Запізнілий цвіт валінурії - Григоренко Анатолий Кириллович (первая книга txt) 📗
— Правильно. Перевдягніться, Ніно. Офелія мусить виглядати елегантно. Тільки залишіть удома свою косметичку. Вона вам ні до чого. З нею ви почуваєтесь якось непевно, — не забарився вколоти Гаркун.
— Гаразд, Антоне Карповичу, — Ніна опустила очі й відчула, як її щоки знову заливає рум’янець.
Коли вони вийшли на набережну і попрямували до будинку Есмеральди Іполитівни, Станіслав повернувся до розмови, розпочатої на катері. Обережно запитав Гаркуна:
— Антоне Карповичу, а виведений вами у повісті образ Олександра Івановича, цього вельмишановного професора, теж має свого прототипа?
— Має. До того ж він — гарний, як виявилося, тип. — І, звертаючись до Козира, запитав: — Ти чув, Олесю, що встругнув наш вельмишановний професор? Всього можна було сподіватися, але щоб такого!..
— А що? — зупинився Козир.
— О, та ти в своїй провінції газет не читаєш, від життя відстаєш. Наш Олександр Іванович звинувачений у плагіаті. Фейлетон був у газеті. Не читав?
— Не читав.
— Тоді слухай. Професор оточив себе аспірантами, подібними до Євгена Терена, і примушував їх збирати матеріали для своєї монографії. А ті, не мудруючи, абзацами списували з книжок його ж таки колег і підсовували своєму шефові. Монографія вийшла друком, отоді-то й зчинилася катавасія. Професора, як мовиться, застукали на гарячому. Скандал…
— Яка ганьба! — вигукнув Козир. — От тобі й наука! Правду говорив Терен: чистої науки не буває… І чим же, Антоне, все закінчилося?
— А нічим. З таких сходить усе, як з гуски вода. Ну там розберуть на зборах, у гіршому випадку догану винесуть, яку через рік знімуть. Не бійся, ученого ступеня не позбавлять. Чомусь так робити не прийнято. Вчений ступінь присуджується довічно.
— Так, так. Ворон воронові око не виклює, — розмірковував уголос Козир. — Сьогодні тебе схопили за руку, завтра мене. Отож треба бути солідарними. До того ж списувати один у одного як не цілими абзацами, то принаймні думки красти — стало нормою, не вважається злочином. Либонь, саме тому розплодилося тих учених, як сарани. Штук по три на кожну нормальну людину.
— Твоя правда, — погодився Гаркун. — Справжніх учених, котрі рухають науку, на пальцях можна порахувати, зате докторів наук… Ім’я їм — легіон. Але як би там не було — погорів наш професор, зганьбився.
Гаркун і Козир так захопилися, що забули, мабуть, про присутність Ніни і Станіслава, які мовчки слухали їхню розмову, аж раптом Станіслав запитав:
— То, виявляється, професор Цівка Василь Павлович, про якого все наше місто говорило після опублікування того фейлетона, і є прообраз вашого Олександра Івановича, аспірантом у якого був Євген Терен?
— Так, це він, — схопився за голову Гаркун. — Ви його знаєте?
— Знаю. Він часто бував у нашій бібліотеці. Пам’ятаєш, Ніно, такий завжди чемний, розважливий, елегантний…
— Прилизаний до нудотної непристойності, — підхопила Ніна. — Не чоловік, а слимак. Від такого нічого гарного не чекай. Одразу видно: з поріддя лакуз.
— Мабуть, і Теренові засів він у печінках гірше хвороби, коли першого, кого згадав, заговоривши після п’ятисотрічної сплячки, був саме він, його шеф. Як це у вас там: “Шеф свиня… Високоосвічений мерзотник… Дипломований мерзотник…” Здається так, Антоне Карповичу, характеризував його Терен? — допитувався Станіслав.
— І, як виявилося, не помилився. Але ж… Погоріли ми з тобою, Олесю. Прохопилися словом, як необачні хлопчаки.
— Прохопилися, — чухав потилицю Козир. — Сказано: язик мій — ворог мій.
— І ще сказано: слини не підхопиш, а слова назад не вернеш. Сказав “а” — треба говорити “б”. Краще вже нехай молодята дізнаються правду від нас, аніж од того плагіатора, того прилизаного слимака. Адже ви, Станіславе, тепер, напевне, будете розшукувати цього Василя Павловича, аби дізнатися від нього про особу Євгена Терена?
— А що його шукати! — сказав Станіслав. — Сам прийде по першому моєму телефонному дзвінку. Я теж інколи підбираю для нього матеріали в своїй бібліотеці.
— Ясно, — мовив Гаркун. — Отже, нам нічого не лишається робити, як розказати, хто такий Євген Терен. І ми вам розкажемо, але за однієї умови: нехай це буде нашою спільною таємницею. Як, Станіславе?
— Я згоден.
— А ви, Офелійко?
— Я теж, — не роздумуючи, погодилася Ніна.
— Справа в тому, що нам би не хотілося, аби змінилися стосунки між матір’ю і сином після того, коли син дізнається правду про свого батька. Адже мати, і ми це знаємо напевне, приховує від сина правду про те, куди подівся його батько. І, мабуть, правильно-таки й робить. От, наприклад, ви, Станіславе… Як би було вам, коли б… Ви маєте батька?.. Хто він?..
— Ні, я свого батька не пам’ятаю, — голос Станіслава затремтів.
— А де ж він? — домагався Гаркун.
— Загинув у авіаційній катастрофі. Десь над океаном… Коли я був ще в утробі матері.
— І звідки ви про це дізналися?
— Так говорить мама. Зрештою, про це знають усі.
— От бачите, — Гаркун узяв хлопця за руку, щиро подивився йому в очі. — Так говорить мама… А тепер допустімо, що вона говорить вам неправду. Уявіть її становище, коли вона довідається, що син знає всю правду, що вона впродовж багатьох років обманювала його. Хоч і робила так задля його ж гаразду.
— Не треба так жартувати, Антоне Карповичу! — вигукнув Станіслав. — Зупиніться!.. Невже?..
— Так, Станіславе. Ви хотіли знати правду. Тепер ви її знаєте. Ваш батько, Станіслав Костянтинович Однорічко, і Євген Терен — одна й та ж особа. А Ірина — ваша мама, Ольга Петрівна. Пам’ятаєте у тій записці, що знайшли в саркофазі, вона повідомляла: а сина я назвала твоїм ім’ям. Вона дала вам ім’я Станіслав на честь батька. Отож нам залишилося тільки це ім’я змінити. Ми змушені вам це сказати, адже тепер ви обов’язково дізнаєтеся про все з інших каналів. Ви на правильному шляху пошуків і вийшли на пряму. Тож навіщо морочити вам голову?
Станіслав стояв як укопаний, не знав, що робити, що сказати. Новина приголомшила його, він не чекав такої розв’язки, не був підготовлений до її сприйняття. Губи його тремтіли, обличчя полотніло, ніби у мерця, і Гаркун завважив про себе, як він зараз схожий на свого батька.
— Та ви заспокойтеся, любий хлопчику, — підійшов ближче Козир. — Візьміть себе в руки… Будьте справжнім мужчиною. Життя — складна штука. Але, може, тим і цікава.
— Заспокойся, Славчику, — Ніна дістала хусточку, витерла холодний піт, що раптом рясно виступив на його чолі. — Заспокойся, любий… Не треба…
— І пам’ятайте про нашу домовленість, — нагадав Гаркун. — Не посвячуйте у своє відкриття матір. Гаразд?
— Гаразд… — стишено видихнув Станіслав. — Гаразд, Антоне Карповичу. Я розумію… Я буду мовчати… Я… Ми нічого не знаємо… Так, Ніно?..
— Так, любий…
— Зрозумійте. Коли Ольга Петрівна, ваша мама, дізнається, що ми розповіли вам про це, вона прокляне нас ще раз. А ми б хотіли бути надалі вашими друзями. До цього ми намагалися бути ними, хоч ви того й не знали. Тож не будемо псувати стосунків.
— То це ви?.. Це ви інкогніто постійно допомагали мамі усі ці роки? Он воно що? — Станіслав у розпачі закрив долонями обличчя. — Дорогі ви мої… рідні… А вона не знала…
— Що хата має, тим і вітає… — буркнув Козир. — Але і про це їй теж не треба говорити. Тож, сподіваюся, ми залишимося друзями…
— І ще погуляємо на вашому весіллі, — намагався перейти на жартівливий тон Гаркун. — Справимо його як годиться… Беріть нас із Олесом за посаджених батьків. Що ви скажете на це, моя люба принцесо? — звернувся він до Ніни. — Чого мовчите?..
Шатров дочитував повість. Поступово написане Гаркуном і Козиром захопило його, він читав без будь-яких упереджень, забувши про настанови Однорічка дошукуватися у творі того, чого там немає і що може наштовхнути на якусь карколомну ідею. Повість захопила його не як спеціаліста, а як простого читача: його чисто по-людському схвилювала доля героїв, а надто Євгена Терена.
Додому прийшов пізно, засидівся у бібліотеці. Журнал, в якому було опубліковано кінець твору, прихопив із собою. Поспіхом повечерявши, засів у своєму кабінеті. Поставивши собі метою прочитати все до кінця, осмислити прочитане, приготуватися до розмови із Станіславом, адже той має скоро повернутися від Козира. Цікаво, з чим повернеться він?
