Кришталеві дороги - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (книги онлайн без регистрации .txt) 📗
Щиро кажучи, такий висновок комісії видався Сергієві Альошину надто поквапним і необгрунтованим. Який би не був прорахунок, Петро Іванович насамперед вимкнув би силову мережу. Йому можна було закинути неуважність, то так. Він міг би ще раз, скажімо, не звернути уваги на те, що охолоджувальну апаратуру не ввімкнено після ремонту, — але це коштувало б тільки спалених обмоток генератора. Зайти ж у заборонену зону, коли там вирує кваркове випромінювання, наважився б хіба самогубця чи божевільний.
Ці міркування Сергій переказав слідчому. Той вислухав його дуже уважно, погодився з твердженнями і сказав, що слідство, власне, ще триває. Він натякнув Альошину, що тому зараз було б корисно поїхати кудись відпочити, — так, мовляв, буде краще для справи. Та Сергій навіть до цієї поради вирішив проситися у відпустку. Повсякчасна перевтома, поєднана з гіркотою постійних невдач, ота злива неприємних сюрпризів, а тепер ще й трагічна загибель Петра Івановича вщент розхитали йому нервову систему. Його дратувала кожна дрібниця, майбутнє видавалося безперспективним, творча уява оголосила про своє повне банкрутство. Так, треба відпочити. І не в санаторії з казарменим режимом дня, а вільним від усяких інструкцій та застережень — “дикуном”.
Написавши відповідну заяву, Сергій пішов до Хмари. А того, виявляється, вже два дні нема на роботі — погано стало з серцем у старого. Та й чи дивно, коли на інститут звалилося враз стільки прикростей!
Звісно, питання про відпустку можна було б уладнати з заступником директора, проте Сергій вважав, що Хмара образиться за неуважність до нього. Та й хотілося зустрітися з ним перед від’їздом, щоб обміркувати план реорганізації лабораторії. На щастя, директор саме подзвонив секретарці дізнатися, чи немає якихось надто термінових справ, і Сергій, скориставшись з нагоди, напросився на візит.
То ж яким було Сергієве здивування, коли двері квартири професора Хмари на дзвінок відчинила… Наталка Закатова!
Але вона була вражена ще дужче. Побачивши його, пополотніла і аж сахнулась.
— Пробачте, вам кого?
— Перепрошую, я до Романа Гнатовича.
— Ах, так!.. Заходьте. Батько сказав, що чекає на гостя.
— Батько?! — перепитав Альошин приголомшено.
— Ну, звісно ж! — засміялась Закатова. — А ви і є Альошин?
— Ну, звісно ж! — повторив він її тоном. — Який тісний, виявляється, наш білий світ!
Проте вона вже не підтримала розмови, даючи зрозуміти цим, що спогади про ту першу зустріч їй неприємні.
Професор Хмара щиро зрадів, побачивши Альошина.
— Заходьте, Сергію Михайловичу, заходьте!.. Знайомтесь: моя дочка, Наталка.
— Ми вже познайомилися, Романе Гнатовичу, — дипломатично відповів Сергій.
— То й гаразд. Наталко, кави гостеві, та найміцнішої! А мені отого клятого пійла, хай йому грець!
Старий напівлежав у ліжкові, обкладений подушками, — маленький і сухорлявий. Вигляд у нього був кепський, але він намагався триматися бадьоро.
— Ну, доповідайте, що там сталося за два дні моєї відсутності. Які ще неприємності звалилися на нас з вами?.. Не хитруйте, говоріть про все прямо.
— Затишшя, Романе Гнатовичу.
— Перед бурею?
— Слідство триває. Так сказав сьогодні наш спільний знайомий. І порадив мені поїхати кудись відпочити.
— Що ж, треба — так треба. Справді, зараз ви навряд чи зумієте зробити хоч щось варте уваги… Але як же нам бути з отими нещасними “кожухами”? Слово честі, і засинаю, і прокидаюся з думками про них.
— А ви не знаєте, Романе Гнатовичу, як ідуть справи у харків’ян? Адже їхня група хвалилася успіхами.
— Уже не хваляться. І ленінградці теж. Щиро кажучи, мені останнім часом починає видаватися, що ця проблема взагалі не розв’язується на нинішньому рівні науки. Або ж потребує досліджень у зовсім іншому, незнаному досі напрямку… Ви ото, мабуть, зненавиділи мене, коли я відмовлявся дати вам інженера-лаборанта. То зараз признаюсь: робив я це навмисне. Коли б ви одержали навіть десять помічників, нічого не змінилося б. Потрібно було інше: щоб ви, бодай ціною надлюдської перенапруги, бодай хоч від злості на мене, мобілізували всі свої творчі зусилля, підійшли до таємниці з іншого боку, вхопилися б хоч за хвостик її. Адже всім відомо, — а мені насамперед, — що ви одержали неймовірно складне завдання, і ніхто допомогти вам не може. Навпаки, нового слова чекають від вас. А коли воно буде вимовлене — тоді вже можна скликати й “симпозіум цікавих дурників”, який вам так припав до смаку.
Ні, професор Хмара таки починав подобатися Сергієві дедалі дужче. Звісно, отой його “педагогічний експеримент” був жорстокуватий, але кінець кінцем мета виправдувала засоби. Старий має рацію: навіть одержавши десять помічників, завідувач лабораторії надвогнетривів Альошин і далі довбав би собі шурф наосліп, — тільки й того, що на-гора викидалося б більше пустої породи. То виходить, знову треба робити ставку на обдарованого одинака?.. А як же працюють космоградці?
Він поділився своїми сумнівами з Хмарою. Старий вмить зрозумів навіть підтекст.
— Любий Сергію Михайловичу, що пасує кумові — то кумі не личить. Ви змішуєте воєдино питання стратегії і тактики в науці. Так, найгеніальніший полководець — ніщо без хоробрих, дисциплінованих солдатів. Але й армія без полководця, як правило, перемогти ворога не може. Віталій Федорович завжди прибіднюється: це, власне, він висуває всі оті неймовірно сміливі проекти, на які ви посилалися. А виконує їх дуже здібний, монолітний колектив… Хотілося б, щоб і в нас було так. Але… — він скрушно розвів руками, посміхнувся невесело. — Але щось я не вмію знайти з вами, молодими, спільної мови.
— Уже знаходите, — пожартував Альошин. — Один з них, найупертіший, засвідчує вам свою пошану.
— Ну, ясно ж, ясно! Адже інженера-лаборанта таки викрутив!
— Кота в мішку! Досі в очі не бачив того інженера-лаборанта.
— Незабаром буде, Сергію Михайловичу. З свіженьким, ще теплим дипломчиком. З відзнакою.
— Он як!
— От бачите, скористалися з моєї до вас прихильності, та й вибрали найкращого.
Розмова поступово переходила на інші рейки, ставала вільнішою і легшою, втрачала інтонації офіційності. Старий почав розповідати різні цікавинки з часів своєї юності, намагався залучити до бесіди і дочку, але та не виявляла ніякої активності.
— Сергію Михайловичу, у вас діти є? — несподівано запитав він, лукаво посміхаючись.
— Навіть дружини ще немає.
— Буде. Це — неминуче лихо. А от ще перед шлюбом заздалегідь домовляйтесь з нею про сина, а не про дочку… Це про тебе, Наталко, про тебе мова!.. Оце як бачите, Сергію Михайловичу: з дитинства торочу їй, що скловарна справа — найкраща в світі. А результат? Коли малою була — слухала мої проповіді уважно. Підросла — прикивувала головою, терпляче очікуючи на мить, щоб вирватися від мене та й гайнути до балетної студії. А тепер, бач, і слухати не хоче. Зате я… Наталко, одвернись!.. Зате я охоче слухаю її, коли вона грає якогось там інженера-новатора. Далебі, вдає з себе такого фахівця, що навіть я, її власний батько, ладен повірити, що вона здатна розрізнити зубчатку від зубила.
Сергій нишком скинув очима на Закатову. Та порядкувала біля батькового столу, ніби й не чувши жартівливого монолога.
— Кожному своє! — дипломатично сказав Альошин. — Мабуть, діти завжди не виправдують батьківських сподівань.
— Зате вони в свою чергу стають батьками і зазнають тієї ж долі!.. Наталко, ти сказала, що сьогодні маєш вільний вечір?
— Так, — відповіла вона насторожено. — А що?
— Я хочу дати тобі невеличке навантаження. Я завинив товаришеві Альошину не одну сотню годин компенсації за понаднормову працю. Він перевтомлений украй, а відпочивати не вміє. Так ти, прошу, поводи його сьогодні по місту та пощебечи щось там про мистецтво.
Сергій бачив: Закатовій аж ніяк не смакує отаке доручення, але й відмовитися їй незручно.
— Романе Гнатовичу, але ж біля вас повинен хтось бути. Я вже якось сам розважусь.
