Кришталеві дороги - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (книги онлайн без регистрации .txt) 📗
— Зараз надійде моя дружина. А ви ідіть, ідіть. Наталці теж треба прогулятися: вона, бідолашна, за своїм театром і на свіжому повітрі не буває!
Сергій з Наталкою перезирнулися по-змовницькому. Вона ледь посміхнулася.
— Ходімте, Сергію Михайловичу. Слухняна донька повинна виконувати накази свого суворого батька, щоб хоч частково спокутувати провину за неповноцінність.
Коли вийшли з будинку, Закатова запитала насмішкувато:
— Ну, то куди ж вас повести, мій хоробрий рятівнику?
— Якщо з обов’язку — то до найближчої тролейбусної зупинки.
— Питання поставлено так, що я мимохіть змушена взяти командування на себе. А я не звикла командувати. Звикла скорятися.
— То це значно полегшує справу. Мій наказ такий: я простую додому, а ви — куди вам заманеться.
— Наказ остаточний?
— Так. — Він простяг їй руку. — На добраніч, Наталко Романівно!
— На добраніч!
Сергій уже відійшов далеченько, коли Закатова гукнула:
— Сергію Михайловичу, стривайте! — вона підійшла швидкою ходою, взяла його за лікоть. — Як слухняна донька, я не можу обдурювати батька. До того ж у мені заговорила ображена жінка: ви надто легко зреклися мого товариства. Через це я буду з вами сьогодні весь вечір. Але не я щебетатиму, а ви будете розповідати про себе та про свою роботу.
— Надто поганий з мене оповідач, Наталко Романівно.
— Можете звати просто Наталкою. Рада, що ще маю право на це.
— Так, ви нестерпно молода з виду.
— Ви глузуєте з мене! Краще б поспівчували: грим надто сушить шкіру обличчя, та й оті перевтілення не минають для нервової системи марно. Ще два-три роки, та й почну грати характерних бабусь.
— Сподіваюсь, що й через тридцять літ це буде для вас зарано.
— Виявляється, ви вмієте говорити компліменти?
— Це — жалюгідна спроба початківця.
Холодок стосунків між ними поступово танув. Сергій розповів Наталці, як ще зовсім недавно завзято сперечався з її батьком, закидаючи йому всі мислимі й немислимі гріхи, переказав зміст дискусії про характерні риси двох поколінь молоді. Наталка підхопила цю тему, напівжартівливо поскаржилася, що батько тримає її в надто жорстоких шорах, але це, мовляв, тільки підшпигує вирватися з полону та й помчати світ за очі. Цим вона спробувала виправдати свої нічні прогулянки.
Розуміючи, що Наталці зараз було б дуже неприємно зустріти отого її чорнявого супутника, — чоловіка чи нареченого, хто там його знає! — Сергій запропонував не тинятися містом, а просто посидіти в скверику. Наталка охоче погодилася на цю пропозицію. Вони прогомоніли з дівчиною про се про те до півночі і розлучилися майже друзями.
Як завжди останнім часом, тієї ночі довго не міг заснути. В його надто збудженому мозкові перебігали картини недавнього минулого, в вухах лунали голоси. А в підсвідомості не припинявся настирливий аналіз отих загадкових подій, що завдали йому стільки прикростей. Аж видавалося: ось-ось настане прозріння, і все виявиться надзвичайно простим і обгрунтованим. Але, певно, не вистачало хоч і дрібних, проте значливих фактів, щоб простежити причинні ланцюжки з початку до кінця, тому й сподівання це розвіювалося, змінюючись на дратівливе розчарування.
Йому не сходило з думки “пророцтво” Кет. Надто швидко справдилися її слова про близьку небезпеку! Думалося: а що, коли б того вечора в лабораторії лишився не Петро Іванович, а він сам? Чи не трапилося б таке самісіньке з ним?
Сергій намагався відтворити в своїй уяві весь перебіг подій. Ось Петро Іванович бере з сейфа кристамулітовий диск. Несе до генератора. Старанно припасовує в зоні фокусування променів. Відкручує ґудзик з рукава піджака, — сумлінний, щирий старий, звичайно ж, намагався повторити свій, так би мовити, “дослід” з абсолютною точністю. Кладе той ґудзик на диск… Ну, а далі?.. Далі він мусив або надіти скафандр, або сісти до пульта дистанційного керування. Без цього ввімкнути К-генератор він не міг.
“А якщо силову мережу ввімкнув хтось інший? І саме тоді, коли Петро Іванович був у смертоносній зоні?”
Цим пояснювалося б усе. Але в лабораторії він був сам один!
Гарячкове шукання розв’язку тривало і вві сні: Сергієві в ту ніч верзлося казна-що, і раз по раз повторювалося страхіття — ніби він лежить під генератором зв’язаний, а з стіни виходить постать у чорному і кістлявим пальцем тягнеться до кнопки вмикання силової мережі. Пробудження не принесло заспокоєння: нестерпно боліла голова, на душі було гидко.
Навіть не поснідавши, Сергій поїхав у центр, купив квиток на літак до Адлера. Годі. Треба відпочити. Завтра по обіді він уже купатиметься в Чорному морі.
І все ж не втримався перед спокусою зазирнути ще раз до інституту перед від’їздом. Зустрівся із слідчим, переказав йому свої химерні видіння, — хто знає, може, найбезглуздіший сон за асоціацією наштовхне фахівця на якийсь парадоксальний висновок.
Удвох з ним вони зайшли до лабораторії. Сергій до найдрібніших деталей відтворив усі рухи, які мав зробити Петро Іванович, готуючи дослід, — включно аж по те, що поклав ґудзик на диск.
— Після цього лаборант мав сісти за пульт і ввімкнути генератор.
— Прошу, покажіть, як саме.
— То йдіть сюди. Сідайте… — Сергій ввімкнув “цвіркуна”, сфокусував його об’єктиви на ґудзикові.— Увага! Вмикаю!
Він намагався дивитися на екранчик пульта керування очима Петра Івановича, якщо той таки сидів за цим столом за кілька хвилин перед смертю.
Ось у кристамулітову “перепічку” уп’явся тонісінький яскравий промінь, — це картина звична, бачена сотні разів… Ось промінчик завібрував, почав розпливатися і ширшати. Зараз він торкнеться ґудзика… Саме на цей момент і чекав старий.
Ну, звичайно ж, ґудзик вмить розжарився. Зараз він розсиплеться на порох, і…
Але стривай, що це?! Гудзик не розсипався, а неквапно занурився в кристамуліт так, наче той мав густину сметани.
Сергій відчув, як у нього по спині поповзли мурашки. Те, що він побачив, не можна було пояснити ніякою теорією. Навпаки, саме це дивовижне явище і розкривало причину невдач з виготовленням шаруватого вогнетриву: йдеться про якийсь абсолютно незнаний досі процес руйнування сил міжмолекулярної взаємодії. Це — відкриття світового значення!
— Ясно, Сергію Михайловичу: гудзик пірнув у масу, отже, лаборантові не було чого туди й бігти. Чи не так?
— Треба поміркувати… — власне кажучи, Сергієві зараз було вже не до слідчого. Він ще не встиг оговтатися, осмислити, що до чого. Його кидало то в жар, то в холод; лякала думка, що, може, отакий ефект стався внаслідок рідкісного збігу незнаних обставин і повторити його не вдасться.
— Перепрошую, мені зараз на думку спала одна досить цікава наукова гіпотеза, отож, я був неуважний… Запевняю вас: я дуже добре знав небіжчика, тому можу поручитися, що легковажності йому закинути не можна.
— А чи не могло йому спасти на думку поставити якийсь інший експеримент?
— Виключено. Він був людиною дисциплінованою і насамперед запитав би мого дозволу.
— Тоді доведеться ще шукати та шукати!.. Їдьте, Сергію Михайловичу, відпочивати, а ми тут попрацюємо без вас.
— Знаєте, я, мабуть, не поїду. Слід перевірити оту гіпотезу.
— Е, ні! — слідчий легенько накрив своєю долонею його руку. — Нам треба, щоб ви поїхали. Хай висновок комісії ні в кого не викликає ніяких сумнівів. І хай у вашій лабораторії довгий час не буде нікого.
— Розумію.
Альошин не хотів — і не мав права! — пояснювати слідчому, з якого це дива йому закортіло переінакшити щодо відпустки: є речі, що не підлягають розголосу навіть у середовищі найвідповідальніших людей. Але не міг він і виїхати з Києва, не пересвідчившись, що ефект руйнування міжмолекулярних сил під впливом кваркового опромінювання — не химера, а факт, який може бути відтворений ще і ще.
— Гаразд. У такому разі я, про всяк випадок, повторю спробу в іншому варіанті, — коли б лаборант, скажімо, вирішив спостерігати дослід з близької відстані.
— Прошу, Сергію Михайловичу.
