині, щось темніло. Повагавшись, Василь рушив туди.
