У сріблястій місячній імлі - Циргибель Герберт (читать бесплатно книги без сокращений txt) 📗
Сем Меттісон ще не дійшов остаточного рішення, коли в кімнату влетів сержант.
— Ми знайшли його! — гукнув він.
— Ну, ну, ну, — пробурчав лейтенант.
— Цілком можливо, що знайшли, — уточнив сержант уже не так голосно й уже стримано повів далі: — В наших міських нетрях з’явилися нові суб’єкти. Я був з приводу бійки в “Муншайн-барі”, і там мені трапився один патякало, що розповів чимало цікавого.
Сем Меттісон став уважнішим. “Патякало” жаргоном полісменів — це щось на зразок маклера, посередника між поліцією і злочинним світом. Він торгує інформацією, і, хоча це й небезпечно, та коли він точно знає, про що, зважаючи на обставини, можна казати, а про що краще помовчати — його бізнес заради обопільної вигоди терплять і та, і та сторони. А якщо сказати точніше — всі сторони, бо він торгує інформацією не тільки між поліцією і злочинцями, а й між різними угрупованнями злочинного світу. Це вигода вільного ринку; коли десь у когось виникає якась потреба, швидко знаходиться хтось такий, хто відкриває відповідну торгівлю — аби лиш був досить платоспроможний попит.
— Ну, тоді починай! — сказав лейтенант.
Сержант сів на край свого письмового стола і, погойдуючи ногами, почав:
— Серед них з’явився новий чоловік, і ніхто не знає, хто він і звідки. Вони називають його Непримітним. Якогось дня він з’явився там, але ніхто не знає точно, коли саме, а проте не набагато більше як два тижні тому. Він ні з ким не розмовляє й ухиляється від будь-якого контакту. Він завжди приходить після обід, випиває дві—три віскі з содовою й іде собі. Чорнява Дженні пробувала вмоститися біля нього, але він, давши їй долар, чемно пояснив, що він, мовляв, іншої породи. Але це теж була неправда. Саме через це вони вперше звернули увагу на Непримітного. Спочатку вони думали, що він з Чікаго і прибув сюди, втікаючи від якоїсь халепи, — таке часто трапляється. Та одного дня з’явилися двоє хлопців із Чікаго, що шукали когось. Вони подивились на Непримітного і сказали: “Це не він”.
— Він ніколи досі не попадався на чомусь? — запитав лейтенант.
— Ні, він, здається, має шосте чуття: тільки-но в барі зчиняється бійка, він зразу щезає. А звичайно він дотримується свого часу з точністю до хвилини.
— Якісь прикмети? Зовнішність?
— Ні, сказано ж — Непримітний. Та ми можемо подивитися на нього. Той патякало згоден показати його нам.
— Коли?
Сержант глянув на годинник:
— Саме пора йти!
— Ну, то ходімо! — вирішив лейтенант.
“Муншайн-бар” містився в не надто розкішному та цілком пристойному кварталі поміж старих прибуткових будинків дешевшого й дорожчого гатунку. Щоправда, неподалік від нього починалися міські нетрі. Публіка, що відвідувала бар, складалася переважно із службовців і дрібних бізнесменів. Це було ідеальне прикриття для босів злочинного світу, що укладали тут свої ґешефти. їм нічого було непокоїтися, що хтось із відвідувачів бару викаже їхні таємниці, навіть коли ненароком почує щось із їхніх розмов. Під час гучних суперечок публіка теж майже завжди була в безпеці, бо вміла поводитися розважливо і при нагоді відразу щезала, а боси зі свого боку теж були зацікавлені, щоб не створити вигідному закладові надто поганої слави. Поліції про все було відомо, проте цілком можливо й таке, що мешканці навколишніх будинків навіть гадки не мали про таку функцію їхнього бару. Заклад був солідний і затишний, без зайвої вишуканості, отож сюди можна було приходити у звичайному щоденному вбранні. Бармен, певна річ, знав Сема Меттісона й Неда Пінкертона і кивнув їм, вітаючись, та решта клієнтів навряд чи звернули на них увагу. Поки що тут нікого з завсідників не було.
Патякало чекав на них, сидячи за одним із столиків, що стояв трохи збоку, але звідки добре було видно стойку. Це був чоловік років тридцяти п’яти з оманливо дурною усмішкою, що своєю зовнішністю й манерами поводження скидався на успішливого бізнесмена.
— Привіт, дядьку Семе! — не дуже шанобливо привітався він. — Ну, то що ви можете мені запропонувати?
Лейтенант знав, що інформацію дістають тільки за інформацію. Він зиркнув на сержанта.
— Що ви йому розповіли?
— Подробиці випадку із сміттєвим баком.
Сем кивнув головою.
— Гаразд. Тоді я скажу вам, що пограбування банку, цілком можливо, вчинив ваш Непримітний.
Патякало похитав головою:
— Не знаю, чи можна поставити вашу інформацію в рахунок. Коли я скажу вам, що й серед інших моїх клієнтів ходять такі самі чутки, то моя й ваша інформація взаємно компенсуються. Обидва повідомлення варті не надто дорого, кожне — по п’ятдесят доларів, отже — разом сто. Десять відсотків від цієї суми — десять доларів. — Він простяг долоню.
— Більше я зараз запропонувати не можу, — сердито пробурчав Сем Меттісон, розплачуючись. — Та ви могли б заробити ще, якби поки шли нам сьогодні того суб’єкта.
Патякало зробив широкий жест.
— За це я вже одержав. Бо той тип справді починає всіх непокоїти. — Він знову дурнувато ошкірився. — Як бачите, я поводжуся навіть чесніше, ніж слід би в бізнесі, але в нашому фахові довіра — душа бізнесу.
— От і гаразд, — сказав лейтенант. Він замовив подвійне віскі й знов обернувся до патякала: — А тепер цілком приватне запитання: вам ніколи не спадало на думку розширити поле своєї діяльності? Тут у вас не так уже й багато замовлень, правда ж?
Патякало заперечливо похитав головою:
— Сім’ї я не маю, мені вистачає. У великому місті куди небезпечніше, немає перспективи, потрібно не менше як два-три роки, щоб увійти в колію. Але насамперед — там я мусив би працювати на синдикат, а я волію залишатися незалежним. Хоч небагато, та все моє.
Сем Меттісон кивнув і подумав про свій будиночок та вирощування троянд, яким він збирався збавляти час на старість і до якого могло додатися ще щось, коли б йому пощастило схопити того типа, на котрого вони тут чатували. А що Непримітний є саме той, кого так довго шукали, лейтенант уже не мав сумніву. Трикутник “Баткінс—Флетчер—бак для сміття” міг мати в центрі тільки невідомого, тільки стороннього і, як лейтенант усе більше впевнювався, божевільного, — того, котрий не взяв грошей; а оскільки такого навіженого не могло існувати на світі, то слід вважати, що злочинець мав зовсім іншу, незрозумілу мету, за це промовисто свідчила й та обставина, що його відверто хотіли позбутися боси тутешніх нетрів…
— Он він іде! — сказав патякало.
До бару зайшов середній на зріст чоловік у буденному костюмі. Зовнішність у нього була звичайнісінька, і поводився він як звичайний обиватель. Він не ковзав допитливим поглядом по залі, як це роблять досвідчені злочинці, блискавично реєструючи присутніх і зразу ж класифікуючи їх, а безтурботно рушив до бармена й сів там, ані разу не озирнувшися.
— Коли б ви мені не сказали… — нерішуче мовив лейтенант.
— Адже справді “Непримітний”, хіба ні? — не без гордості спитав патякало.
Якийсь час вони мовчки роздивлялися не дуже широку спину Непримітного.
— Мені впало в око, що хода в нього начебто — як би його сказати? Може, надто карбована, так наче в нього протез… — задумано мовив сержант.
— Протез? — Семові Меттісону сяйнула думка. В будинку старого Баткінса валялися протези! Він повернувся до патякала.
— Може, це занадто, коли я запитаю, де він живе?
— Я дам вам відповідь безкоштовно, — відповів патякало. — Цього не знає ніхто.
Лейтенант кивнув головою, а тоді повернувся до сержанта:
— Тобі більш нічого не впада в очі?
Нед Пінкертон похитав головою.
— Він увесь час повертається до нас спиною. Так, наче навмисне не хоче сюди дивитися. Він взагалі майже не рухається. Ну от, хтось сідає поруч нього на табурет, а він навіть не озирнувся.
— Отак завжди, — підтвердив патякало.
В цю мить Непримітний поклав гроші й підвівся з місця.
— Швидше, йди за ним і з’ясуй, де він живе! — наказав лейтенант.
Сержант устав і пішов до туалету. Скоро після того Непримітний вийшов з ресторану, і двері за ним зачинилися.
