Запізнілий цвіт валінурії - Григоренко Анатолий Кириллович (первая книга txt) 📗
Легенький вітерець підхопив нерозважну квітку і поніс її до берега, туди, де на піщаній косі невтомний годинник відраховував секунди і дбайливо складав їх у незриму скриньку вічності.
Над озером знову запанувала насторожена тиша.
Дельф торкнувся гілки, і вона зашуміла. Важкі краплі роси, немов намисто, запорощали в траву. Легка тінь затремтіла на стежині. Відтак гілка впокоїлася. Дельф обережно відхилив її, пропускаючи перед себе Ілонку. Коли дівчина проходила повз нього, він не втримався і обняв її. Їхні погляди зустрілися. Похитуючись зеленим гіллям, в Ілончиних очах оживав викупаний зливою ліс. Мов пелюстки квітки, розтулилися і затремтіли вуста. Дельф потягнувся до них.
— Не треба, любий. Тільки не зараз, — Ілонка відвела його руку і пройшла вперед. Хлопець відпустив гілку. Вона стрепенулася і патлатою лапою замахала вслід.
Що було в її незбагненному жесті? Докір? Осуд? Образа? Чи, може, доброзичливе побажання? Не знав.
Ішли понад лісом, окраєм квіткового поля, яке буйнувало барвистою піною осінніх квітів. Були щасливі і сумні, сильні і слабкі водночас, як і всі люди, що будь-коли жили на Землі. І той, третій, незримо йшов поруч.
— Колись, дуже давно, на світі жила дівчина, і я схожа на неї. Так говорив він, розумієш?
— Розумію. І тому він покохав тебе?
— Мабуть.
— Дивно. Довгий золотий ланцюжок днів і ночей, зв’язок часів — і непереборне прагнення людини до щастя.
— Якою була вона, ота далека дівчина? Можливо, чимось я успадковую, повторюю її?
— Можливо.
— Можливо, вона була доброю і лагідною, трохи сумною і замріяною, і все те — печаль і ніжність, доброту і замрію — якоюсь мірою подарувала мені?
— На день народження? — спробував жартувати Дельф.
— У день народження, — виправила Ілонка. — І цю любов до всього живого, мабуть, теж… Але що це? Чуєш?
— Чую.
Вона торкнулася його руки і зупинилася.
— Музика… — ледь ворухнулися губи. — Чуєш музику?
— Авжеж.
— Над полем, густо вкритим синіми, червоними, жовтими квітами, у спокійному непорусі вистиглого сонячного дня ніжними сплесками народжувалися і гасли веселкові мотиви.
Оркестр розташувався просто неба, посеред поля, наче вітрильник, погойдуючись на розмаїтих хвилях квітів. Із них, мовбито із степового марева, виринали білі фігури оркестрантів і диригента, що натхненно розмахував своєю магічною паличкою.
— Яке видовище! — захоплено мовила Ілонка.
Дельф промовчав. Обережно, аби не відлякати її замрії, він обняв дівчину за плече, і вони зупинилися, споглядаючи незвичайну картину.
Маленькі дерев’яні ящички — скрипки і віолончелі, — розхитували впокійливу тишу погідного дня, виблискували проти сонця альти і валторни, глухо і натужно бухкала жовта шкіра барабанів. Музика то дужчала і поспішала, то уповільнювалася і слабла, зрідка в ній чулися ноти невимовного суму або, навпаки, бриніли сплески радості. Вона перемішувалася з гіркуватим ароматом польового повітря і навіювала незрозумілі, але хвилюючі почуття. Її тужаві, нагріті сонячним промінням виграви пливли на незримих крилах, перехлюпувалися через цупке перевесло виднокола, яким підперезався степ, плюскотіли над ним умиротвореним спокоєм. А внизу, прислухаючись до ритму, оживали квіти, тяглися до сонця, зорили на нього наївно-здивованими оченятами. Милозвучні упорядковані ритми перемішувалися з чистим відволоженим повітрям, і здавалося, що ним значно легше, приємніше і вільніше дихати. Дельф випростав груди і на повні легені вдихнув цього цілющого повітря.
Ілонка слухала, затамувавши подих. Її уява малювала якісь фантастичні картини, бачені хіба що в снах.
…На прозорому незайманому тлі тремолюючих альтів, що, ніби іскри, пронизували таємничу завісу пітьми якоїсь казкової країни, ширяє крізь ніч золотокрила птиця, яка народилася з мерехтливої завії вогню і вітру. В польоті птиця губить із крила золоту пір’їнку, і вона, палаючи, плавко опускається на землю в грізну зачаклованість Кощієвого царства. А там на неї чекає прекрасна дівчина-полонянка. Вона, мов чарівна фея, простягає вгору руки, підхоплює пір’їнку і піднімає її високо над головою. І враз яскраве світло розпанахує застояний морок, заливає русяве волосся феї, і райський сад із золотими яблунями, і золоті яблука, і граціозних полонянок, що, побравшись за руки, кружляють, немов балерини, у спокійному тужливому танку. І вже гудуть і розриваються залізні грати, і шурхотять накрохмалені плаття, святково, тендітно дріботять наложниці, струмиться, пульсує, переливається від дерева до дерева їхній незвичайний танок — і все далі і далі відпливає від таємного царства злого Кощія. А пір’їнка розгоряється все яскравіше, освітлюючи їм дорогу. Чарівна фея, дівчина-полонянка, дедалі вище піднімає її над головою і, озираючись на темні злі сили, що причаїлися десь там, на кордоні світла і пітьми, швидко біжить, аби наздогнати своїх подруг. І вже тоді, як чорне царство неволі залишається десь далеко-далеко позаду, там, у страшній країні чаклунського впливу, надривно і глухо, мов стогін минулого лиха, гупнув і змовк барабан. А дзвінкоголоса флейта пройнялася тривожним квилінням.
Із срібного дзьоба птиці посипалися веселі дзвіночки, а з розкутого серця співом вирвалося звільнене світло.
— Жар-птиця! — мовила тихо Ілонка.
— Жар-птиця! — в тон їй повторив Дельф. — Блакитні і жовті очиці квітів… ягоди… коштовні камінці… пташине пір’я… жуки-світлячки… і ще хтозна-що… Миродіт правий. Все підпорядковується ритму. Так, Ілонко, дозрівають квіти. І, можливо, саме в цьому велика розгадка фізіології емоцій. В природі завжди існують чудові співзвуччя, а отже, — і закономірність прекрасного. Її варто тільки знайти.
— Як і щастя? — запитала вона.
— Як і щастя. Але цікаво: хто і коли написав цю музику?
Ілонка замислилася.
— Її написав не відомий нам композитор… — і додала, долаючи спазму сліз, що підступила до горла, — у далекому двадцятому сторіччі.
— Жар-птиця. Символ безцінної, недосяжної краси. Сидить вона у кришталевій клітці, очі горять, мов діаманти, а літаючи на волі, любить клювати золоті яблука. Опівночі прилітає вона в райський сад, освітлює його спалахом свого серця, неначе запалює тисячі сонць. Одна пір’їнка з її крила здатна замінити найсильніше джерело світла, і тому коштовність такої пір’їнки варта цілого царства. А самій птиці і ціни не скласти. Бо вона — чудова. А ще жар-птиця завжди приносить щастя. Так стверджують старовинні легенди…
Ілонка подивилася на Дельфа і, ніяковіючи, витерла дві великі сльозинки, що, увібравши в себе строкату розмаїтість світу, бігли по її зблідлих щоках.
ЕПІЛОГ
Шатров загорнув журнал. Підвівся з-за столу, замислений, пройшовся по кімнаті, зупинився перед вікном, вдивляючись у темну шибку. Внизу деінде світилися вікна будинків, але вогнів було обмаль — стояла глибока ніч, місто принишкло, заснуло.
Справді, не простих проблем торкаються автори у своєму творі. Лише на перший погляд здається, що це так собі невразлива казочка. А якщо копнутися глибше… Згадав Однорічка, його експеримент, проведений у бібліотеці з тим газетним повідомленням. До чого це все? Хлоп’яцтво! Якийсь самогубця — комерційний радник Хорхе, кінозірка Аста Пауліна; потім герої повісті, люди з прийдешнього — Гарт, Дельф, Ілонка, Вілена, Рос, Гуджараті, кумедний робот Тік; а поруч зовсім реальні, вихоплені з повсякденного життя люди — Терен, Олександр Іванович, Ірина, Таня…
Якщо йти за Однорічком і почати переказувати прочитане, як те він зробив з тим газетним повідомленням, проаналізувати ситуації, на свій розсуд витлумачити вчинки героїв, заодно домислюючи, що спонукало їх діяти саме так, а не інакше, можна нафантазувати казна-що. Але навіщо? Яка з того користь? Автори і без того продумали все, не порушивши основного — законів людського мислення, внутрішню логіку розвитку подій. Решта — чистісінька вигадка, фантазія. Хоч стоїть вона, безперечно, на реальній основі.
