Сріблясте марево - Стась Анатолій Олексійович (лучшие книги онлайн TXT) 📗
Марія сіла поряд з чоловіком, дбайливо застебнула його розхристану на грудях сорочку, співчутливо похитала головою.
— Біда мені з тобою. У вихідний — і то з дому тікаєш.
Мляво пожувавши вареника, Грицько відсунув миску, встав.
— Голова щось розболілась, Марійко. Я краще ляжу.
— От тобі й маєш! Я готувала, варила… Твої ж улюблені, з сиром. І борщ з курятиною. Що це з тобою, Грицю? Може, застудився? То чаю нагрію, з малиною сушеною вип’єш.
— Не треба. Минеться й так. Стомився трохи.
Дивуючись з різкої зміни в батьковому настрої, Славко тихо пішов у спальню, швидко роздягся і пірнув під ковдру.
Вранці Горішній похапцем поснідав, постояв біля ліжка, де, розметавшись, уві сні прицмокував Славко, попрощався з дружиною і пішов до автобусної зупинки.
Рейсовий автобус, яким найзручніше було добиратися на роботу, мав прибути хвилин через сорок. Але Горішній не чекав його. Він сів у машину, що йшла в протилежний від промислу бік.
У той час, коли оператор Грицько Горішній задумливо сидів у автобусі, що-віддалявся від Карпат, майор Петришйн підходив до будинку, де жив полковник Шелест.
Двері відкрила Олеся, полковникова небога, вона жила у нього вже понад рік, була тут повновладною господинею. Петришин пам’ятає, як у квартирі Шелеста вперше з’явилася скромна, по-сільському одягнена дівчина. Вона приїхала з Волині, звідки був родом полковник, щоб поступати до медичного інституту. У Терентія Свиридовича сім’ї не було, він жив одинаком і не відпустив Олесю в студентський гуртожиток.
Відтоді у квартирі все змінилося. Не дуже затишна, напівпорожня, куди господар не з’являвся по кілька днів, виїжджаючи в службових справах з міста, квартира стала невпізнанною. Натерта паркетна підлога блищала так, що по ній боязко було ступати. Сліпучо-білі гардини звисали з вікон. Крісла заховалися в охайні полотняні чохли. Якось інакше стали під стінами меблі, кімнати набрали веселого і привітного вигляду. У вітальні пахло парфумами і тютюном “Золоте руно”.
Шелест на роботі ніколи не курив, а дома іноді набивав коротку люльку, що завжди лежала на письмовому столі.
Кожного разу, коли Петришин приходив сюди, він мимоволі думав, хто ж відчинить йому — сам Терентій Свиридович чи Олеся.
В таку мить Петришин трохи червонів і сердився сам на себе, боячись, що не зможе приховати своїх думок.
— Добрий день, Олесю. Терентій Свиридович дома? — майор старанно витирав чоботи об в’язаний килимок.
— Дома. Заходьте, — Олеся взяла у нього шапку, обережно, наче це була якась крихка річ, почепила на вішалку.
— А ви… не в інституті? — невлад запитав Петришин і подумав, що ось зараз вона вислизне з передпокою і не вигляне з своєї кімнати, аж поки він не стане прощатися з Шелестом.
Олеся тріпнула довгими віями.
— Вихідний сьогодні, — тихо сказала вона, опустивши очі.
— Я й забув. Пробачте, — силкуючись говорити невимушено, махнув рукою Петришин.
Олеся вказала очима на двері, що вели до вітальні.
— Дядько теж часто забуває про вихідні дні. Хіба так можна, Арсене Тарасовичу? Вам нічого, а йому відпочивати треба, у нього хворе серце.
— То ви невдоволені, що я сьогодні до вас завітав?
— Що ви… Навпаки, — схаменувшись, вона захитала головою. — Навпаки, коли ви з дядьком удвох, мені чомусь здається, що він завжди почуває себе хороше. Він вас…
Голос Шелеста з-за дверей не дав їй скінчити.
— Заходьте, майоре, заходьте!
Шелест сидів на канапі, обклавшись газетами. Шовкова теніска і вузькі спортивного крою штани молодили його. На обличчі не видно було втоми, наче полковник відпочивав перед цим принаймні з тиждень.
— Вітаю, Арсене Тарасовичу. Сідайте. Сьогоднішні газети читали? Ще ні? Мені щойно принесли. Цікаві новини є, багато цікавого відбувається на білому світі… — Шелест підвівся, пройшовся по кімнаті, і Петри-шин, знаючи його вдачу, зрозумів, що на цьому “передмова” вичерпалася, бо полковник не мав звички довго зволікати. Він одразу ж переходив до діла — зайві балачки для нього були обтяжливими.
— Я вас слухаю, Терентію Свиридовичу, — сказав майор.
— Турбувати вас сьогодні не мав наміру, але довелося, бо новини є і у нас. — Очі Шелеста стрілися з очима Петришина. — Годину тому надійшло донесення. Минулої ночі до Грицька Горішнього завітала гостя, жінка. Вона викликала Горішнього з хати і мала з ним коротку розмову. Наші проводжали її потім аж до Остудова. Як виявилося, це донька уніата Квітчинського. Під час окупації він мав тісні зв’язки з гестапо та “службою безпеки” оунівців. Видно, донька йде батьковим шляхом. З нею розберемося. Зараз основне — Горішній.
— Як же він?.. — приховуючи хвилювання, спитав Петришин.
— Ранком він залишив дім, сів у автобус на Ранів. Настав час, майоре, зустрітися нам із Горішнім.
— Я прошу зачекати, Терентію Свиридовичу, хоча б до вечора.
— Ви певні, що він прийде до вас сам?
— Думаю — прийде. Не може він не прийти.
— Зачекаємо. До вечора., — сухо погодився Шелест. По обличчю майора пробігла тінь. Полковник поклав йому на плече руку, вже м’якше заговорив: — Розумію, Арсене Тарасовичу. В людині розчаровуватися важко. Але інакше ми не можемо, не маємо права. Якщо Горішній не прийде сьогодні сам, доведеться нам навідатися до нього. Зараз без чверті друга. В розпорядженні Горішнього півдня, сьогодні він вільний від роботи, їхати йому до нас автобусом години дві з половиною. Можливо ваш земляк у цей час уже наближається до міста… Будемо сподіватися. А тепер обідати, юначе, — раптом закінчив Шелест, міняючи тему розмови.
— Дякую, Терентію Свиридовичу. Я щойно…
— Облиште. Знаю, як було щойно. їдальня, сніданок на ходу, склянка кефіру, вінегрет. По собі знаю. А тепер у мене господиня в домі, вона нас борщем почастує, а може, і ще чимось смачненьким. Не раджу відмовлятися.
Повернувшись додому, Арсен Петришин кілька разів підходив до телефону. Набирав номер службового комутатора.
— Про мене ніхто не питав?
— Ні, товаришу майор. Ніхто, — відповідав черговий офіцер.
Горішній так і не з’явився.
Увечері, коли у місті загорілися вогні, машина Шелеста спинилася на розі вулиць Першотравневої та Горького біля під’їзду триповерхового будинку. Петришин, у шинелі, з пістолетною кобурою на поясі, вже чекав, стояв на тротуарі. За хвилину автомобіль пірнув у вузькі вулиці, вирвався за місто і помчав, набираючи швидкість, по дорозі на Самбір.
— Ранів! Стоятимемо сорок хвилин. Потім автобус повертається назад тим же маршрутом! — оголосила жінка-кондуктор. Пасажири заспішили до виходу. Горішній застебнув ватянку, поправив шапку і пішов брукова-ною площею, постукуючи підковами важких робочих чобіт.
Сліпуче сяяли проти сонця вітрини магазинів. Віддалік, за стінами старовинної фортеці, виднівся сірий гостроверхий костьол. Над шпилем з карканням літали ворони. Під ногами темніли калюжі. Вуркочучи, зграйками походжали площею голуби, дзьобали щось на бруці.
Горішній трохи знав Ранів. Колись давно, в дитинстві, приїздив сюди із старшою сестрою. Майже в кожному домі цього містечка з давніх-давен ткали барвисті килими. Багаті кольорами, з тонким орнаментом витвори ранівських килимарниць розходилися по всій Галичині, Закарпаттю, перепродувалися агентами-гендлярами у магазини Праги, Відня, Будапешта. Сестра була на виданні. Батько тягнувся з останнього на посаг доньці. Сестра хотіла придбати в Раневі килим. Довго ходила по базару, тримаючи за руку малого Грицька. Прицінювалася. Вибирала. Хитала головою. Не вистачало грошей. Ледь виторгувала маленький килимок з червоними трояндами на жовтому полі. Зморена конячина повезла їх додому…
Довго висів той килимок в сестриній хаті, над ліжком. Потім прийшли фашисти, спалили хату. Сестру, яка стала депутатом районної Ради, розстріляли за селом, під скелею, її чоловік, колгоспний бригадир, загинув десь на фронті.
Спогади раптово стисли серце. Горішній витяг цигарку, закурив. А думки линули в минуле, бентежили.
