“Галатея” - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (книги бесплатно txt) 📗
Він замовк, уважно обвів поглядом постать Коровіна, наче востаннє зважуючи, наскільки претендент відповідає висунутим щодо нього вимогам. І майже так само глянув на нього Борис: хто ти, чого хочеш, куди завертаєш?
Голос — приємний, зовнішність — імпозантна, очі — розумні й зосереджені. Сухуватий. Знає собі ціну. Мабуть, не скупий, але й не марнотрат. Словом, бізнесмен, з яким можна мати справу.
— Я слухаю вас, містер Хілл.
— Так от… Ви, мабуть, здогадуєтесь, що робота, яку я можу вам запропонувати — небезпечна. Дуже небезпечна!
— Здогадуюсь, але хотів би знати, в чому вона полягає.
— Ми досліджуємо можливість встановлення безпосереднього контакту людини з електронно-обчислювальною машиною…
— Ну, і…
— Ваш попередник — збожеволів. Правда, згодом його вилікували, проте факт лишається фактом. Я міг би зараз не згадувати про це, тим паче, що електронний мозок машини перебудовано докорінним чином, але я хочу повної ясності у взаєминах. Бізнес є бізнес: великі гроші платять за великий риск. Мені ви потрібні лише в тому разі, якщо підете на риск цілком свідомо і підпишете відповідну угоду.
— Гм, так…
Борисові стало моторошно, немов на хисткій кладці над проваллям. Він заздалегідь привчив себе до думки, що майбутнє випробовування вимагатиме надлюдського напруження, хоробрості й рішучості… Подорож у розжарені надра Землі на кібернетичному підземоході?.. Двобій з крижаними хуртовинами Антарктиди?.. Мозок не знав, що й думати, але прагнув одного: коли вже судилося гинути — то хоча б у момент найзапеклішої боротьби… А тут ідеться зовсім не про життя і смерть, а про можливість стати твариною в людській подобі.
“Ні! — зойкнув мозок. — Ні в якому разі! Краще смерть!”
— Я згодний! — сухо сказав Коровій. — Божевільний не усвідомлює свого стану, отже й трагедії ніякої не буде… Скільки?
— Двадцять тисяч доларів одноразово, і щодня по сто протягом місяця — за участь в експериментах.
— Гаразд. Складайте угоду.
— Складена. Треба тільки підписати… — Хілл узяв зі столу аркуші паперу, подав Коровіну. — Перечитайте якнайуважніше. Всі непорозуміння краще усунути зараз.
— Так.
Борис ще раз зважив: двадцять три тисячі за місяць, справді, варті риску. Однак чи не прослизнула в текст якась хитра заковика, через яку одержиш не зиск, а клопіт? Ні, все гаразд. Угода стисла, чітка, не дає підстав для різнотлумачень.
— Що таке “віброзонд”, містер Хілл?
— Платино-іридієвий електрод, який будуть вводити в ваш мозок крізь кістки черепа.
— Це боляче?
— Як легенький укол голкою.
— Це безпечно?
— Абсолютно. Перечитайте пункт восьмий, там якраз сказано, що ми несемо повну відповідальність за всі інструментальні втручання у ваш організм.
— Гаразд… — Коровін видобув авторучку, підписав обидва примірники угоди. — Коли ми почнемо?
— Завтра о дев’ятій ранку. Тільки прошу: не зловживайте алкоголем. Зо два коктейлі — не більше. У вас мусить бути ясна свідомість.
— Звичайно.
Борис навіть сам дивувався з свого спокою та розсудливості. Наче й не він щойно підписав оту смертельно небезпечну угоду, наче не він зазнав казкового перетворення з жалюгідного злидаря на шановану людину з чековою книжкою в кишені. Думалося, що варто, мабуть, почати свій власний бізнес: заснувати невеличку радіомайстерню чи придбати гараж. Або зважитись на біржові спекуляції, — адже іншим щастить?.. А насамперед треба підшукати затишну квартиру з пухкенькою служницею…
Але ні, це був не спокій, а граничне перенапруження всіх внутрішніх сил. Щойно Борис Коровін випив келих коктейлю, як на нього задушливою хвилею поповз безнадійний розпач. Який там гараж, яка там служниця?! За місяць, а то й раніше, йому буде цілком байдуже, хто і що навколо нього, — адже він власноручно продав найдорожче, що є в людини, — свідомість! Та ще й за якісь жалюгідні двадцять три тисячі доларів!.. Кому вони лишаться, коли містера Керроуна потягнуть до божевільні?!
— Бармен — віскі!
— Боб, не треба… — товстунець Джо взяв його за руку, потяг до виходу.
— Облиш, мерзотнику… Я хочу впитися до нестями.
— Любенький мій, дорогенький мій… — інтонації голосу товстунця набували погрозливості. — Я теж роблю свій маленький бізнес… і не радив би тобі порушувати угоду… — блискавичним рухом пальців він стиснув зап’ястя руки Коровіна, аж той зойкнув від болю. — Між іншим, я непогано знаю джіу-джитсу.
Вовком зиркнув на нього Коровін, але промовчав. Мовчав і товстунець Джо. Аж біля самого дому він сказав:
— Вір мені, Боб, що з тобою нічого не станеться. Потримайся місяць, а коли скінчаться досліди, ми з тобою гульнемо так, що аж чортам стане моторошно!.. Якби ти тільки знав… Адже два роки тому і я отам, на Бруклінському мосту… Е, та що згадувати!
Джо подав руку на знак миру, і Борис в’яло потис її. Що ж — товстунець не винуватий. Кожен робить свій маленький бізнес. Кожен хоче жити…
Досліди, на які запродав себе Борис Коровій, — і яких він так боявся, — вразили його своєю надзвичайною прозовістю. Напівтемна кабіна, обшита звукоізоляційним матеріалом, крісло на кшталт зуболікарського та екран осцилографа над кількома рядами важельків і кнопок — оце і вся обстановка. Коли сядеш у крісло — на голову насувається щось схоже на водолазний шолом. Важельки м’яко, але владно, повертають вилиці і щелепу, аж доки зафіксують у потрібній позиції. А потім Хілл чи його помічник Ваулс промовить неголосно: “Почали!” — і можеш ти дрімати, чи пригадувати, чи мріяти — байдуже. В шоломі щось тихесенько, по-комариному, дзижчить, — аж кортить прогнати капосну комаху, що раз по раз кусає в начисто поголену голову. Але то не комар. То в живий мозок втинається віброзонд — тонший за найтоншу волосинку, неймовірно пружний і міцний монокристал платино-іридієвого сплаву. Для нього не існує перепон. Він пронизує шкіру, черепну коробку, занурюється все глибше й глибше у хитросплетення нервових кліток. Його руху навіть не помічаєш, бо сам мозок не сприймає ніяких подразнень, але на екрані осцилографа видно, як вихиляється, витанцьовує, шалено гасає яскраво-зелена химерна лінія. Про що вона розповідає? Невідомо. Клацають перемикачі, вправні руки крутять якісь важельки, натискають на якісь кнопки… І ось уже лінія загальмовує свій рух, перетворюється на мляву змійку, а та, у свою чергу, випростується в нерухому пряму лінію. Це значить, що десь там, у підземеллі, де розташована найграндіозніша електронно-обчислювальна машина світу, до-сягли резонансу струмів, і що ще одна довжелезна послідовність логічних елементів схеми готова для безпосереднього контакту з людиною.
Як він буде здійснюватись, отой контакт?.. Борис якось запитав про це містера Хілла, але той відбувся чемним жартом з простим підтекстом: мовляв, не твого розуму справа!.. І ця, здавалося б, дрібниця дошкульно вразила, хлюпнула в груди пекучої отрути. А втім— що ж: продався, то й мовчи!
Збігали день по дню. Досліди поступово почали ускладнюватися. На вимогу Хілла, — рудий Ваулс тепер майже не потикався в лабораторію, — Коровін мусив то думати про щось цілком певне, то читати формули й таблиці, а то й просто ворушити кінцівками. І якщо досі зондування мозку не сприймалось абсолютно, то нині все частіше виникали несподівані, загадкові ефекти. То перед Борисовими очима раптом спалахувало яскраве світло, то вчувалися знайомі голоси, то знемагала спрага, то трусила лихоманка. І хоч Хілл пояснив, що це так і має бути, бо віброзонд торкається відповідних ділянок мозку, Коровіну часом ставало моторошно.
Одного разу його раптом охопив шалений напад люті. Трощити! Вбивати! Нищити! Душити!.. Байдуже кого, аби тільки зараз, негайно!.. Він смикнувся, щоб вирватися, — тепер його руки й ноги прив’язували до крісла… і раптом схаменувся: та що це? Звідки?.. Може, так настає божевілля?
— Заспокойтеся, містер Коровін!.. — Хілл турботливо подав йому склянку води. — То був центр агресії — найважливіша… і найшкідливіша! — ділянка мозку людини… Заспокойтесь. А я зараз ввімкну ваш центр насолоди…
