У сріблястій місячній імлі - Циргибель Герберт (читать бесплатно книги без сокращений txt) 📗

— Я гадаю, — сказав він, — що його треба випустити з готелю й простежити за ним.

З капітанового кивка він зрозумів, що влучив у ціль.

— Важко, — встряв у розмову сержант. — А що коли в нього й на потилиці є очі?

— Дурниці! — гримнув лейтенант, але відразу ж затнувся. — А зрештою, чом би й ні? Він же робот — гм, цим багато що можна пояснити. Приміром те, що він побачив тебе па вулиці.

Капітан підняв руку:

— Так, доведеться узяти це все до уваги. Проте стрілянина виключається. Коли ми з’ясуємо, де він живе, то спіймаємо його сталевою сіткою або ще чимось у під’їзді чи ще в якомусь зручному місці… Так, прошу?

Чарлз Гарднер уперше підняв голову і дав цим зрозуміти, що дослухався до розмови. Йому стало ясно, що капітанів план може бути цілком здійсненний. Що сказав би на це старий Баткінс? Тільки він, Гарднер, може стати цьому планові на заваді. Але як? На яких підставах?

— Старий Баткінс… — почав професор вагаючись, та коли він побачив обернені до нього очі всіх присутніх, до нього раптом прийшли і думки, і слова, так наче він мав прочитати лекцію з фізики. — Виходячи з принципів старого Баткінса, що їх і ви знаєте, я не можу собі уявити, щоб він не убезпечив свій винахід на випадок згаданої можливості. Я кажу про варіант, за якого робот може бути спійманий іншими людьми й використаний для їхньої мети.

— В чому могло б полягати таке вбезпечення? — запитав капітан.

— Наприклад, у пристрої для самознищення. Із застосуванням вибухівки. Або короткого замикання, що спалює всі електронні вузли й залишає лите механічний апарат, — а його може побудувати кожен аматор.

Чарлз Гарднер спокійно дивився капітанові в очі.

Він зауважив, що примусив свого партнера замислитися.

Знову запала пауза, капітан утупився в підлогу, а інші пильно дивились на нього. Нарешті капітан підвів голову.

— Тоді лишається одне. Коли ми дізнаємося про його місцеперебування, тоді, — він повернувся до Чарлза Гарднера, — тоді вже діяти повинні будете ви. Завітаєте до нього під будь-яким приводом, — може, як електромонтер, а може, як ще хтось — і спробуєте дізнатися, що там у нього всередині. Ви тут єдиний, хто може це зробити. Чи зважитесь ви на це? Не кваптеся, спокійно обміркуйте відповідь, але відповідайте як справжній чоловік!

Час, який капітан дав фізикові на роздуми, потрібен був йому самому, щоб іще раз зважити власну ухвалу. Він, певна річ, міг би викликати фахівців з Вашінгтона; і, коли б тут був випадок трохи поважніший, він так і зробив би. Та він знав також і те, що його начальство сприйняло тутешні події не дуже серйозно, отож навіть негативний звіт про ці події не дуже зашкодить йому, коли не суперечитиме думці експертів. Він мав нюх на ті справи, котрі обіцяли закінчитися невдачею, і історія з роботом, здавалося йому, належала саме до них. Отже, це було слушне рішення — діяти разом з фізиком, якому він усе ж таки зробив велику послугу.

Чарлз Гарднер тріумфував у душі. Йому вдалося без зусиль приховати свою радість: за недовгий час, що минув від смерті Баткінса, він так гарно вивчився прикидатися, що це давало йому майже злодійську насолоду. “Добре натренований мозок, — подумав він, — навчається швидко навіть не властивих йому функцій!” Він вирішив іще трохи покомизитися. Та кінець кінцем він зробить капітанові приємність, щоб той міг думати, наче це він сам схилив професора па свій бік, до здійснення своїх планів.

— Тоді вважатимемо в принципі, що все з’ясовано, — закінчив розмову капітан. — Все інше, так би мовити, штабна робота.

Наступного дня на першій сторінці ранкової газети вміщено було велику фотографію кіноактриси Сгозен Беберлі, облямовану набраною жирним шрифтом принадою, яку репортер приготував вельми хитро:

В капітана і полісменів була напружена ніч. Але тепер усе готове. Робот мав тільки дві можливості заволодіти коштовностями (звичайно, фальшивими) — або до того, як їх покладуть у сейф, або ж відразу після того, як їх заберуть звідти. На цю мить чатували двадцять патрульних машин і загін полісменів на мотоциклах, що дістав підкріплення з Чікаго. Керувати переслідуванням мали з поліційного управління. Це завдання доручено лейтенантові Сему Меттісону і його сержантові, бо вони знали місто; крім того, була небезпека, що в готелі робот упізнає їхні обличчя.

У готелі “Метрополітен”, у кімнаті директора, що схвильовано бігав з кутка в куток, срідів капітан Бекет. Вже опівдні перед готелем почали сходитися підлітки, які прийшли повеселитися і привітати свого ідола, що насправді прибував цього разу до Мідлтона не в приватних справах, а за помахом чарівної палички Пентагону. Число цього збіговиська збільшувалося, а водночас гучнішав і зчинений ним гомін. Знервований директор белькотів уже щось про збитки, завдані його бізнесові.

Капітан спостерігав його глузливо.

— Чого ви ще хочете? — запитав він. — Відтоді, як вийшла ранкова газета, ваша халабуда напхом напхана. Оце і є ваш бізнес!

Досадливо махнувши рукою, директор став телефонувати до поліційного управління, благаючи захистити його готель. Незабаром прибули полісмени, десь близько двадцяти чоловік; натовп зустрів їх свистом, полісмени розчистили прохід до готелю. А коли згодом до готелю під’їхав величезний синій лімузин і з нього випурхнуло знамените худюще, як скіпка, біляве Щось із не менш знаменитою мавпочкою на руках, у готелі задеренчали шибки. Кільканадцятеро підлітків, розірвавши ланцюг полісменів, лягли на тротуарі; отож Сюзен довелося йти до готелю, балансуючи по їхніх спинах, і вона це робила з видимим задоволенням.

Водночас назустріч лімузинові повільно під’їхала друга, відкрита, машина. Якийсь чоловік, що сидів поруч шофера, став раптом жбурляти в натовп фотокартки Сюзен Беберлі з її автографом, штампом “Мідлтон” і датою. Кричачи й вигукуючи щось, юрба метнулася за машиною, в якій, здавалося, був невичерпний запас таких фотокарток, і за кілька хвилин площа перед готелем збезлюділа.

— Все йде як по маслу! — сказав капітан директорові, що раптом, перед тим як треба було вітати знамениту гостю, став неначе втіленням спокою.

Дотримуючись усіх формальностей церемонії, учасники спектаклю рушили до кімнати, де був сейф, — гостя, директор, два готельних службовці, що в них якось чудно відстовбурчувалися піджаки зліва під пахвами, і капітан.

Та коли уже директор хотів зачинити за всіма двері, сталося несподіване.

— Не рухатися!

Всередину, тримаючи в руках автомати, вдерлися двоє чоловіків у масках.

— Коштовності! — різко промовив один з них.

“Господи! — зрозумів капітан. — Роботові конкуренти! Ми зовсім забули про таку можливість!”

Він, як і всі інші, стояв, піднявши руки, і тільки Сюзен незворушно, але поволі знімала з себе різні прикраси, спостерігаючи, як один з грабіжників кидає їх у сумку.

“І все ж, — міркував капітан, — тутешні хлопці навряд чи такі досвідчені, як їхні колеги в Чікаго”. Несподівано вій застогнав, удаючи серцевий напад, захитався, схилився на одне коліно і нарешті гепнувся додолу. Другий грабіжник, що стояв ближче до дверей, підійшов до нього і навмання тицьнув його в бік носаком. Капітан не здригнувся. Грабіжника це влаштовувало.

В цю мить двері знову прочинилися і до кімнати зайшов іще один чоловік. Бандит, що стояв на варті, наставив на нього дуло автомата. Чоловік підняв руки, сперся ними на двері.

— Не рухатися!

— Я й не збираюся, — чемно відповів чоловік, — бо, як ви, певно, зауважили, у лівій руці в мене армійська граната з висмикнутою чекою, і, якщо я її пущу з руки, вона за три секунди вибухне. Зроблю я це, звісно, лише в тому випадку, якщо буду поранений або мене вб’ють і я не зможу стримувати запобіжник. Але в такому разі я, певне, впаду на дверях, і навряд чи хтось із вас устигне вийти звідси. — Незнайомий неквапливо опустив руки, а тоді простяг уперед праву.