“Галатея” - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (книги бесплатно txt) 📗
“Я!.. — з жахом подумав Борис. — Тобто він!.. Такий жалюгідний, такий зашарпаний, такий… такий… — йому бракувало слів, щоб виразити нестерпну тугу, сором, огиду, які враз опекли його неіснуюче серце. — Хлопче, хлопче, до чого ти докотився?! Адже ти був красивий і дужий, самолюбивий і розумний; ти мріяв будувати ракетні кораблі… а перетворився на піддослідну тварину. Чому ти не повернувся на батьківщину? Побоявся Сибіру?.. Але ж то був би рай проти каторги, яку ти тягнеш ось уже чверть віку!”
— Н-ну, д-де ж в-вона, ота м-машина?.. — Коровін поточився, схопився за плече товстунця Джо. — Що в-вона… вміє робити?
Хілл посміхнувся, сказав багатозначно:
— Все, що вмієте робити ви… і навіть трошки більше.
— Н-не… вірю!.. — Коровін зробив кілька кроків до пульта і зупинився, вражений. — М-містер Хілл… вона на мене дивиться!
Справді: банькаті, як у рака, опуклі “очі” злагоди повільно пересувалися услід за ним, і од цього йому аж морозом по спині сипнуло.
— Гей, ти!.. Ти мене чуєш?.. Відповідай — чуєш?.. Містер Хілл, вона що — німа чи глуха?
— Гм… Ще не відрегульовано звукову апаратуру.
“Брешеш! Брешеш!.. — безмовно кричав Борис. — Ти боїшся, що Коровін дізнається правду!.. Він — мерзотник, але ж у нього ще лишилася крихта сумління… Коровін! Коровін!.. Клацни вимикачем, що на пульті з правого боку!.. Ввімкни мій голос!.. Благаю тебе, ввімкни!!.. Ввімкни!!!”
І — чи то, може, й справді в мозку його психодвійника індуктувалися біоструми, чи просто збуджений алкоголем, прокинувся отой загадковий “центр агресивності”, — Коровій раптом скривився, замахнувся кулаком:
— Брехня!.. Ви знову мене обдурюєте?.. Навіщо?!.. — він хотів гримнути по фотоелементу, але поточився, схопився рукою за пульт…
…і Борис відчув, що динаміки — ввімкнено.
— Не вір, Борисе! — зойкнув він розпачливо. — Зруйнуй цю машину! В ній я, твоя свідомість!.. Ти продав ме…
Голос перехопило. Обрушилась пітьма. Ще якийсь час Борис чув гупання, сопіння, лайку. А потім враз настало небуття.
Вечорами, коли більшість мешканців Нью-Йорка заповзає в свої закутки, а ті, кому море по коліна, перебираються на Бродвей та на П’яту авеню, до Бруклінського мосту, сторожко озираючись на всі боки, наближається нужденний чолов’яга в дранті, яке ось-ось розпадеться на клапті. Він підтюпцем минає поліцая, сахається перехожих і скрадається все далі й далі, аж доки досягне середини мосту. Тут він зупиняється і зосереджено тре пальцями лоба, ніби намагаючись пригадати щось надзвичайно важливе, — таке, без чого навіть існувати не можна.
І раптом, — це повторюється щовечора! — він “пригадує”.
— Так, так… — мимрить він розсудливо. — Дешевше ніяк не можна!.. Вона ще майже зовсім нова… Дешевше не можна!
Звідкілясь з-за пазухи він видобуває аркушик цупкого паперу з написом, чіпляє собі на груди і вже з настороженою солідністю комерсанта йде мостом назустріч негустому потокові перехожих.
Більшість минають його байдуже, — можливо, навіть не помічаючи. Деякі цікавляться табличкою.
“ПРОДАЄТЬСЯ ДУША! — написано на ній кривулястими незграбними літерами. — ЦІНА — 24 000 ДОЛАРІВ”.
Цікавий знизує плечима і йде собі далі. Що ж — у Америці кожен може продати все, що має.
