Сріблясте марево - Стась Анатолій Олексійович (лучшие книги онлайн TXT) 📗

“Чому Довбня? Що він верзе?” — Горішній насторожився. Гандзя зрозумів його секундне збентеження по-своєму.

— Не впізнав Довбню? Це ж керівник нашого районного “СБ”. [19] Я послав його сюди заздалегідь, — поспіхом додав він.

Лисого, як пень, з квадратним підборіддям Довбню Грицько пам’ятав, хоч минуло вже стільки років. Там, у банді, Довбня був у Гандзі правою рукою, помічником у всіх темних справах. Вони з Гнилого Яру і втекли удвох, кинувши своїх людей напризволяще.

“Та при чому тут Довбня? Адже листа принесла жінка і ніякого Довбні…” Горішній відчув, що говорити Гандзі про це не треба і що вести розмову слід в такому ж тоні, в якому вона почалася.

— Не впізнав, то правда, — погодився Горішній. — Він з’явився до мене вночі, темно було… і відразу пішов.

— Пішов? Гаразд. Я йому… — Шия Гандзі витяглася, пальці нервово смикали комір пальта. — Наші справи, Вепре, йдуть як слід, як бачиш, ми живемо і боремося. Настав час діяти і тобі. На промислі є людина, яку треба негайно… — Він зробив виразний рух рукою. — Ясно? До речі, Бранюк надовго поїхав?

— Не… знаю. Не казав…

— Гм… А втім, це не має значення. Так от. Покінчити з Бранюком доручено тобі. Ось візьми, — Гандзя простяг Горішньому маленьку пластмасову трубочку. — Там кілька таблеток. Кинь одну у воду або в страву — і все. Ніяких слідів. Серце зупиниться, лікарі не встановлять причини смерті… Боїшся? — процідив він крізь зуби, побачивши, що Горішній зблід. — Боятися пізно. Зробиш усе, що треба. Чому мовчиш?

— Але ж я… потім… мене…

— А, ти он про що… Даремно хвилюєшся. Все передбачено заздалегідь. Наступної неділі я чекатиму тебе вночі біля колодязя, що поблизу шосе на Верхокуття. Знаєш це місце? Ми підемо звідси так, щоб уже ніколи не повертатися. Не здогадуєшся куди? За кордон підемо.

— Це… правда? — Горішній схопив його за руку. — Ви візьмете мене з собою?

— Ми не розкидаємося своїми людьми. — Відчувши, що слова його пролунали занадто пишномовно, Гандзя додав: — Ти не уявляєш навіть, яке життя чекає тебе попереду. Гроші не рахуватимеш. Ресторани, кафе, машина… Не пошкодуєш, хлопче. А поки що, на всяк випадок, тримай, — Горішній побачив у його руці тугу пачку грошей. — Може, знадобляться. Сховай. Отже, домовилися?

Грицько кивнув.

Гандзя наказав вимкнути в коридорі світло. Знову клацнув гачок на дверях. Постать Гандзі на мить вималювалася на тлі засірілого неба і зникла.

Горішній кинувся був услід, та спинився на порозі. “Закричати, покликати Закірова? Бігти навздогін? Що робити?” Чоло змокріло від поту, по тілу розлилася млосна слабість. Повернувшись, він наштовхнувся на стіну, в темряві навпомацки шукав дверей. Смикнув за ручку. В сусідній з Бранюковим кабінетом кімнаті на столі стояв телефон. Перекинувши стілець, схопив з важеля холодну трубку. Відразу ж почув приємний, наче рідний, голос:

— Станція слухає.

— Дайте негайно… Чуєте? Алло, станція! З’єднайте… Чуєте?

— Громадянине, я вас чую. Кажіть спокійно. З ким з’єднати?

— Заставу… Скоріш!

— Хвилинку зачекайте. Зайнято.

— Алло, станція, станція! Я вас прошу… Чуєте?

Що сказала телефоністка, Горішній почути не встиг — тупий удар в потилицю кинув його грудьми на стіл. З брязкотом грюкнув на підлогу телефон, з руки вирвалась трубка. Сірий квадрат вікна захитався перед очима.

— Так ти он як, собако… Пощаду вимолити хочеш? Продаєш, наволоч, — Гандзя хлипнув, хапаючи ротом повітря, замахнувся ще раз. Шорстка рукоятка пістолета обпекла Грицькові щоку, гострий біль вп’явся в плече. Горішній застогнав, хитнувся і головою вперед, наосліп кинувся на темну постать, що відсахнулася вбік. Гандзя зачепився ногою за телефонний шнур. Білою плямою майнуло перед Горішнім його лице. Грицько вдарив кулаком по цій невиразній плямі і, перехопивши руку з пістолетом, щосили здавив її пальцями. Обидва повалилися на підлогу.

Горішній був молодший і дужчий, але правицею він тримав ворога, не давав йому звільнити руку, що стискала зброю, а ліве плече нестерпно нило. Щось гаряче, липке повзло по потилиці за комір, піт заливав очі, голова наче розколювалася навпіл…

Славко прокинувся від стуку за стіною. Здавалося, на підлогу впало щось важке. Батькове ліжко порожнє. Чорнявого Закіро-ва в кімнаті теж не було. “Що воно гримить?” Хлопець підвів голову з подушки, прислухався. За стіною чувся глухий тупіт. Хтось неголосно скрикнув.

Славко схопився на ноги. Босоніж, роздягнений, вибіг у коридор, повернув вимикач. Двері до кімнати, де звичайно вечорами збиралися нафтовики, були розчинені навстіж. Славко позадкував… Світло впало з коридора в кімнату, вихопило з темряви двох чоловіків. Стискаючи один одного в обіймах, вони качалися по підлозі, важко дихаючи, натикалися на перекинуті стільці, на скинутий зі столу телефон.

“Тату!” — хотів крикнути Сашко, впізнавши знайому батькову ватянку, та з горла вирвався лише розпачливий шепіт. За порогом діялося щось незрозуміле, страшне. Незнайомий чоловік, без шапки, з роздертим коміром зім’ятого пальта, люто борсався, силкувався вирватися з батькових рук. У кулаці незнайомого виблискував чорний пістолет.

Майже не думаючи, що робить, Славко відскочив назад, щосили смикнув двері кабінету Бранюка.

“Рушниця! — тільки тепер, глянувши на килимок над інженеровим ліжком, хлопець усвідомив, що саме штовхнуло його сюди. — Рушниця!”

Двостволка висіла на місці. Поряд — важкий патронташ. Дома в кутку за скринею стояла майже така, як ця, — безкурківка шістнадцятого калібру. Правда, батько ще не дозволяв Славкові стріляти, і лише одного разу брав його з собою на полювання. Зате скільки разів, коли матері не було в хаті, безкурківка потрапляла Славкові до рук. Густа насічка приклада лягала на плече, око ловило маленьку білу мушку між стволів, він прислухався до металевого клацання бойків, цілився, закидав рушницю за спину, із завмиранням серця уявляючи себе в ту хвилину, коли сидітиме десь під стіжком, чекаючи тихого шурхотіння качиних крил або підперезаний патронташем ступатиме першою порошею, вдивляючись у мереживо заячих слідів.

Звичним рухом Славко вклав у казенник два забиті пижами патрони. Стрибаючи через поріг, почув різкий, як ляскіт батога, тріск і дзенькіт розбитого скла. В коридорі солодкувато запахло порохом.

Від легкого протягу шелестіли на столі сторінки розгорнутої книги. Під вікном блищали скалки. Чоловіка у брудному пальті в кімнаті не було. Батько силкувався підвестися з підлоги, притискав долоню до грудей.

Ковтаючи сльози, Славко висунув рушницю у висаджене вікно. Два постріли злилися в один, громом прокотилися по гірській долині.

Телефоністка у Верхокутті, клацнувши штепселем комутатора і переконавшись, що лінія звільнилася, заспокоїла настирливого абонента:

— Зараз говоритимете. Даю заставу.

Десь на протилежному кінці лінії, звідки секунду тому лунав схвильований чоловічий голос, почувся нерозбірливий шум, щось стукнуло, і трубка замовкла.

Рука телефоністки потяглася знов до комутатора, щоб висмикнути штепсель з гнізда, і повисла в повітрі. Ні, щось не схоже, щоб на промислі кинули трубку на важіль. Не схоже… На мить завагавшись, телефоністка ковзнула пальцями по нижніх штепселях, пересмикнула шнури.

— Застава… Застава… Застава…

— Черговий по заставі слухає, — загуло у мембрані.

— Застава, щойно вас викликали з господарства Бранюка. Настирливо просили з’єднати, дуже наполегливо. Абонент хвилювався, ледве зрозуміла, що він хоче. Під час розмови зв’язок раптом обірвався.

— Ви впевнені?

— Немає навіть індукції. Можливо, пошкодження на лінії. Або ж там розбили телефонний апарат. В останню секунду в трубці почувся дивний шум, начебто крик, Оскільки дзвонили на заставу, вирішила вас попередити.

— Той, хто дзвонив, не назвав себе?

— Ні. Але говорив не Бранюк, його голос я знаю.

— Добре, — поспішно сказав черговий, — дуже дякую вам.